І як дивно буває в житті. Ненависним і страшним він здався, коли довідалась, що має її сватати. А зараз все частіше бачила його парубком, неначе колишнє почуття хотіла розтопити новою хвилею любові, щоб ніде, ніде, навіть у найдальших спогадах, не залишалося сліду давнішньої відчуженості. І найчастіше згадувалась зустріч літньої ночі на Великому шляху. Крізь імлу далеких років згадки пробивалися так владно і повно, що вона навіть відчувала на своєму обличчі мерехтіння і гру тіней лип, хрускіт піску під ногами Дмитра і сумовитий скрип воза.
"Дмитре, порадо моя", — як музика, дзвеніли пошепки промовлені слова, і туман застилав очі молодиці.
Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? І мимохіть поправляла іноді хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи.
— До кого ти, дочко, причепурюєшся? — раз із докором похитала головою Докія.
— Мамо, хіба ж ви не бачите? — захлинаючись од раптового натиску жіночої жалості, стала посеред хати. — Все його, Дмитра, сподіваюсь. А може прийде. У вікно постукає, — і здригнулась, мовби справді хто стукнув у шибку.
— І я його так жду, так жду, як... — не договорила, підійшла до невістки. І якось, само по собі, обнялися, поцілувались і тихо заплакали, охоплені одними думками, однією жалістю і надіями.
Уклала спати дітей; не в силі стримати нервового холодного перестуку, Югина лягла біля Докії, торкаючись головою її грудей. І довго Докія розповідала про свого сина, яким він у дитинстві був, як почав сам, без батька, господарювати, як в чотирнадцять років пішов косити. І всі ті спогади, прості і незначні, були незмірно дорогі і рідні обом жінкам, що по-різному, та однаково сильно любили ту ж саму людину.
Відчуваючи, як влігся нервовий перестук у Югини, Докія подумала, що невістка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пірнаючи в згадки про свого Дмитра. Про нього ж до перших півнів мріяла і Югина, гадаючи, що свекруха давно вже заснула.
Очевидно, якісь чутки про Дмитра дійшли до Варчука. Одного разу, коли Югина везла додому картоплю, перестрів її на греблі, високий, нахмурено-зосереджений, у синій старосвітській бекеші і смушковій шапці. Під очима недобре синіли посічені зморшками довгасті підтьоки. Пожмаковані щоки з двома павуками синіх жил великими зморшками нависали над чорними, в брудній сивині вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе набубнявіло і було ніздрювате, як почорнілий весінній сніг. Та й сам Варчук теж, здавалось, неначе набубнявів.
— Здорова, молодице, — владно рукою зупинив коня. — Їдеш, наче не бачиш нічого поперед себе.
— Добридень, — стала біля воза. Хоча недобре передчуття і острах, і огида сколихнули нею, одначе зовні була спокійна і господаровито-неквапна в руках.
— Картоплю возиш?
— Наче не бачите.
— А Дмитро де? — гостро, випитуючи, подивився і підійшов до молодиці, не спускаючи з неї важких, округлих як у птиці, очей.
— І я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? — витримала погляд.
— Не знаєш?
— Не знаю.
— Брешеш, суча дочко! Знаєш!
— Може суча дочка і знає. А я — ні.
— Що ти мені очки втираєш! В партизанах! От де він! І до тебе, надійсь, приходив! — скаженіючи, затопав ногами, чорне обличчя нерівне заколивалося всіма складками.
Полегшено зітхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра.
— Самі знаєте, пане старосто, що не був у мене чоловік. За що ж така напасть на мою голову? — сказала з перебільшеною покорою.
— А ти чому так думаєш? — трохи охолов, опускаючи вниз брови.
— Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув.
Здригнувся Варчук і зразу ж тісніше зібрав зморшки на переніссі.
— Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на одній гілляці не закрутилась із своїм дорогим. Одне одного, певне, не переважите, — уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний міст.
В душі вона раділа, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив її: а що як почнуть поліцаї вартувати недалеко від її хати?
Тому й по ночах виходила на подвір'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху.
Стане на кореневищі старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогкої кори, непомітна і сторожка, як птиця. Затремтить, коли почує якийсь шерех, ще тісніше до дерева притулиться. Вона б рідну ходу серед тисячі почула, по одному духові пізнала б, що то Дмитро йде.
Через кілька днів після розмови з Варчуком до хати увійшов дезертир Калістрат Данько, що вже встиг примоститися за поліцая.
— Тітко Югино, завтра ж уранці вам треба бути в начальника районної допомічної поліції.
— Чого? — одхилилась од печі.
