— Ви он погляньте на отой пустир біля вокзалу. Пустирі Гуляще місто! Та киньте туди капітали — і ось уже перед вами нові комини, нові корпуси, нові казарми. Тільки гуде кругом і двигтить земля.
— І двигтить земля,— у такт йому говорить Михайло Михайлович.
— А вранці,— продовжує Григорій Федорович,— іще такий супокій, така тишина. Аж ось тихо над долиною голосно котяться гудки. Чий це гудочок такий тонесенький і довгий? Марголіна. Чий це голосний і потужний, що ревом потрясає околиці ка двадцять верстов? Черепичний завод Кішки і Головатого! Куди дороги біжать, куди народ снується, куди торохтять вози? До Кішки і Головатого! Чиї корпуси, казарми, робочі? Кішки і Головатого. І тоді, ви тільки уявіть собі, що буде! — Григорій Федорович хапає Михайла Михайловича за рукав і майже вкида його у вікно.— Ви бачите оці тисячі хат під такими чорними облізлими дахами? Та загудуть наші гудки, двигнуть машини, забігають маховики і — ні однісінької хати під соломою. Загибай, стара Україно! Між гаями і садами, як червоні пишні квіти, черепичні дахівки. Хати, будинки, палаци, комори, амбари, сараї — все черепичне, все під черепицею, аж горить! А на дорогах, на шляхах, у куряві і пилу валки дядьківських возів, повні черепиці,— сірої, білої, синьої, малинової черепиці — у Ганебне, Сахновщину, Шляхове, Даркадежду, Дубові Гряди.. Треба капіталу, треба робити. А головне — гроші, гроші, гроші. Тисяч двадцять п'ять, тридцять тисяч — і... пішло, покотило, погриміло!
Та коли діло доходило до грошей, Михайло Михайлович зразу із моря мрій опускався на тверду землю, зітхав і смирно говорив: "Якби ж то".
— Але ж у вас є, що ви їх будете держать у глечику під полом! Кидайте в оборот! — гарячився Григорій Федорович.
— Якби ж то було!
Грошей у Кішки-Самійла, отже, не було. Але одного прекрасного весняного ранку він, радісний і веселий, прилетів до Григорія Федоровича.
— їдьмо швиденько — діло є. Негайна справа.— Михайло Михайлович задоволено тер долоні і був більший, свіжіший, ніж звичайно. Але хоч було ще й рано, Григорій Федорович був теж уже зодягнутий, чисто виголений, причепурений. По ньому видно було, що й без запрошення Михайла Михайловича він мав кудись поспішати. Григорій Федорович зустрів Михайла Михайловича довгим допитливим поглядом.
— Чого ти дивишся на мене? їдьмо, гляньмо, що твориться там... над вокзалом!
— Я й не відмовляюся! Та заразом вже погляньмо і на мій грішний майбутній завод.— Григорій Федорович заложив руки за спину і ввічливо і коректно вклонився до здивованого Михайла Михайловича.
— Як! — вигукнув цей, звільнившись від здивування.— Ти теж?
Григорій Федорович тепер уже заклав руки до кишень і уклонився вдруге.
— Хто будує палаци під кватирки, хт о будує заводи, робить черепичку!?
За цим він вискочив на подвір'я і, супроводжуваний Михайлом Михайловичем, скочив на тачанку.
Минув рік. Слалася зеленаста привабна червоноградська весна. Місто святкувало якесь свято. Воно — місто, як і всі українські жваві імпульсивні міста, тонуло у садах, сквериках, дбайливо підчищених, підрізаних, посипаних білим піском і морським гравієм. Навдивовижу довгій низці літ минулого століття місто сяяло, як суконька панночки, як лялечка. Воно було ефектне й чисте. Нові дощаті і асфальтові тротуари; чисто виметені вулиці: наново пофарбовані паркани і фасади будівель; вибілена до білизни крейдяних скель баня собору; акуратні круглі стовпи для афіш нового, тільки збудованого кінотеатру, чудесний двоповерховий будинок земської управи... Місто святкувало і кипіло гімназистами і гімназистками, шуміло моторами першого півдесятка автомобілів, м'яко стугоніло гумовими шинами новісіньких кабріолетів, тонуло в звуках урочистих дзвонів.
У цей час на одній із найбільш кипучих вулиць, що з'єднує центр міста із вокзалом, біля нового потужного чотириповерхового будинку, як школярі восени біля школи, прогулювалась громада панів і панночок. Парами, трійками, поодинці. Вони еластично й легко метушились по новому асфальтовому тротуарі, що, присипаний білим піском, легко летів між кущами свіжого і охайного палісадничка. Дехто одходив на другу сторону або й ще далі, аж на ріг другої вулиці, і, приклавши руки козирком до очей, роздивлявся на нову архітектуру. Певне, їх цікавила ця нова будівля, зозсім незвичайна і зовсім окрема, із таємними нішами, статуетками богів, із чудернацькими шпилями, барельєфами, колонами і широкими шестикутними вікнами та дверима в старовинному українському стилі. Від цього споглядан?ія дехто з молодих людей брався за живіт і, одвернувшись до паркана, нестримно peroтався; дехто, навпаки, дивився досить солідно, і в затінених козирком або крисами бриля очах мигтиш вогники незадоволення і заздрощів. Словом, ця будівля була подією у житті маленького міста. Тим-то сюди найшло багато охочих взяти участь у посвяті цього нового людського мешкання.
