— Де всі тепер, — поставила на стіл тарілку з кашею. — Сідайте, попоїжте трохи, хоч і холодне.
На тапчані ворухнулась Катерина, підвела голову.
— Спасибі. Немає в селі німців?
— Виїхали днів зо три вже. А так щодня наїжджають.
Катерина скочила на підлогу і витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя її заворушилось і стало напруженим.
— Не зачіпали вас німці?
— Чому ні...
І не встигла Софія доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з місця, скрикнула Катерина:
— Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!
— Що ти!? — і собі скрикнула і скаменіла біля печі Софія, широко дивлячись на Григорія. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи і перебираючи своїми руками руки Григорія, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорій на руки свою дитину, підніс її високо над головою, опустив нижче і припав довгим поцілунком до рожевого личка.
— Ой, не лоскочи, татку! — щасливо сміялась дівчина, відгортаючи рукою бороду.
— Григорію! Грицю! — і повні сліз очі наближаються до його очей, усміхнених і теж вогких. — Як же я тебе не впізнала... Ой! — вона цілує його, осипаючи бороду сльозами, потім схоплюється руками за серце так, що лікті її, немов невеликі крила, відділяються від стану. І знову цілує свого Григорія, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкі пальці до його зарослих щік, то прихиляє ними до себе чоловіка.
— Не думала, не сподівалась?
— Де там сподіватись було... Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи ні?
— Тату, це твоя борода чи приліплена? — смикає батька за м'який волос Катерина.
— Сама ти приліплена, — ще міцніше притуляє дочку до себе. — Бач, як приліпилась.
— Ой, Грицю! — не може знайти собі місця Софія. І її обличчя горить такою любов'ю, що Григорій, посміхаючись, спускає на землю Катерину, а сам міцно обіймає дружину. Потім садовить коло себе її і дочку, не в силі надивитись на них.
* * *
Другого вечора попрощався Григорій зі своєю сім'єю, несучи у серці тривожну радість і невсипучий біль. Тремтіли на його шиї руки Софії, зі стогоном одірвалась від нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах і щоках Григорія (Софія настояла, щоб збрив бороду) ще й досі пашіли поцілунки і сльози.
Теплий осінній вечір небавом заховав од нього темний обрис хати, просторого подвір'я. Григорій зупинився посеред городу: довго прислухався до неясних звуків, потім попрямував не до лісу, а до хати Дмитра Горицвіта. Ще дома, коли дружина мимохідь обмовилась про Дмитра, твердо вирішив провідати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому є осудливого? Проте Софії нічого не сказав про свій намір — чи ж зрозуміє вона його.
І коли Югина кинулась од вікна відчиняти двері, він почув болючий повів давнини. З темної глибини минувшини випливали молоді роки, і Григорій побачив себе парубком на достиглому полі, коли вперше зустрівся з юною соромливою жницею. І спогади з такою ясністю різьбили, карбували минуле, наче воно стояло перед ним, як цей глухий осінній вечір...
Забряжчали двері, і він, охоплений спогадами давнини, знаходить в пітьмі руки Югини і, наче п'яний, переступає поріг. Рука його так торкається руки молодиці, неначе перед ним була та сама Югина, яку він зустрів у полі.
— Григорію, ти про Дмитра звістку приніс? — задихаючись від хвилювання, з мукою і пристрасним сподіванням питає його, слідкуючи за найменшим виразом обличчя, тьмяно освітленого блідим світлом каганця.
Йому так стає жаль молодиці, що в душі почуває себе винним перед нею.
І все далі і далі, затьмарюючись і пригасаючи, відпливають вдалину розколихані спогади молодих років.
— Ні, Югино, нічого не чув про Дмитра.
— Нічого? — задумується молодиця і дивиться вже поверх нього. Заскрипіли двері, з другої хати виходить Докія.
— Добрий вечір, Грицю, — підходить до нього, і її очі теж горять пожадливим вогнем сподівання.
— Доброго здоров'я, тітко Докіє, — цілує її в зібрані зморшками сухі, зашерхлі уста.
— Додому прибув?
— На день добрався, а це знову в дорогу.
— Куди ж? Від німця подалі?
— Еге ж. Щастя шукатиму свого.
— І Дмитро поїхав за ним. Нічого не чув про сина мого?
— Ні.
— Розлетілись соколи. По яких вони світах літають? — сіла Докія біля Григорія, схрестила руки на колінах. — А от круки недобиті повиринали та й клюють нас, очі живцем видирають.
Щось стукнуло біля хати, і Докія безшумно вийшла в сіни, а потім, очевидно, знову пішла у другу хату.
