— От яке маєш собі щастя,— з жалем до себе сказала дівчина, поглянула на вітряк, вихопила з його крил чи з неба поміж ними невеселу посмішку, підняла вії, і засліпила, і припалила хлопця своєю темною голубінню, в якій заплутались скалочки сонця. Та й пішла у туманцем підсинений світ, у свої надії, у свою радість чи журбу. На стежині стрівся чийсь хлопчак, біля нього непокоїлись гуси, в тьмяно-блакитнавих очах яких уже стояла пізня осінь. Ярина зупинилась і поцілувала в щічку гусія. Він невдоволено по-гусячому витягнув шию, сказав: "От іще!" — і обтер щічку.
— Який заповзятець! — засміялась дівчина...
— Яринко! — гукнув, як у школярські роки.
Вона озирнулась і по-школярськи підвелась навшпиньки:
— Що, Богдане?
— Це ти? — розгублено посміхнувся і хотів підійти до неї, та земля вихоплювалася з-під ніг, і він тільки махнув рукою.
Вона теж відповіла рукою, зітхнула...
Отак і розійшлись. А коли пройшов якусь хвилину туги, оглянувся — і в цей час оглянулась вона... Чого ж було тоді не наздогнати дівчину?.. Та її недосяжна врода ціпами обмолочувала його душу, гнала від себе, і давню приязнь потопили гіркота і сум.
За Яриною стали побиватися найкращі хлопці. Він чув про це, але ніколи не пішов на ту вулицю, де жила вона і де весною під її осокорами оживала вода. Він мав не тільки муку, але й гордість, і віру, що краса повинна єднатися тільки з красою. А де ж йому, звичайному хлопцеві, узяти її?
І тільки сьогодні, коли взнав, що Ярину силоміць тягнуть за дідьком підшитого Васюту, одразу розметав усі перепони, а там будь що буде...
Догоріла смолова лучина, знову застогнав, захитався вітряк. Йому теж нелегко стояти в самотині і все життя пересварюватися з вітрами і заметілями.
Хлопець напомацки озувся, вийшов з вітряка, накинув на прибоєць колодочку і з ганку спустився у хуртовину. Вона ніби трохи стишилась, не так страшно гуготіло, та все одно іти було тяжко — то долав перемети, то провалювався в якісь ями, відпльовувався снігом і здирав наморозь з обличчя. І знов через якийсь час втратив упевненість, чи не збився з дороги?
II
Васюти жили під самим гробовищем.
Може, тому, що тіні хрестів уранці і надвечір’ям падали на їхню старожитну хату, чи тому, що розлогі яблуні брали соки з могил, чи тому, що прицвинтарники завжди господарювали в надмогильному саду, чи тому, що через їхні очі найбільше пропливало хрестарів і домовин, на виразистих обличчях старого і молодого Васюти тінявилась цвинтарна важкість.
Щелепастим, глибокооким Васютам це навіть подобалось: їх побоювались у селі, і вони з людського страху мали зиск — прихопили під город прицвинтарну землю, та й у саме кладовище забрались; зрівняли там прадавні могили, і, де блакитнаво цвів барвінок, почала цвісти бараболя. Правда, нею Васюти навіть свиней не годували — вивозили на продаж.
І паливом не журились господарі: дерев’яні хрести щедро огрівали ребристу, зрубану з дуба оселю. Часто, розчепіривши з холоду руки над вогнем померлих, Давид Васюта бурмотів у роздуті, червонясті, мов перестиглий кінський щавель, вуса:
— Господи, не одвертай своє всевидяще око від нас. Не одвертай...
Старий хоч і мотузяні мав нерви, але все одно хрести давали знати про тих, що лежали під ними, і часто на вогні йому вибивалися їхні образи. Та найбільше вразив його дубовий, з перетлілим рушником хрест, нещодавно принесений Артемоном. Під цим хрестом лежала його далека молодість, його перша і остання любов. Старий спершу отетерів, захлинаючись, пожадливо ковтнув морозу, лячно прихопив очима оту далину, на якій давно вилиняли пройдешні роки, а потім гримнув на господаровитого сина:
— Чи на тебе вже одур напав — приволік таке свіже дерево?! Старого мало?
— Та яке воно свіже, коли вже і лишаєм узялося! — Син копнув шкарубким чоботом хреста, а батькові здалося, що це його копнули десь біля печінки.
Навіть руку приклав до того місця, де мала бути печінка, і насварився на чадо:
— Сьогодні ж увечері занесеш цю роздобичу. І не як-небудь уткнеш, а по-хазяйськи, щоб люди язиків не чесали.
— Ще чого! — обурився Артемон, обурились його випнуті щелепи і нерівні вузли м’язів над ними.— Отакечки здуру і піду до мертвих на перепросини. Може, накажете і півлітра взяти з собою? Ото буде весело, як на поминальну неділю.
— Я тобі що, непоштива довбне, сказав? — ще притримував рукою печінку.
Артемон знову копнув хреста чоботом:
— Я, тату, нагрів чуба біля цієї трухлявості, то, коли вам забобониться, погрійте і ви. Та й чого він отак дався вам узнаки? Ваш сват чи брат лежить під ним? — Потім примовк, задумався над чимсь, далі хмикнув, і по щелепах його потекла така посмішка, яку хотілося змісити кулаками...