Аж ось швидко натовп, що стояв біля головних дверей, на сходах і вестибюлях, ніби ліс перед бурею, раптом ущух. Людські лави широко розгорнулися на дві сторони, утворивши живу алею од внутрішніх сходів аж до півкола палісадничка, до того місця, де мали зупинитися кабріолети і карети відвідувачів.
— Іде, іде! — шелеснуло із десятків вуст і затихло. Справді, із широких дверей, шестикутних в старому українському стилі, показалася могутня постать Михайла Михайловича Кішки-Самійла з владно і високо піднятою головою, вигнутими по-солдатському широкими грудьми. Тяжкими кроками він сходив на тротуар, несучи на собі синю сукняну дорогу чинарку, міцні високі чоботи і чверть фунта найдорожчої оливи. Тепер він, більш ніж коли, був схожий на Зевса громогримящогс. Михайло Михайлович пройшов до кінця палісадника. Одночасно з цим, але з другого кінця, з вулиці показалася карета, запряжена парою вороних коней. В кареті сиділо двоє непомірно товстих людей, і в них Михайло Михайлович, як і всі присутні, впізнав міського голову і архієрея.
Ще за п'ять хвилин із Катеринославської вулиці вискочив кабріолет, щоб за п'ять секунд зупинитися тут же, біля палісадничка. З нього вискочив жвавий чоловічок і, швиденько просуваючись через натовп, зник у широких дверях. Григорій Федорович поспішав скрасити своєю присутністю свято Михайла Михайловича Кішки-Самійла.
192... року мені довелось одвідати це містечко, що про нього тут мова. Проходячи через базар, я, здивований, зупинився біля поганенького візка, де замість ящика або гарби просто на "подушках" лежали дві дошки. На одній, вгинаючи її майже до розвори, сидів дід, зовсім сизий і зовсім смутний, і колупав пужалном базарне сміття. Біля діда на тій дошці, що не ввігнулася од ваги старого, слалася малюсінька ряднинка і в ній лежало десятків зо два яблук, кілька яєць, кілька корінців хрону, петрушки і іншої городини. Шкапина у мотузяних наритниках і мотузяній обротьці, суха і трухлява, як столітні крокви, безнадійно чвакала губами, підбираючи просто із землі солому і гній, розкидану кимсь по землі.
— Це ви, Михайлу Михайловичу?! — дід підвів на мене червоні старечі очі.
— Я ж, я, а ви хто будете? — Він придивлявся, але, певне, не був спроможний упізнати в двадцятип'ятилітньому парубкові того хлопчака, що багато літ тому він йому дарував по копійці і п'ятачку за дрібненькі послуги — збігати в шинок, у пивну тощо.
— Що ж ви, як ви тепер, Михаиле Михайловичу? Старий безнадійно покачав головою і ледве чутно відповів:
— Погано.
II. ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ ГОЛОВАТИЙ
Григорій Федорович — унтер-офіцер в одставці. Щоб зачепитись за живе діло, він без вагання продав батьківщину, у склад якої входила десятина землі і перехилена набік Хатина. Це дало йому можливість пити на радощах стільки, скільки воліли його товариші. Проживши гроші, Григорій Федорович швидко переконався, що унтер-офіцерський ранг — добра справа, але краще, коли є що робити, а головне — що їсти. Робота, звичайно, була б. Бо смішно ж на Червоноградщині не мати куди прикласти сили! Залізниця, млини, економія, плантації — будь ласка. Але справа не в цьому. І плантації, і млини, і економії належали не йому; що ж до роботи, то Григорій Федорович мав про неї свої окремі міркування. Вони ще були не зовсім ясні і зводились до того, що треба тільки підібрати компанію сміливих людей, а дальше вже само буде видно, за яку роботу їм узятися. Згодом оформились і думки, і знайшлися люди, а саме Лайзор, Андрій і він сам, Григорій Федорович Головатий.
Це трапилося вночі 190... року. Андрій працював у млині на нічній роботі. За кілька тижнів він устиг непомітно ні для кого прорізати залізний дах у амбарі, що задньою стіною виходив у степ. Із степу до амбару під'їхали, опівночі Григорій Федорович із Лайзором. Вони швидко навантажили повний віз борошном сорту "000", а на другий день опівдні були вже десь у Перещепині, де й продали 15 кулів своєї тепер "000". Відтоді Григорій Федорович зовсім перестав пити. Він зробився поважний і серйозний... На гроші, одержані в такий і інші подібні способи, він купив крамничку у Яші Пилипченка, що промотався внівець і не мав чим викупити свої векселі. Взагалі треба сказати, що захоплення вексельними справами призвело не одного сина Червоноградщини до небажаних наслідків. Так сталося і з Яшею Пилипченком. Він дуже кохався на гербовому папері: забуваючи ту істину, що не все добре кінчається, що має блискучий початок. Але, що б там не було, векселі вимагали грошей. Гроші мав Григорій Федорович — і крамничка, таким чином, попала до більш надійних рук.
(Продовження на наступній сторінці)