XXXIV
Дмитро передав командування загоном Турові, а сам, непомітно для інших партизанів, пішов у село. Мав побачитись з Іваном Тимофійовичем. Нетерплячка гнала його, як вітер хмару. Розумів: недаремно в такий час кликав його Бондар, значить, важливі є діла. Які ж? Надіявся і тривожився. Розступились ліси, і дорога ясніше замерехтіла зерном піску. Горбатою птицею засірів придорожній камінь, і знову згадались каменоломні. Ніяк не йшла з пам'яті і очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'єрі на камені. Оті сльози, що сочилися з мертвого тіла, котилися на високий лоб, так пекли його, наче хто приторкався розпеченим залізом.
— Їм, фашистам, смерті мало, — кипів, розповідаючи Турові про те, що бачив. — Жалію, що трьох так легко скарали... Різати б по шматках.
— Для чого? Хватить з них і кулі.
— То легка смерть. А ворогам, запроданцям ні в чому не повинні давати полегкості, ні в чому! Хай більше бояться нас...
Перед тим, як зайти до Івана Тимофійовича, городами наблизився до своєї садиби. Ось він, з автоматом у руках, пістолем за поясом, підходить до хати.
Тихо шелестить його сад і сумовито шумлять тополі.
Припав до вікна і відсахнувся.
"Що це? Чи то так здалося?"
Знову прихиляється до вогкого перехрестя рами і ясно чує голос Григорія Шевчика.
"Так ось де ти воюєш! З армії втік. В найтяжчий час заховався від боротьби — і до жінок!" — відхиляється від вікна.
Від сплетення, вибуху різнобійних почуттів не знає, що йому робити. Тільки кров кидається в голову, а в руках сама підскакує зброя.
"Невже Григорій боягуз, той мерзотник, який лише умів округлими слівцями маскувати гниле дупло своєї душі? Невже такий Григорій? — вірить і не вірить. — І як Югина могла пустити його до хати?"
Глибоке обурення, злість, ображена честь б'ють водночас у груди і голову Дмитра, і він аж перехитується. В умовному місці, біля призьби, похапцем шукає дерев'яний ключ. Відчинив засувку, тихо увійшов у сіни і з силою рвонув до себе двері.
Світло вдарило в очі, і Дмитро, як привид, застиг на порозі, наводячи автомат на Григорія.
— Ну, здоров у моїй хаті! Не ждав гостя? — пронизує примруженими очима Григорія. Але, дивно, той не розгублюється, рівно підводиться з лави і якось чудно всміхається.
— Таки не ждав. Радий, що зустрівся.
— Не дуже радій.
— Дмитре! Рідний!
— Почекай! — краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього, руками тягнеться до його шиї. — Почекай, сказав. Що тут робиться?..
— Дмитре! Чого ж ти такий? — Югина прикладає руку до грудей і з мукою дивиться на чоловіка.
— Яким був, таким і зостався. Не взнала іще який за півжиття!
— Дмитре, чоловік попрощатися прийшов.
— А ти й рада по ночах прощатись... Ну, чого прийшов? — звертається до Григорія. — Це так ти воюєш? — не опускає зброї.
— Ні, не так, як ти думаєш, — спокійно і насмішкувато відповідає Григорій. — Погаси зараз своє полум'я: не в той бік воно метнулося.
— А це ми побачимо.
В цей час на порозі виросла Докія.
— Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати прийшов? Опусти мені зараз же свою пукалку, чуєш? — підходить до нього мати. — Чоловік до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, він із Варчуком прощатися піде? З Созоненком? А ви ж товариші були. В тяжкі години всі досади прощаються своїм. Чого ти на матір так дивишся? Не пізнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре… Григорій поранений був... — і вона припадає до його великих чорних рук, які ще міцно стискають зброю.
— Поранений. Тоді так...
І Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись і ніяковіючи. Прокинулась і заплакала Ольга. Довго пізнавала чужого бородатого чоловіка, а потім кинулась до нього.
— Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?
— Бач, усіх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, і вдача ж у тебе.
— Вдачу ж ви мені вділили, — ще хотів чимсь відговоритись, але зразу подобрішав, зрозумів, що дарма він так розходився, і вже спокійніше додав: — Риба не без кості, а чоловік не без злості. Хай пробачить Григорій. Де Андрій?
— У тій хаті спить. — Докія прихилила бородату голову сина до себе. Поцілував Дмитро матір і дочку, тільки Югину обминув, почуваючи перед нею незручність, збільшену до того присутністю Шевчика.
— Перекипіло, виходить? — усміхнувся Шевчик.
— Як бачиш... І найбільша досада вчепилась, бо така думка налетіла: обманув ти нас всіх, воювати кинув.
(Продовження на наступній сторінці)