— Очманіла?! — визвірився на сестру.— Куди тебе лиха година несе?
— Я зараз,— відповіла перше, що спало на думку, вбігла у ванькирчик, вихопила зі скрині кожушок, теплу хустку й обережно викралась на подвір’я.
Заметіль одразу ж ударила в обличчя, обкрутила навколо її ніг весільну спідницю і засвистіла зверху в яворах, а низом — в ожереді соломи. Біля ожереда нетерпеливився запряжений у крильчасті сани легкохід, на якому приїхав Васюта. Ярина обома руками охопила коня, і худобина, почувши ласку, стиха заіржала. Дівчина збила з гриви сніг, поправила упряж, озирнулась на хату, де під острішками шелестіли вінки кукурудзи, вони й досі пахли вересневим сонцем і вересневим смутком... Коли б оце догадалися вийти мати... Очима прощання дівчина дивиться на вікна, на які метелиця навішує своє ткання; вони, й хата, і присмак вересня починають відходити у хуртовину, у темінь, у сон чи забуття.
Неначе сновида, Ярина сіла на сапи, торкнула віжками, і кінь з копита риссю та риссю пішов у завійницю. Ось він загримів на містку, з-під якого вода протікає до їхнього городу, промайнув присипані по шию вишняки, пробіг через вербовий посвист і вискочив на шлях. Вона віжками притримала легкохода, розмірковуючи, в який бік податись од свого весілля, куди завезти своє безталання, де посіяти свою осмуту? На Літинщині, біля синього Згару, живе її сестра, а на Донбасі в шахтах добуває вугілля брат. Борис люто ненавидить Омеляна, а сестру називає "мій синьоцвіт". Він її не дасть на поталу...
Хіба ж інколи, крізь дівочий сором, про таке їй думалось весілля? Хіба ж такого судженого чекала вона із своїх вечорів, із своїх сподівань? А він і не прийшов до неї. Чого ж, чого? Скільки приходило хлопців до її хати, до тих яворів, які підмиває вода, а він і разу не заглянув. Видко, не потрібна я йому...
Коло греблі вона порівнялась з жіночою постаттю, яку перегойдувала хурдига.
— Яринко! Це ж ти? — здивовано і весело гукнула жінка.
— Софіє Петрівно? — по голосу пізнала свою колишню учительку. І світ далекої казки, і цвіт іванокупальської папороті, і чари сердечного слова війнули над її печаллю, і стало жаль, що вона вже не та дівчинка, якій Софія Петрівна клала руку на коси.
Вчителька сіла на сани, охопила дівчину руками за стан, притулилась до неї і довірливо спитала:
— І хочеться тобі кудись їхати в таку хурделицю?
— Не хочеться, Софіє Петрівно,— понуро відповіла Ярина.
— А хто ж тебе неволить? — заглянула їй у вічі.
— Біда.
— Біда?..— одразу здогадалась про все.
— Через неї покидаю свою землю.
— Що ти, нерозумнице, говориш! — несподівано застогнала вчителька, і її руки безвільно опали з дівочого стану.
— Софіє Петрівно, що з вами? — перелякалась Ярина. Вона відчула, як виплеснулось жіноче горе з тієї людини, яка завжди приходила до них, школярів, такою, ніби ніколи не розлучалася з самим сонцем.
— Як же ти могла так сказати: покидаю свою землю? — зажурено запитала вчителька чи то її, чи себе, чи оцю негоду.— Є щось більше за нас, за наші жалі, за наші болі — своя земля. Хай небо з усіма громами обвалиться над тобою, а ти не маєш права й подумати про розлуку з нею. Це тому так говорю тобі, бо сама колись по дурості покидала свою землю.
Тепер жахнулась Ярина:
— Невже ви могли це зробити?
— Виходить, могла.
— Яке ж горе погнало на чужину?
— Любов. Мої літа, моя молодість були складнішими і страшнішими за твої.
— А приходили ви до нас завжди з посмішкою, ніби й лиха не зазнали.
Я ж учителька, Ярино. Я маю комусь зменшувати горе... Куди ж ти?
— І сама не знаю: чи на Літинеччину до сестри, чи до брата на Донбас.
Вчителька невесело посміхнулась:
— А я зопалу що подумала?.. Бо одразу ж після твоїх слів налетіло моє минуле... Весіллям, калиною пахне від тебе.
— Січеною калиною. Здається, усю, усю посікли мене.
Вчителька знову охопила її руками за стан.
— Це минеться, Ярино.
— Коли ж?
— Коли прийде справжня любов.
— Чи вже й прийде вона?
— До тебе прийде. А моя навіки пішла, як вода по камені... І доганяй — не доженеш,— у голосі вчительки обізвались заховані сльози.— Тільки, Яринко, не їдь зараз, перечекай хуртовину хоч у мене.
— Не можу, Софіє Петрівно.
З бічної вулички почулось галакання. Дівчина здригнулась, а Софія Петрівна ще раз поцілувала її:
— Тоді прощавай, Яринко. Хай усе добре буде з тобою в дорозі.