Увечері Давид поніс вирваний хрест на кладовище. Під його вагою чоботи глибоко вгрузали в наіскрений сніг, а в сліди зразу ж заходили шматки темені. Руйнуючи весільну паморозь на яблунях і вишнях, він дійшов до зобидженої Тетяниної могили, перевів віддих і сторожко оглянув засніжений, затиснутий надмогильним деревом і хрестами світ. Щось біблійно пустельне було в ньому, в його напівживих, синяво-зеленкуватих тонах, що народжували страх чи тривогу. Біля дерев’яної огорожі, підстрибуючи, пройшовся морозець, за огорожею проскрипіли сани — і тиша, тиша, навіть чути, як дихає паморозь і оживають могили. А може, й справді оживають як перед страшним судом? Враз щось ворухнулось попереду, і Давид злякано відхилився од хреста, не знаючи, що робити з ним. Раптом за мармуровим папським гробівцем, над яким журився прикляклий, з надбитим крилом янгол, він побачив блакитнавий клубок зайця, що прийшов ласувати корою молодих дерев. Ось він зупинився і почав підіймати вгору човники вух.
— Бодай тебе, косоока мацапуро,— пробурмотів чоловік, а заєць, кинувши вуха на спину, стрибнув і, кутаючись у клубки пороші, чимдуж чкурнув із кладовища. А може, це не заєць, а душа померлого з’явилася на гробовищі?.. Ет, дурниці лізуть у голову. Краще якогось вечора розтрусити отут сніп вівсянки та й засісти з рушницею на вуханя.
Давид вставив у розхитане гніздо хрест, обома руками натиснув на перехрестя, а коли стовбур уперся в землю, почав його обсипати снігом. Навесні він тут ще поорудує лопатою, а зараз обійдеться і так. Коли можеш, то вибачай, Тетянко: зобидив тебе живу, а мертву не хочу.
Гей-гей, таки не дав господь якусь жменю розуму нашій родині, присох він біля хазяйської веремії, та й годі. Ще якось його батько-небіжчик, коли зайшла розмова про лій у голові, під п’януруч ляпнув у шинку:
— Аби можна було прикупити розуму, як сала на ярмарку, прикупив би його цілу бодню.
— І все одно мали б у себе лише піст,— вкусив старого непоштивий Гринюк, який мав баняк розуму в голові і діряву свиту на плечах.
Еге ж, відколи він пам’ятає себе, з їхньої оселі не виходив піст. Якщо й кололи кабанів, сало тримали не в бодні, а в охопленій кованими лапами скрині. Міряний скором сім’я бачила тільки на Різдво й Великдень, бо все йшло на торг. Харчувались Васюти не краще економських строкарів, вбиралися лише в полотно, взувались у лико або сирицю, зате обростали і орною землею, і лісами.
В лісах біля своєї пасіки він зустрів Тетянку і в її зеленкуватих очах, що під віями здавались карими, прочитав свою судьбу. Ніколи він більше не мав таких вечорів, як ті, коли між літом і осінню зупинився вересень, коли уста її запахли чорнобривцями, а босі ноженята — нечуйвітром, опеньками і росою. А як вона уміла заспівати, припавши вухом до його грудей:
Стрічай, лебідонько Свого лебедонька. А на його грудях Моя головонька...
А як вона била його по руках, коли вони тягнулись до персів, і казала, щоб він не був іродом. Він одповідав, що не буде іродом, показував їй стожари чи летючу зірку, вона вбирала їх під вії, а він знову тягнувся до дівочої пазухи і знову хукав на пальці.
А коли постаріла, зморшками взялась осінь, коли в золотінь дібров увійшли тумани і сполоханість, якогось вечора з-за обгородженого пасічиська забілів полотняними шатами його батько, і зараз на ньому метлялися гидомирні з двома ширінками штани; коли вони починали обстріпуватись і пухиритись на колінах, старий переодягав їх ззаду наперед, бо так і треба шанувати одежинку. А що тут дві ширінки — то байдуже, бо не навиду вони, а прикриваються довгою сорочкою. Господар!
Він став проти них, мов кущ туману, і довго мовчки вдивлявся у дівчину, обміряв і очима, і жорстким скрипучим мохом брів її обличчя, і груди, і босі ноженята, а далі буркнув:
— Ти ж чия будеш? Не Жайворонкова?
— Жайворонкова,— співуче зітхнула Тетянка і перевела погляд на далеку зірку, що надала за ліси.
— А ти, дівко, не боїшся поговору і гріха?
— Тату, я її люблю...— вступився за кохану.
— Таку можна полюбити — породу вгадую,— погодився батько.— Вона могла б тобі і доброю робітницею бути, і дітей наплодити, аби в неї, окрім личка й голосу, ще й земелька була. Я тобі вже знайшов маєтну наречену.
— Тату!
— Не татуй, коли старші говорять. Я свого слова не перециганю,— насварився важенною палицею і заговорив до Тетянки: — Отож, дівчино, хоча і жаль тебе, та родичатися нам ніяк не випадає. Коли ж ти увійшла в гріх, дам карбованця, щоб до якоїсь чаклунки сходила. Я не хочу ні твоїх сліз на мою голову, ні твоєї пригулі в пелені... Колись за таке діло дівчат у Дунаї топили.
(Продовження на наступній сторінці)