— Ну, мені пора в дорогу. Всього доброго вам, — підійшов Григорій до Докії.
— Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, — поцілувала його в чоло. — Попрощайся ж, Дмитре, з чоловіком. Не на прогулянку йде.
Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорія і знову одвів погляд від нього.
— В партизани ідеш? Чи на схід пробиратимешся? — незручно стало за все.
— В партизани.
— В партизани? — строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер він іншими очима дивився на Григорія. Рештки гніву розвіювалися, мов останні клапті туману при сонці. Затремтіли і стіни задавненої неприязні. — Григорію, ти вже в якомусь загоні? Чи може?.. — завагався на мить і вже, рвучи натягнені в душі та голосі нитки, зовсім тихо промовив: — Тоді приймемо тебе до себе... Спільна робота, діла наші вище наших... Ну, сам розумієш. Ти ж кандидат партії. Ти завжди далі бачив, ніж я.
Після цих слів гора звалилась із плечей, тільки дихати стало важче — серце поширшало.
Григорій здивовано поглянув на Дмитра, біля очей затремтіли тоненькі пучки зморщок.
— Ну, спасибі, Дмитре, за справжнє слово. Обнадіяв ти мене — ясніше тебе побачив... Іду в загін. Чекають там мене.
— Де?
— Далеченько звідси.
— А зв'язок нам треба мати. Чи на поміч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке...
— І за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.
— Повечеряємо разом?
— Ні, мені треба поспішати. Далека дорога.
— Берестом не йди. Там, коло ярів, заміноване поле лежить. Дуже хитро заміноване.
— Звідки знаєш?
— Думали міни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технічну новину напоролись.
— Щасливий будь. Бий ворогів невтомно. Щоб не довелося червоніти перед своїми людьми.
— Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, — подав тверду руку.
Провів його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява затопила Григорія, і незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними кроками увійшов до хати, пригорнув Югину.
— Налякав? Дуже? Пробач.
Дружина, відхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими і щасливими очима.
— Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скільки років прожили. Хіба ж ти не знаєш, не вивчив мене? Не те що... Хіба навіть в думці можу когось до тебе прирівняти? До такого... вредного, а ти наче... — притулилася до його грудей.
— Ну, не буду вже більше, — підвів рукою підборіддя дружини і поцілував наймиліші уста.
— Ще й досі не відійшло, — притулила сплетені пальці до грудей і сіла на лаві. — Де ж ти тепер? Надовго до нас?
І застигла в чеканні.
— Тільки на часинку заскочив.
— На часинку тільки? І ту треба було скаламутити. — Вона притулилась до нього всім тілом, а потім глянула в чорні, зм'якшені очі. — Тяжко тобі, Дмитре?
— Тяжко, Югино. І найважче — за людей відповідати. Багато легше б бути тим, "куди пошлють". А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке діло. Тепер хватило сміливості.
— Так ти командиром?
— Командир.
— І оце так уриватися в хату... — усміхається, ще тісніше прихиляючись до Дмитра.
— Здаюсь! — жартівливо підводить руки вгору. — Погарячився. Подумав, що Григорій обмілів... Хороший він, твердий чоловік.
— Твердий, не зігнеться лозиною.
В хату входить мати з Андрієм, що весь горить і сяє від радості. Проте підходить до батька поволі, з повагою, і щасливо мружиться, коли кучерява борода покриває все його обличчя.
— Ну, сину, як живеш?
— Погано, тату.
— Чому?
— Самі знаєте чому. Горе кругом ходить... Візьміть мене, тату, з собою.
— Не мудруй, Андрію. Не на твої роки і сили наше діло... Бач, якого викохала — в партизани до батька хоче, — звертається до Югини. — А ти ще не думаєш партизанити? — ловить Ольгу за ручку.
— Чому не думаю? — відповіла дівчинка. — Аби тільки взяли.
— Ну, думай. Тільки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тоді всіх фашисти повісять.
— Ніби я маленька, не знаю, — так само тихо промовляє Ольга. — Мовчатиму, як камінь, поки наші не прийдуть.
— Вечеряй, сину, — приносить Докія яєшню, а сама спирається ліктем на скриню і не спускає погляду з сина.
— Сідайте ви, мамо, Югино, діти.
— Ми недавно повечеряли, — слідкує за незвичним бородатим обличчям і зітхає.
— Чого ви, мамо?
— Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, — тільки тебе бачу. І от прийшов ти, а мені не віриться.
— А може то не я? Якийсь дядько бородатий... — і течуть слова про все, все, такі дорогі, несподівані, як тільки буває при нежданих зустрічах.
Знову хмурніє Дмитро, коли Югина розповіла, як ударив її гарапником Сафрон Варчук, і вже не прояснюється до останньої хвилини прощання.
Прощання... От воно підводить чоловіка і він, наближаючись до дружини, уже віддаляється від неї.
— Дмитре, рідний, — задихається Югина і прикладає руку до своїх грудей.
"Що, маленька?" — одними очима питає, вчуваючи незвичне хвилювання.
— Дмитре, коли можна, бери і нас із собою... — швидко шепче вона, боячись, що він зразу ж обірве її. — Хоч хліб пектиму у вас — і то полегшає на душі... Вам все одно без жіночих рук, певно, не обійтись. Правда? Він мовчки вислухує дружину.
— То як, Дмитре? — тремтить її голос і тремтять сльози на віях.
— Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час...
— А коли ж?..
— Дай з силами зберемося... Пиху з фашиста зіб'ємо, так зіб'ємо, щоб він, тхір двоногий, навіть курку боявся зачепити.
— Коли це буде?..
— Незабаром! — пригадує гарячі слова Тура. — Скоро Червона Армія своє слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять наші ліси, уже ломиться розгубленість і страх перед ворогом, першими партизанськими пострілами ломиться. А як підведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого — буде без пам'яті летіти фашист. До своїх кордонів і далі мазатиме п'яти...
— Коли б то скоріше цієї години діждати, — проводить його до дверей.
— Не забувай же, сину, нас. Частіше навідуйсь, — сумовито шелестять слова матері; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрія, а вже ніч огортає Дмитра. І притишені зітхання ще довго йдуть із ним, а рука тугіше стискає потеплілу шершаву ручку пістоля.
Він довго не може перебороти спокуси: піти у криваві гості до Варчука. Навіть прямує з двоє гін, обмірковуючи план, як йому найкраще вскочити в будинок старости.
Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, повертає його на другу дорогу... Він тепер командир загону, що знає всі ходи і виходи в рідних місцях. Тому не має права рискувати життям своїх людей. І він рішуче повернув до хати Бондаря.
Марійка, хвилюючись, довго не могла відчинити двері.
— Дмитре, синку, — зашепотіла, припадаючи до зятя. — Живий, здоровий? А мій старий так тебе хотів бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобі рукавиці виплела... Нічого, синку, доброго не чути?
— Ви про що?
— Про нашу армію. Дороги ж їй тільки до нас лежать. Правда?
— Правда, мамо.
— Ну, ходім до старого. Почув твій стук — і вже місця не знайде. Нема такої днини, щоб не згадував тебе кілька разів... Ех, діти, наші діти! От уже відживаєш своє, а до вас так все тягнеться, наче знову під серцем носиш.
— Вона тобі ще й не те скаже, — обізвався з темряви тихий голос Івана Тимофійовича.
— І сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жінка нічого не почула. Вишептуйтеся вже, тільки добре плануйте, — вийшла на кухню, закриваючи за собою двері.
Іван Тимофійович обома руками потягнувся до зятя.
— Яка радість у нас, Дмитре, — зашепотів біля самого вуха командира.
— Невже?.. — одним словом вирвалося те, про що стільки думалося.
— Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили уповноваженим по організації підпільної патріотичної групи.
— Тепер нам ширша дорога відкривається, — захвилювався Дмитро, пройшовся по хаті.
— Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом.
— Це зробимо. Спасибі, тату, за добру звістку... Аж наче зорі ясніше засвітили, — глянув у вікно.
XXXV
Хоч та болюча радість просочувалась, як вода крізь ніздрюватий лід, коли вітер сколихнеться над рікою, хоч потім ще важче стискалося серце, все ж в її житті блиснули просвітки надії. І вже у словах батька вона вбачала той місток, що єднає їхнє село з партизанським лісом, з Дмитром...
Дмитро був живий!
І при одній думці, що він може прийти до неї, високий і дужий, ласкавий і грізний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих і заплющувала очі. Тому їй тепер, коли залишалася дома, більше хотілося бути на самоті, щоб можна хоч у думці наговоритися з Дмитром.
(Продовження на наступній сторінці)