— Вірно, діду! Наче в моїх думках побували, — здивовано і щиро вирвалось у Григорія.
— Спихай! — Вмостився Володимир Іванович на кормі. Зашемрів, захрустів вогкий пісок, і човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко витиснутий, неначе коромисло, слід, що почав підпливати водою.
— Тю ти чорт! — вилаявся Володимир Іванович. — Зразу прикмета на невдачу.
— Хіба що? — запитав Григорій, сидячи обличчям до рибалки.
— Та нічого. Каленик з берега рукою махає. Він добрячий чолов'яга, а прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивців, що гріхи на душу приймають.
Біля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскіс очима.
— Візьміть і мене з собою, — привітався він.
— Сідай.
Каленик навпочіпки сів на ніс, руками тримаючись за борти. Його кучерява, темної міді борода, обпалюючи розстебнутий піджак, вперлася в білу сорочку; зв'ялений чуб спадав набік, навскіс розсікаючи високе чоло, порізане дрібними зморшками. Обличчя мав розумне, тільки стомлене і сумовите. Коли ж біля невеликого острова Володимир Іванович почав витягати жаки, Каленик пожвавішав, немов прокинувсь од задуми, і сам засунув руку в горловину, щоб дістати рибу.
— Добра риба, карасі — або продаси, або сам поїси, — всміхнувся, виймаючи великого, з потемнілою лускою карася. — О, яка щука вскочила!
По тому, з якою любов'ю він витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпізнати старого завзятого рибалку. І тільки вже на березі запитав Григорія:
— У діда живеш?
— Ні, — зам'явся Григорій.
— В Мотрі Євенчихи, — відповів старий — Живе з товаришем своїм. Куди ж людям подітись?
— Звідки родом?.. Григорій Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?
— Еге ж.
— Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер інший чоловік своєї тіні остерігається, — і зітхнув. — Ну, що ж, живи у нас, тільки на цих два дні змотайтесь десь подалі — облава буде. Ти б додому навідався, узнав би, як діла. Неважні — на хуторі будеш, а потім діло дорогу покаже... Подивлюсь я — скільки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових — самий цвіт — між небом і землею бовтаються. А треба ж зрештою до землі опускатись, хоч яка вона гірка та тяжка тепер стала. Земля без чоловіка не може бути, та й чоловік без неї не проживе. Таке-то.
Під'їхали до берега.
— Рибки ж візьми, — звернувся Коваль до Каленика.
— Не хочу.
— Як не хочеш, то і їсти не будеш, а своїй дитині неси, — поклав на землю рибалка кілька рибин.
Ідучи додому, говорив старий:
— Журба поїдом їсть чоловіка. То раніше ретельнішого колгоспника на селі не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку їздив. Трьох синів і дочку викохав. Всі на війну пішли. І остався старий, як пень на дорозі, з одним малям, не знає, де руки і голову притулити.
І Григорій мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в голову кров, ширше роздувались ніздрі, чуючи дорожній пил знайомих шляхів. Усе більше та більше находилось виправдувань і перед собою, і перед Федоренком. І тільки в холодну безвість тепер кидала єдина думка:
"А що коли нікого вже дома нема?"
Товариша найшов на леваді — косив корові отаву.
— Хватить, Петре, косити. На зайців облаву влаштовують.
— Хто сказав?
— Чоловік вірний.
— Тоді треба тікати. В ліси підемо?
— Я... додому думаю. Через три дні повернуся.
— Ну, що ж, іди додому, — після довгої мовчанки пильно подивився на Григорія. — Може зовсім думаєш? По совісті скажи!
— Що ти, Петре? — злякався Григорій. — Мені біля жінчиного боку не доведеться воювати. Ти пробач... Одначе відчуваю, не заспокоюсь, поки не взнаю про долю своїх. А останнє, що вже нам випаде, разом будемо переживати, одним зв'язані ми. До останнього подиху Батьківщину захищатимемо. Одна вона в нас...
— І я так думаю... Звик до тебе, — поглянув довірливо, з приязню. Перекинув опалку з травою на плече і пішли на подвір'я.
В хаті, на самоті, Григорій довго і уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна борода, товсті вуса, що двома корінцями вростали в бороду, постаріле обличчя — все було дивним і чужим. Глибоко запалі в темних западинах голубі очі здавалися темними, неспокій поширив їх, зробив більш рухливими. На високому лобі різкіше окреслилися зморшки і в скроні вплелися нитки павутиння.
"Увалиться в хату дідуган — дітей перелякає", — усміхнувся, розчісуючи бороду і переносячись думками до своєї сім'ї.
