— У вас знов об'явились невозможні? Демко Петрович невинно відповів:
— І на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очі в гончаря:
— Не трусіть біду — обтрусите горе!
Майстер обурився, скинув старість із спини, випростався:
— Чого ти мене, копійчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пішло, перелякаю тебе! — він поліз до мішка і почав розкладати свої вироби на лаві. Ось у його руці з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закільцювавши себе хвостом, він тримав у руці його кінець, що завершувався дулею.
Глянув Юхрим на чорта — позеленів, обурено тицьнув на нього пальцем і сказав: "О!"
Всі, крім голови повітвиконкому, засміялися.
— Юхриме, це ж зовсім твоя парсуна! — регочучи, схопився руками за живіт Себастіянів батько. — От аби тобі насправді випала така дуля!
Гончар намірився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Іванович.
— Заждіть, хай люди подивляться.
— А податку на чортів не буде?
— Вас не податок, а, натурально, кримінал чекає! От не я буду! — шаленів Юхрим і все більше ставав схожим на ліпленого чорта.
Василь Іванович відмахнувся від погроз і прикипів до кахлини з качкою. Він довго-довго розглядав вироби старого майстра, потім щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:
— То хто контрреволюцію творить: він чи ти?
— Подумайте, подумайте, Василю Івановичу, що ви при масах кажете! — розколовся на дві половини голос Юхрима — перша тихо загула, а друга закипіла, підстрибнула вгору. І навіть очі фінінспектора підвернулись, стали навскіс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмішка. — Василю Івановичу, дорогенький, хіба ж ви не знаєте мене?
— Від сьогодні не знаю і знати не хочу!
— І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаєте чоловіка?
— А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?
— Ю, ви ще не знаєте мене, — сумно похитав головою Юхрим.
— Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.
— То чого так швидко? — Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого. — Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глині, — вона слизька, — тицьнув пальцем на кахлину з качкою.
— Іди, слизький, звідси! — бліднучи, стишив голос Василь Іванович. — Завтра ж передаси свої справи.
— Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю! — вискнув Юхрим.
-А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!
— Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!
— Відчиняй двері! — підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.
— Оце кому-кому, а мені дістанеться, — зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.
— За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! — чаркується з гончарем Василь Іванович.
— Спасибі.
— Христино, бери чарку! — наказав дядько Себастіян.
— Маю клопоту й без неї.
— Чого це не повну налили їй?
— Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, — тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.
— За твоє здоров'я, Христе.
— За ваше, люди добрі, — і молодиця втерла очі.
— Ти чого?
Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:
— Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..
— І де мої очі були, як ти дівувала? — тихо спитав себе дядько Себастіян.
— Ой! — тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: — В лісах тоді були твої очі.
— І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..
Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:
— Ет, не будем про це... Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір... Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..
Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою по-вітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
— А що це за хлопчак у тебе? — зиркнув на мене Василь Іванович.
— Михайлик! — одним словом відповів дядько Себастіян.
— Це часом не той, що космографію читав? — примружився голова повітвиконкому.
— Він самий!
— То он який ти? — дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. — Дуже кортить читати?
— Дуже, — ніяково кажу я.
— А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
— І посередині трошки, — хитаю головою і не журюся.
— І що тепер читаєш?
— Ет!
— То чого запишався?
— О! Таке скажете, — починаю пекти раків.
— Як ця книжка зветься?
— "Арабська земля і Магометова віра".
— А це тобі доконче треба знати? — І сміх закружляв навколо мене, мов танець.
То що мені залишилося робити? Теж сміятися.
— І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, — обізвався дядько Стратон.
— Біда? — співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.
— Не так біда, як прибідок, — одходячи, відповідаю йому.
— А читати ж хочеться?
— Аж душа болить.
— От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, — і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. — Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський* (* Тепер Майдан-Курилівський, Хмельницького району, Вінницької області) — там тепер найкраща бібліотека.
— Оце діло! — схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. — Там книжок — море!
— Ой! — несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.
А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.
Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!
— Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! — націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. — Вчися, виходь у люди!
Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себасйіянів батько чогось зітхає.
А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:
То не з моря тумани,
То із коней пара...
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!
І колядки, і тихий Дунай, що виплив із них, і вершники над Дунаєм, і пара з коней, і струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гості, коли дядько Себастіян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобіт і чудернацький сміх. Коли я розплющив очі, біля порога рівно стояла немолода засмучена жінка, а коло неї висяював хромовими чобітьми веселолиций міліціонер, до якого прилипло дивовижне прізвисько — Хвірточка, і тільки через те, що він навчився гримати на людей: "Закрий мені хвірточку" або "Відкрий мені хвірточку".
З його рота зараз виривався клекіт, хрип і щось подібне на шипіння гусака, — все це йому разом заміняло сміх.
— Сідайте, тітко Марино. Що там скоїлося? — заговорив до жінки дядько Себастіян.
— Ет, хай він говорить... навчився ж. — Тітка Марина ображено стулила темні зморшкуваті уста, сіла на лаву й хрестом поклала на коліна важкі землисті руки.
— Розказуй, Василю!
Зіпсований грамофон знову захрипів у грудях міліціонера, і знову — сміху не вийшло, але це нічутінку не збентежило Василя, — все його обличчя сяяло радістю, а очі набухали веселими сльозами.
— От і не повірите, що я сьогодні на контрреволюцію наскочив! Тримаю її, понятно, у кулаці! — переможно сказав, а тітка Марина зітхнула.
— На яку це контрреволюцію ти наскочив? — недовірливо запитав дядько Себастіян. — Може, на тітку Марину?
— На неї ж! Ніколи б і сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.
— Розказуй, як умієш, — нахмарився і зажурився дядько Себастіян.
(Продовження на наступній сторінці)