— Там скажуть, чого. Ми народ темний — нам аби гроші та горілка, — діловито і весело сів коло столу, ніби впевнений, що його прихід повинен і інших веселити. Однак чим довше сидів, тим більше хмурніло його прив'яле обличчя, а вже із-за столу вставав, неначе у тінь ступив: навіть чаркою не почастували.
— Глядіть же, щоб ранком були, як часи, — брязнув дверима, аж глина посипалась з одвірків.
— Доведеться, дочко, іти. Тільки не з пустими руками, що зробиш — таке життя настало. А на хабарі вони ласі.
З двома кошиками, зв'язаними білим полотняним рушником, прийшла Югина другого ранку у місто.
Перед будинком поліції тріпотів облізлий прапор із свастикою в білому колі.
В передпокої повно чоловіків, жінок. На дверях біля кабінету начальника стоїть з карабіном високий поліцай з жовто-блакитною пов'язкою на руці. По списку викликає людей, і зникають за важкими дубовими дверима натомлені, припалі пилом, і жалем, і горем постаті старих сумовитих хліборобів, жінок і дівчат.
— Забрали ж мого синочка, забрали, — підперла рукою голову стара жінка. — А за що забрали — і сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали. Безпорадна моя голова. Два тижні прошу начальника, щоб відпустили синочка. А він те саме відповідає: відішлемо у місто, коли не признається. Звісно, в гестапо віддадуть. І вже не бачити мені більше свого найменшенького, не бачити.
І найбільше лякає Югину окаменілий вираз землистого, в зморшках обличчя жінки і одноманітний, схожий на голосіння шепіт. Видно, немало попоплакала і поголосила вона, поки горе не скаменило усе її тіло.
Нарешті поліцай, зосереджено збираючи зморшки на чолі, чогось пирснув і весело вигукнув:
— Гори-цвіт! Югина! Горіти прийшла, молодичко? Погориш, погориш! Га-га-га!
Увійшла і стала на порозі кабінету, поклала біля стіни важкі кошелі. За великим присадкуватим столом у чорному френчі з золотими, застібнутими до самої шиї ґудзиками сидів Крупяк; над ним на стіні чорнів намальований тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами.
— Прошу до столу, — наче з того світу почула голос, що пробивався до неї із сизої хмари тютюнового диму.
Підійшла ближче до Крупяка, мружачись від диму, що зразу зайшов у вічі.
— Пані Горицвіт. У нас є точні відомості, що ваш чоловік перебуває в партизанах, буває у вас. Прошу, не запирайтесь, скажіть щиру правду. Інакше всю сім'ю вашу заарештуємо, а добро піде у власність держави.
— Пане начальнику, — вириваються перші слова.
Їй треба одвести страшну хмару від свого дому, дітей — про себе зараз навіть не думається.
І Югина почуває, що в її очах грає такий правдивий світ, неначе біля неї виринула постать Дмитра... Так, це ради нього, ради його дітей вона кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивці, що нічого не знає про чоловіка. Звідки у неї беруться слова? Вона розповідає довго і мальовничо, як переслідує їхню сім'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. І її очі, осяяні і чисті, блищать од згадок і сліз.
Хмурячись, мовчки слухає її Крупяк. Але ось його очі зустрічаються з очима молодиці, на якусь хвилину застигають; хтива зацікавленість майнула у вузьких чоловічках. Він кладе ручку на стіл, і Югина, відчуваючи приплив крові до голови, кілька разів ловить на собі його брудні погляди, але разом з тим починає догадуватися, що він слухає її вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рішення. Очевидно, він мало знає про Дмитра.
"Хороша молодичка. Тільки з характером, видно. Може й справді Варчук наговорює по давній злобі. Заяву за заявою пише... Дізнаюсь при нагоді". — Він, милостиво посміхаючись одними очима, приймає подарунок і поволі говорить:
— Відпускаю вас, пані, додому. Але не гнівіть бога: коли що-небудь — не солодко вам буде на світі. Я до вас заїду коли-небудь, — допитливо осміхається.
Ще не розуміючи справжнього змісту останніх слів, вона прожогом вибігає з передпокою і східцями спускається на холодний брук, між щілинами якого засихає пожовклий, одцвілий спориш.
І аж тільки на осінньому полі полегшено зітхнула, коли над нею двома великими крилами нахилився рідний Великий шлях. Попереду фіалково в'юнилась смуга дубового лісу.
...Обминувши греблю, Югина спочатку іде до Івана Тимофійовича; той, лежачи в ліжку, довго розпитує її, що вона бачила в місті, чи багато там фашистів, як охороняється будинок поліції, а потім передає їй невеличку листівку.
— Прочитаєш, кому треба, і передаси Василині...
(Продовження на наступній сторінці)