Мотря Іванівна викопала із землі діжечку з салом, наладнала торбинки Григорію і Петру, вивела їх аж на край города.
— Щасти вам доля, хлопці. Не забувайте моєї господи. Як нема моїх синочків, хоч на чужих подивлюся. — І, низько нахиливши голову, пішла до хати, жмакуючи рукавом підібраний хвартух.
— Зажурилась стара, — співчутливо обізвався Федоренко. — Ще надокучать їй такі гості.
У лісі попрощалися друзі.
— Ждатиму тебе, Григорію, — не здіймав міцної руки з плеча Шевчика. — Тепер маги коло себе друга — велике діло. Роботи ж нам — гори. І за мене дітей приголуб.
— Спасибі, Петре, — розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть, з рівним прямим носом обличчя Федоренка. Несподівану добрість побачив у насмішкуватих, гострих очах, напівприкритих припухлими повіками. — Через три-чотири дні, як часи, прибуду до тебе.
І пішли — Григорій, тримаючись узлісся, а Петро — в глибину притихлого осіннього лісу.
XXXIII
З кожним кроком все більше оповивала тривога Не вірилось, що прийде додому, побачить село, рідню, бо здавалось, що лежать його рідні місця по той бік світу. А коли ступив на дільницю свого колгоспу, повірив: не втекла у безвість земля, не заховала її темна ніч од людського ока.
Зупинився, для чогось скинув картуз і довго не міг перевести духу. Нахилився до самої землі. Вона, розбухла від дощів, лежала чорним, незасіяним безміром перелогів. Згадки минулого болем перехопили горло Григорієві. Ще для чогось похапцем широко провів пальцями по ріллі, надіючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистріляний, зашершавлений негодою набій холодним жалом пробився з осиротілої ниви.
Простоволосий, озираючись навколо, Григорій ще постояв трохи і, відриваючи ноги від вологого поля, знову пішов у ліс, щоб вийти на городи свого села.
Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Під ногою часом трісне огірок-насінник, і Григорієві здається, що той постріл можуть почути в селі. Обережно, стримуючи подих, він входить на своє подвір'я.
Тихий стогін пришиває його до високого плота. Перебіг подвір'ям вітер, зашуміли попідвіконню вишняки, і знову довге зітхання обізвалося з повітки.
"Та це ж корова" — зрештою догадується Григорій і, пригинаючись, починає оглядати подвір'я: чи нема німецького сліду.
Десь на шляху пролунав постріл, загалакали голоси. І коли розколихана вітром ніч притишила вулиці, Григорій, не чуючи власного тіла, добрався до хати і припав до вікна.
Довго вдивлявся в непроглядну темінь, потім обережно стукнув пальцем по шибці. Напружено вслухається, та німує кімната, причаївшись у темряві. Ще раз постукав, сильніше. Щось скрипнуло в хаті, і тінь метнулась, наблизилась до вікна,
— Хто там? — дрижить переляканий голос Софії.
— Німців немає? — чує, як одерев'янілий голос витискає з себе хриплуваті слова.
— Нема.
— Пусти до хати, молодице.
— Хто ж ви будете? — чути, як цокають зуби в Софії.
— Свої. Від облави тікаю.
— Горе та й годі, — з зітханням відривається Софія од вікна. У сінях довго не може відкрити засув, нарешті відчиняє двері, і Григорій входить у хату.
— Добрий вечір, молодице, — усміхаючись сам собі, говорить хрипким простудженим голосом. І здається, що стіни напливають, тиснуться до нього, вітають свого господаря.
— Доброго здоров'я, — Софія починає похапцем закривати вікна. Він бачить у темряві тільки рухливу білу сорочку, поверх якої, очевидно, надіта спідниця. Дружина коцюбою з печі вигрібає присок і довго дмухає, поки від жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий підсліпуватий каганчик затремтів у руках, і цятка відблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвілій квітці електричної лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорія.
— Оце така тепер культура настала, — наче відгадала його думки Софія. — Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.
— Коли є що — не відмовлюсь, — ледве стримуючи любовний осміх, оглядає заклопотане і зажурене обличчя Софії.
"Невже не пізнає?"
Хотілося підійти до неї, несподівано пригорнути, поцілувати. "Як би вона перелякалась тоді?" — уявив на мить перелякане обличчя дружини.
На тапчані лежала, підклавши ручку під себе, Катерина, на ліжку чулося рівне дихання Люби.
— Ваші діти? — підійшов до ліжка і тапчана, не можучи відірвати очей від своїх дочок.
— Мої, — тяжко зітхнула.
— А чоловік де? — не обертає голови до Софії.
(Продовження на наступній сторінці)