— Говори та балакай мені! Революція — велике діло. Так чого ж тоді він далі в революцію не йде?!
— Це ж як вас, діду, зрозуміти? — на округлому виду Федоренка здивувалися круглі, обведені темним веселим огнем очі.
— А так: давали ж йому в самій Вінниці службу, давали й жалування, і квартиру з шпалерами давали, іди поглиблюй революцію! А він чи здивачив навік, чи захотів світ здивувати: зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, іще порції чекає! З ким я тоді віку доживати буду?
— Та не треба, тату, — дядько Себастіян лагідно, з доброю усмішкою подивився на батька. — Я ж вам казав: мені та служба не до душі.
— От бачите, йому та служба не до душі! — ще більше розгнівався старий. — А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспішає, щоб показати своє соображеніє розуму. Та що ж це вийде:
Юхрим ближче до революції сяде, ще й тебе ліктем чи коліном відштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж він робить оце кар-кар? На тебе ж! Тоді хто з вас дурніший?
— Та цур йому, тій балаболці, — обізвався кобзар. Його вдумливі, зі смутком на денцях очі глянули кудись аж поверх оселі, рука торкнулася до басів, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодію. І хата вже стала не хатою — прижуреним степом з отією дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отією чайкою, що під крилами тримає ранковий туман, а в серці — материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастіяна:
Ой горе тій чайці,
Чаєчці-небозі,
Що вивела діточок
При битій дорозі...
До дядькового низького заспіву припав тенор Федоренка і пішов, пішов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тієї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога і де вітряки перелопачують крилами її кигикання і вітри.
В це свято двох голосів, один з яких вів мелодію низом, а другий брав горою, вплітався і стихав третій — кобзарський, битий морозами і метелицями, січений дощами і громовицями.
І враз, коли пісня вже завмирала, старий кобзар гірко зітхнув,. припав сивою головою до столу і заплакав. Ось і сльоза впала на струну, і вона теж обізвалася жалем. Усі кинулись до старого.
— Що з вами, діду Левку? — прихилився до нього стривожений дядько Себастіян.
— У кожного своє, сину, — підвів голову од столу кобзар і пальцем почав витирати очі.
— Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? — підійшов до кобзаря Себастіянів батько.
Обоє сиві, наче молоком облиті, глянули один одному в очі, побачили в них, як у снах, свої давні літа, свої різні дороги й зітхнули.
— То чого ж ти, Левку? — знову співчутливо запитав дід діда.
— Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вікторе, який мав я колись голос?
— Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках і дорогах, на весіллях і похоронах.
— То не жаль мені себе, не жаль років своїх, а голосу жаль... Оце зараз не вивів його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастіянів батько зітхнув, у роздумі похитав головою:
— Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так і треба, може, це теж — революція. — І тихо попрохав сина: — Заспівай мені про ті василечки, що сходять на горі, і про той барвінок, що послався під горою.
І знову дядько Себастіян повів мелодію своїм могутнім баритоном, а горою пішов тенор Федоренка, до них приєднався підголосок колишнього міністра селянсько-бідняцької держави, в яку входило аж три села. Тільки Себастіянів батько, стоячи посеред хати, не співав; він дивився кудись у далечінь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекі літа, свої далекі василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тільки у снах.
— За тебе, Себастіяне, за тебе, людино! — після василечків підняв чару колишній міністр, а теперішній голова комітету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.
— Ні, за діда Левка, за голос його, що все життя підносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь біля кендюха.
— А щоб тебе, вилупку! — махнув рукою і вперше за вечір засміявся Себастіянів батько.
— Спасибі, Себастіяне, що уважив, бо головне в нашому ділі — душевність, а решта-все тлін, — по старості літ кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженівку і тільки опісля випив, що мав випити.
— Артист! — показав усі зуби Федоренко, хотів так само зробити, але це в нього не вийшло. Він знову засміявся і запитав мене: — А ти артистом не думаєш бути?
— І чого тебе весь час до артистів тягне? — здивувався дядько Стратон.
— Ой, люблю сцену, як своє життя! — зітхнув Федоренко. — Інколи як сядеш на ній зі своїми синами і братами, то чуєш — у рай попав, і ніяк не менше!
— А платять за це добре? —спитав Себастіянів батько, і всі аж лягли від реготу. — Ні, таки я піду, не хочу страмитися з вами! — Старий знову підійшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька і жбурнув на піч.
— Побудьте ще, тату, без вас і свято скисне!
— От навіжений. І що мені робити з тобою?— пробурчав старий, але залишився.
— О, ще хтось до нас! — повернув голову до дверей чуткий Федоренко.
Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович, біля якого на ярмарку завше товпились люди. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. Це ж треба додуматись, щоб навіть у пужалні трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловік, — на його товстих вусах аж дзеленчали крижані бурульки. Привітавшись, він зірвав їх з вусів, стер наморозь з дугастих брів, бережно скинув з плеча мішок, у якому обізвалися гончарські скарби.
— Демку Петровичу, вихиліть чарочку з дороги! — запросив господар.
— Для сугріву душі і рук не завадить, — охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвітом чарку. — Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженівку переганяєте?
— Це запитайте Федоренка! — засміявся дядько Стратон. — Він з якогось весілля доп'яв такого зілля. Демко Петрович зітхнув:
— Музика за свою роботу має веселуху, а гончар — жовч.
— Чого це ви такої сумної завели? — здивувався дядько Себастіян. — Хто вас зобидив?
— А будеш на свят-вечір слухати грішне?
— Та що робити? Послухаю.
— То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.
— Хто ж вам життя вкорочує? — насторожилося міжбрів'я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.
— Ет, багато казати, та мало слухати, — хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.
— Говоріть! — наполягає дядько Себастіян.
— А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
— Хто ж вас ужалив?
— Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! — Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну. — Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого ронечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.
— Боже, як гарно! — аж застогнав кобзар.
А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.
— От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!
— Бог Адама теж виліпив з глини, — вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.
— Спасибі вам за радість, — подякував гончареві дядько Стратон.
— І справді ви маєте хоч краплину радості? — подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.
— Про що й казати, — аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. — І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?
Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:
— Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.
— Не знаєте ви ціни своїм рукам.
— Найшовся такий, що склав їм ціну, — зажурився гончар.
— Що ж воно трапилось?
— Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.
(Продовження на наступній сторінці)