— Чого тобі страшно?
— Тут вода зовсім жива. От бачиш, як вона дихає? Ходімо звідси.
— Нічого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.
— Я трохи далі!
— Дрижаки позичаєш?
— Що не кажи, а страшнувато!
Люба стала на ковзани подалі від течії, я взяв її за руки і, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтіч, то зупинявся і вчив, як треба триматися, а далі знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув і, хизуючись, помчав, як хотілось мені: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози і верби. Вітер ловив мене, а я його, і дарма що на очі набігали сльози, — в очах було повно завзяття.
— Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! — захоплено сказала Люба і аж затанцювала на льоду, і затанцювали її червоні квіти.
А я після її слів, як дідько, вивертів коло, вивинувся на ясенець, а відтіля знову помчав до сивочубих стіжків.
І враз піді мною засичав, увігнувся і тріснув лід, по ньому поповзло сліпуче павутиння тріщин, враз підстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стіжки і верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетів з річки і, сам не знаю як, опинився на березі біля верби.
З моєї свитини і, головне, з галіфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотіла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук тріщин округ неї, що бавились сонцем, і мій самотній, прибитий до берега ковзан.
Розгубившись, я не знав, що робити, і насамперед витирав рукою обличчя, а неслухняні зуби в цей час почали вибивати противну чечітку.
— Ой Михайлику, ти не втопився? — підбігла до мене перелякана Люба. З її щічок зникла смаглявість, а оченята зовсім округлились.
— Та, здається, не втопився, — спробував ще бадьоритися, але з цього нічого не виходило.
— Зараз же скидай чоботи! — наказала Люба.
Я слухняно сів на погорблене коренище верби, що пробилося з-під снігу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобіт, стягла його і вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.
— Побіжімо до нас, це городами зовсім недалеко. І твої батьки не дізнаються.
А мені в очах меншає день і збільшуються квіти на її хустці. Понад берегом, а потім городами помчали ми в село. І вже недалеко від Любиної оселі я завагався:
— А що скажуть твої батьки?
— Батько зараз у лісі, а мама скажуть, щоб ти ліз на піч і не журився, — передала мамин голос.
Зовсім захекані й знесилені, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лісова кізочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тінь, майнула й зникла в оборі. Тільки ми розчинили хатні двері, як нас обдали пахощі сіна, узвару, свіжоспеченого хліба і яблук.
"Це ж кому святий вечір, а комусь — грішна купіль", — знічений, задубілий, зупиняюся в куточку біля судника, а невірні ноги починають бити дрижаки.
— Ой смутку мій, що з тобою, дитино?! — мов крильми, майнула білими в квітах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати і злякано запитала в Люби: — Ви в ополонку вскочили? — Потім квіти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою брудні сліди і патьоки.
З печі виглянуло і з того дива заплакало ув'язане білоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, і не знаєте, як ото колись прив'язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батьків робити це просто й хитромудре: у сволок увірчувалось кільце, до нього чіпляли мотуз, другий кінець перекидали за комин і так ув'язували, під пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всій печі, але не впасти з неї.
А тим часом тітка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, підштовхує у плечі до лежанки, і я не стямлююсь, як опиняюсь у півтемряві на печі в кумпанії з наляканою куль-бабкою.
— Скидай, дитино, штанці та насухо витрися рушником. Соромлячись, я скидаю своє пожалюгідніле галіфе, а тітка Оляна одразу жахається і сплескує руками:
— Ой, пропали ж твої ніженьки, дитино! І що ти робитимеш у білому світі? — заголосила вона і цвітом на рукавах прикрила обличчя.
Глянув я на свої ноги і теж перелякався: вони були темні, аж чорні. От що робить з людиною мороз. І так мені стало жаль себе, що повіки мої одразу набухли слізьми. Я витер їх рукою, а тітка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.
— Не болить?
— Хіба я знаю?
— Задубіли, не чуєш, видко, їх. — Тітка ще провела рушником — і сталося диво: з-під полотна на моїх ногах з'явилися білі смуги.
Я глянув на тітку, тітка на мене, вона засміялася перша, я за нею, а далі хихикнула Люба, і навіть мале верескля здивовано сказало: "А".
— Ой смутку мій, а я, дурна, в темені і не добрала, що це з твоїх штанців облізла бузина! — Навколо тітчиної голови застрибали квіти, вона сама стала схожою на квітку, а в очах її набилося стільки радості, що вона почала стікати сльозою.