Вчителька зіскочила з санчат, притулилась спиною до пригнутої придорожньої верби і подумала: "Як жіноча доля схожа на долю верби". І провела очима, і загубила в хуртовині свою школярку. А в очі і в душу залетіла своя хуртеча.
За селом неждано із витків метелиці до Ярини долетіла безжурна музика. Хто ж це розкидає її по снігах і куди подітись од неї?! Ярина зупинила коня, прислухалась. Сніговиця то відносила, то наближала музику. А чого їй боятись? Дівчина вйокнула на коня, закрила обличчя хусткою і поїхала вперед. Незабаром побачила, як у полі відривався і відірватись не міг од низів’я кущ багаття, біля нього стояли засніжені музики і вигравали таку, щоб її було найкраще чути.
"Шаламаї!" — здогадалась Ярина. Несамовиті Шаламаї! Завтра вони мали грати її весілля, та замість нього сьогодні грають її прощання.
— Гей, чорнява, куди ти? — здивовано гукнув якийсь молодик од вогню, коли сани порівнялися з музиками.
— І як ти, Василю, впізнав, що вона чорнява? — гигикнув другий Шаламаєнко.
— В чорнявої натура, як у тура. Куди ж ти, дівчино?
— До лікарні,— ще більше закутуючи обличчя, відповіла Ярина.
— За приворотним корінцем, щоб усі хлопці сохли за тобою? — зареготали Шаламаєнки.— Візьми когось із собою.
— Дайте дівчині чистий спокій! — нагримав батько на синів.— Може, вона он яке лихо має, а ви перелопачуєте сміх. Ось краще заграймо...
І довго ще наздоганяли, губились і знову наздоганяли дівчину її весільні музики. А коли вони притихли, на перехресті в метелиці окреслилась постать якогось чоловіка. Його аж розхитувала чи втома, чи хуртовина. Побачивши сани, він зупинився і хрипко гукнув:
— Гей-гей!
— Ой! — з несподіванки зойкнула Ярина, а кінь чогось схарапудився, шарпнувся вбік. Вона вдарила його віжками, і тільки згодом щось знайоме-знайоме забриніло їй у тому "гей-гей"!
Як схожий був цей голос на Богданів. Але чого ж йому вночі у таку хурдигу добиратись додому? Може, повернути коня? Може, й справді це він? Ні, це тільки вчулося їй.
З метелиці до неї знову прибився давній вересень, вона з нього вихопила оту згадку, як перев’язувала Богданові палець, мимоволі крутнула коня навздогін подорожньому, але одразу ж і перелякалась: а що, коли Артемон і Омелян уже мчать по її слідах?
І засніжений кінь, і засніжена дівчина повертають од села чи од своєї судьби... А хто, шукаючи її, не одходив од неї?..
* * *
Вже не тримаючись на ногах, Богдан дотягнувся до Шаламаїв і знесилено кинув руки у вогонь. Музики переглянулись, крекнули, взяли його в коло.
— Оце їздили та возились...— здивовано вирвалось у Василя.
— Виходить, небораче, збився з дороги? — запитав старий Шаламай.
— Збився.
— Нівроку дав крюк. Ще десь не спало твоє щастя, що прибився на наші музики. Утікав ти від краси, а в акурат прийшов до неї. Ось ми тебе заведем у Озерне, і гуляй душа без кунтуша.
— Я сам піду.
— У тебе тут родичі є?
— Та є.
— Тоді приходь на весілля.
Богдан здригнувся, наче його через плечі перетягли києм, витягнув руки з вогню.
— Прийду,— і, заточуючись, побрів до села.
— Щось із ним не теє,— обізвався позаду хтось із Шаламаєнків.
— Із тобою було б "не теє", якби стільки помісив снігу в таку хуртовину.
В крайній розхристаній вулиці села на нього мало не налетіли два вершники. Побачивши подорожнього, вони під’їхали до нього, перегнулися з коней, з темряви виділились перекреслені метелицею обличчя.
— Чоловіче, тобі не стрічалися на шляху однокінні санки? — пізнав голос Омеляна Безкоровайного.
— Або що, дядьку Омеляне?
— О, це ти, Богдане? — аж присвиснув Омелян, для чогось оглянувся, наче метелиця могла підслухати його, ще більше нахилився до парубка,— Розумієш, наша Ярина перед самим весіллям сіла собі в санки і кудись подалася. Маю не сестру, а один бісів норов, їй-бо.
— Втекла од весілля?! — аж скрикнув хлопець.
— Та ніби так виходить,— неохоче відповів Омелян.— То часом не бачив її на шляху?
— Та ні, не бачив,— лише тепер зрозумів, з ким нещодавно зустрівся.
— Куди ж вона подалася? — приклав руку до підборіддя Омелян.— А будь ти неладна!
— Значить, треба перевертати село, рідню усяку,— загарцював побіля Безкоровайного Васюта.— Куди їй у таку сніговицю добратися до міста? — Вони, притулившись шапкою до шапки, про щось тихцем порадились, повернули коні, свиснули нагаями і помчали в село.
(Продовження на наступній сторінці)