— Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, — приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. — Пустиш нас із мамою в тіятри?
— Ой таточку!.. — Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.
— То чого ж так застидався? — знову смикає тато мене за чуба. — Може, й справді з нас щось буде?
А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
— О, і ви знаєте, — скривився я.
— Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?
Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:
— Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?
— Як це — роздобути? — недовірливо косує на нього батько. — У воді чи в крамниці?
— На дурничку! У воді з-під криги.
— Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? — підсміюється тато.
— Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає — на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.
— Скільки ж береш із собою мішків?
— Чотири і торбу про запас, — не моргнувши оком, відповів дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
— Чого ж так мало?
— Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо — на сани вкинемо, — навіть не посміхнеться дядько Микола. — То поїдемо, Панасе?
— Можна й поїхати, — погодився тато, — Готуй, жінко, мішки!
— І на рибу, і на в'юни, — додає дядько Микола. — Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом:
"Що там у тебе? Ой, подивись на долівку, — аж тіпається вона, — хтось вужів повну хату напустив!"
Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, — чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.
Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
— Тату, візьміть і мене в Щедрову! — прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить мені казкою.
— Обійдемось без тебе, — відмахнувся тато рукою.
— Візьміть, таточку.
— Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.
— А на ковзанці я ж вибуваю цілий день! Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
— Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.
— Хай привчається до всякого ділечка.
— Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! — гримнув тато.
Мене з печі як вітром здуло, — босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
— А хто там?! — гукаю баском.
— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?
— Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! — Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
— От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! — весело вітає гостя дядько Микола.
— Про ваші внутреності вам лікар розкаже, — сміється дядько Себастіян.
— То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
— А як же без приросту обійтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
— Ваш навряд чи зноситься — не ті ковалі його кували, — дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: — А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.
— Хто це — ми? — насторожується батько.
— Незамождики і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.
— Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! — каже дядько Себастіян.
— Чого ж це мушу?
— Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам — недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
— Не хочу.
— Боїшся? — в'їв тата дядько Себастіян.
— Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! — блиснули завзяттям батькові очі. — Спасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
— А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
— Коли тобі це подобається, — топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
— Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!
— Ой! — зажурилася мати.
— Громадою просимо, берися за це діло.
— Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, — зітхнув тато... І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
— То що тобі, Панасе, треба на початок? — повеселішав дядько Себастіян.
— З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.
— Нащо так багато?
— Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
— Тобі ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?
— Хай не забуває, що в нього є брат, — відрізав тато. — Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.
— То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, — погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.
— Завтра? — аж не віриться мені.
— Атож. Одягайся тепліше.
-Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
— Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!
— Як хочеш, діло хазяйське, — сказав тато.
Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.
Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.
— Чим це ти напакував торбу?
— Варениками — і для вас, і для мене. Покуштуйте.
— А ти куштував?
— Ще ні.
— То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?
— Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?
— Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.
— Не так-то й скоро.
— Та вже циган продав кожуха, — сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.
Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.
— Михайлику, хочеш побачити диво? — обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.
-Хочу!
(Продовження на наступній сторінці)