— Ну, чого ви, тіточко, плачете?
— Бо стільки через тебе страху і жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тільки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?
— Чую, тіточко! — аж нагнув голову, прислухаючись до них.
— Ану, давай розтирати разом, щоб і мороз, і трясця, і застуда заразом утікали з ніг. Чекай, я їх ще святковою горілочкою витру. Від неї запищиш у мене, як в'юн.
І справді, я попискував, наче в'юн, а тітка після розтирання ще й щипнула мене:
— Щоб ходив здоровий і не журився!
Потім вона кинула мені кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку і галіфе, не забуваючи й на тісто поглянути, і метнутися до печі, і набрати в праску вугілля, і з бортяниці внести меду і з ним у руках насваритися на куріпку, що почала добиратися до куті.
А куріпка одним оком поглянула на тітку Оляну, проспівала:
"Чир-хик" — і розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тінь, увійшов дядько Сергій, який мав темне переспіле волосся, темні важкі очі, темну душу і срібний янгольський голос... Мені й досі дивно, як такий голос, що у церкві підіймався до самого бога, не міг пом'якшити дядькової злоби чи змити кіпоть із серця.
Дядько Сергій, не вітаючись, обнишпорив очима всю хату й присів перед куріпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула під ліжко.
— Гарненьке дехто має м'ясце, — подичавіли під віями звужені очі. — Оляно, продай свої куріпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.
— Я ж сказала: і не випросиш, і не вигрозиш.
На вивернуті губи дядька Сергія лягають зневага і зверхність, він підводиться й невдоволено хмикає:
— От чого не розумію, так не розумію: і самим не їсти, і комусь не дати.
— Не все ж, Сергію, треба їсти чи жерти. Наші куріпки — дітям радість.
Тіні пробігли по обличчі дядька Сергія.
— Нема тепер радості на світі, — починає міряти хату порепаними чобітьми. — Нема, і не скоро буде.
— Не каркай, лиховісний! — розпашілась темними рум'янцями тітка Оляна. — Від тебе й хата потінявіла.
— Ще раз підведи її глиною, — не дуже й сердячись, кидає похмурець. — А де ж твій господар?
— У лісі.
— І перед свят-вечором у лісі? — дивується вузький недобрий вид дядька Сергія. Тут він помічає мене й витріщується: — Вигріваєш злиднів на своїй печі?
— Все зле на тебе, некликаний! І нюшить, і нюшить чогось! — обурилась тітка Оляна. — Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?
— А що, христосуватись накажеш із ним? — змірює мене таким оком, наче в ньому днювала і ночувала сама злоба.
— Іди, тумануватий, на три вихори! Тобі тільки, бачу, хвоста бракує.
— Зашкварчала, наче яєчня на сковороді. От уже маю рідню!.. — Натягує на сторчкуваті брови шапку, гордо виносить із оселі порепані шкарбани й так хряскає дверима, що на долівку сиплеться біління.
— Ох і чоловік! Щоб тобі в душі було пусто, — з гіркістю і жалем говорить услід братові тітка Оляна. — Ви, діти, не зважайте — не на ньому тримається день.
З розмов дядька Себастіяна і тата я знаю, що ніч тримається на таких, як дядько Сергій... Правда, він притихне згодом, пригне голову і душу, щоб потім підняти їх над людським горем у страшні часи.
В революцію ж дядько Сергій потай водився із бандитами, хоча сам і не був у банді. Від них він мав грабоване добро, а їм постачав харчування і самогон.
Одного разу червоні козаки накрили його з бандитами і лісами повели на Летичів. І чи то з переляку, чи з туги дядько Сергій заспівав. Коли закінчилась пісня, до нього під'їхав немолодий командир і наказав:
— Іди додому!
— Як додому? — не повірив дядько Сергій.
— Ногами... Отакий голос мати — із бандитами водитись! Співав їм, тепер співай людям!
Того ж дня дядько Сергій опинився дома, відлежався у клуні, а другого ранку вже з насмішкою розповідав сусідам про свою пригоду:
— Тільки подумати: заспівав пісню — і червоні уневинили мене. Я думав: у них очі на камінних підмурках, а вони — на вологому місці... Обманював я очі жінок, обманув і нової власті...
(Продовження на наступній сторінці)