— Сьогодні ранесенько поїхав я до Якова підкувати коня. Заходжу собі тихенько у двір, іду до хати, а вухом чую, що в кузні сичить ковальський міх. Це на Різдво! — знову зашипів, заклекотав міліціонер, витер рукою сльозу. — Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й підходжу до кузні. І що я тільки бачу?! Бісів коваль роздмухує вогонь, а на вогні, як на картині, стоїть цілісінький кулемет. Тоді, я, понятно, револьвера в руку, а ногою — в двері і до Якова: "Руки вгору!"
А він на мене, понятно, ніякого вніманія.
"Пішов ти, — каже, — Хвірточко, під три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
"Я стріляти буду!" — гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
"Стріляй, — каже, — собі в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета ніколи не бачив?"
"За цей кулемет судити будем!"
"За що ж мене судити? — розсердився коваль. — За те, що я смерть перековую на леміш?"
"Ви мені лемешем баки не забивайте, а фактично скажіть, де дістали цю смерть?" — припираю його до стінки револьвером, параграфами і навіть строгістю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловік, та мусив признатися, що дістав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами і зітхає, наче цей кулемет не був її собственістю.
— Тітко Марино, це правда?! — не віриться дядькові Себастіяну.
— Та правда ж, — похитала головою тітка Марина.
— І ви продали кулемет Якову?
— Ось це вже неправда: не продала його, а обміняла.
— Що ж це за обмін?
— Я йому віддала кулемета, а він мені кочергу, бо моя саме переломилась.
— Так і Яків сказав! — підтвердив міліціонер. — Тоді я бігцем на вулицю, скочив у сани — й на хутір до тітки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
— Як людину ж, — стиха обізвалася тітка Марина.
"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" — одразу нагнав їй страху.
"Нащо вони тобі, Василю?" — не дивується, не лякається, а виказує, що іще має зброю.
"В міліцію треба здати!"
"Дурно чи щось заплатять мені?"
"За це діло тюрмою заплатимо!" — кажу їй.
А вона до мене:
"Хвірточкою ти був, Хвірточкою й залишився, хоч і взувся в золоті чоботи".
Розсердився я і почав робити обшук. Сопротівлєнія з боку тітки Марини не було. І знайшов я у засторонку, — от ніхто не повірить, — іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.
Дядько Себастіян зблід і отетеріло поглянув на тітку Марину:
— Невже це правда?
— Та правда, чого ж...
— От який вискіпався іще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повісив я пломбу на її двері і до вас: як не є — це ж далека ваша рідня.
— Тітко Марино, де ви цієї бісової зброї набрали? — з жалем запитав дядько Себастіян.
— Бандити, хто ж інакше, мали в неї свою схованку! — тримався свого міліціонер.
Тітка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:
— Пломба ти, та й більш нічого. Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?
Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:
— Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові! — Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: — Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке Різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.
— Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети — і на вогонь? — довірливо запитала тітка Марина. — Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо...
— Ет, сільська наївність! — безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: — І яку тут придумати резолюцію?
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною — вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.
Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:
— Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!
— І багато її? — завмираю од радості.
— В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!
— Оце п'єса! — тішуся я.
А завідуючий назбирує з півсотні зморшок навколо очей і сміється, — такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, — він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:
— А стрілянина є в них?
— Є, і навіть багато!
— Оце й добре, — схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...
Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, — сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
— Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, — несе йому посмішку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:
— Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру. Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?
— Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? — прядучи пряжу, допитується мати.
— Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, — тато знову зиркнув на мене. — Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!
Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
— І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.
— Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?
— Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?
— Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю — посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?
— Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, — кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила батька мокрим рядном:
— Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.
— Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.
— Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять? — забринів надією мій голос.
(Продовження на наступній сторінці)