— Як ви смієте, дядьку, таке говорити?! — кигикнула, мов підбита чайка.
— А чого ж мені не сміти? — добивав своєю розсудливістю.— Хіба я не знаю, що біля краси вроджується гріх? Грішила Єва у раю, грішить і ваша сестра на землі, а терпимо найбільше ми. Так що йди, дівко, додому і підшукай іншу пару. Ну, а коли вийдеш заміж і після цього не перегорить любов до мого дурня, тоді ще зможеш зустрітися з ним на жировиську.
— Хіба ж ви не бачите, що вона як сонце!
— А ти знаєш, дурню, що навіть із сонця решета не зробиш.
І хоч як благав батька, той затявся на своєму: "По любові можуть женитися або безпросвітні дурні, або великі пани, що проживають на готовизні. А нам треба на земельку, на маєтність стягатись". І окрутив його на високоплечій, стегнастій дівці багатого кабанника, в якої і уста, і ноги завжди пахли товченою бараболею. Давидові за все подружнє життя ні разу не забажалось, щоб її голова припала до його грудей.
Посумувала, посумувала його душа, скоцюрбилась, мов порожня калитка, і теж потяглася до батьківського грошелюбства і крутійства.
Поволі він заселив своє нутро неситством, скупарством і мав би немалий спадок, аби не революція. Вона лишила йому тільки десять десятин, решту віддала бідноті. А потім не стало й останніх десятин: сам заніс їх у колгосп, щоб не потрапити в списки. От і залишився в нього один город і прицвинтарна ділянка. От і розкошуй на них, як хочеш і скільки хочеш. Правда, голодний рік не зобидив їх: продавали картоплю по сто п’ятдесят карбованців за пуд, стільки за місяць і вчитель не заробляв. Але хіба це справжня комерція? Більшовики й самі не навчилися торгувати, і другим не дають.
А от любити стали зараз ніби краще, навіть його Артемон одружується не на багатстві, а на красі... Тільки що з того? Не хоче краса виходити за нього; умовлянням, і силою, і кулаками женуть її до шлюбу, а вона упирається, як може... Ні разу в їхній двір не приходила красива наречена, ні разу. А багатих було — хоч греблю гати.
Перебираючи сніг на могилі, пальці заплутались у якомусь цупкому стеблі. Розірвав його. Кілька хрещиків пругкого непромерзлого барвінку затремтіли на долоні, взялися місячною блакитнавістю і перенесли до тих вечорів, коли між літом і осінню зупинився вересень... А може, й не було того вересня і тих ноженят, що пахли нечуйвітром, опеньками і росою?.. Тільки цвинтарна бараболя пахне йому тепер, хоча нею Васюти навіть свиней не годують.
Він підніс барвінок до обличчя. Лише намороззю, лише метелицею пахло це тривожне зілля, що тримає в собі і дівочу ніжність, і могильний смуток. Давид наче крізь сон почув, як заскиглили старі двері цвинтарної каплиці, і поки це скигління дійшло до його розуму, на дорозі забовваніла висока постать титаря Югина Холоденка. Тікати вже було запізно. Давид обережно притиснувся до стовбура груші,— може, задуманий титар не помітить його. Югин порівнявся з Давидом і вже тоді, коли здавалося, що промине його, обернувся і співчутливо запитав:
— Не замерз, Давиде? Хоча ти в кожусі.
Чого, чого, а насмішок Давид не терпів.
— Що тобі, прискіпливий, треба?
В очах Югина затремтіли веселі скалочки місяця:
— Та нічого. Не перетрудився, несучи хреста?
Хтось за спину Давидові сипнув жменю мурахів, ховаючи погляд од Югина, тихо відповів:
— То не я, то Артемон вирвав його.
— Я так і знав.
— Чи не забагато знаєш ти? — скидаючи противний острах і холод з плечей, неприязно подивився на видовжене, горбоносе й одверте обличчя титаря.
— Для себе — мало, для когось, може, й забагато,— відповів отим натяком, що вколупне і серце, і печінки.
— Того й ходиш отут ночами?
— Я ходив до святих,— махнув рукою на каплицю і насмішкувато глянув на Давида.
— До святих, до святих! — перекривив Югина.— А хто ж їх обікрав у голод, у двадцять першому році?
Титар обурився, наче поблід і, мов тур, став проти супротивника:
— Стерво ж ти, Давиде. Я взяв золото від богів, щоб не вмирали з голоду люди.
— Батюшка ж і сам владика не хотів віддати це золото, а чого ти виніс його обома руками більшовикам?
Югин одразу ж вкусив Давида:
— Бо мої руки ніколи не ховали золота — спочатку несли його богам, а потім принесли людям.
— Чого ж ти при такій політичності хоча б якимсь активістом не став?
— Бо я, як і ти, в двадцятому році був заложником.
— Про це вже можна й забути.
— Я забув би, та не забудуть ось такі, як ти: схочу вийти трохи наперед, ви одразу ж од заздрості почнете сохнути і заложництвом цюкнете мене по голові. Правду кажу?
— Таки правду,— з подивом погодився.— Ми твоє високодумство тримаємо в руці. І хочеш чи не хочеш, а зв’язані з тобою однією шворкою.
Титар поглянув поверх Давида:
— Ти б краще думав не про шворку, а про свого сина.
— А що мені про нього думати?
— Вчора він витяг хреста з могили, а завтра комусь витеше свіжий хрест.
— Це ти про кого?
— Про дівчину, про Яринку. Не любить вона його, а ви всі, як гайвороння, обсіли її і клюєте по живому.
— Вже пізно про це говорити: розписались вони.
— Тільки як? Він чорнилом, а вона сльозами?
— Що дівочі сльози? Вони не дощ — на них зерно не вродить.
— Ти хочеш, щоб на них твоя бараболя родила?
— Нічого я не хочу. А знаю: були дівочі сльози до революції, не заподілись кудись і в революцію, не пересохли й після революції, може, і в комунізмі ще залишаться.
— Страшний ти, Давиде, чоловік, страшний,— зітхнув Югин.
— Чим?
— Тим страшний ти, що серед живих нічого не бачиш живого. Золото, кажуть, прикопав ти глибоко, а душу зовсім загріб,— титар обертається і, не слухаючи його лементацій, рівно йде цвинтарною дорогою, на попелястій блакиті якої аж виграє місячна луска.
Поміж могилами, поміж оповитими намороззю хрестами і деревом несе Давид свою злість, свою тривогу і кілька хрещиків барвінку — оце й усе живе, що залишилось од того вересня, на коромислі якого тремтіли літо і осінь, любов і розлука, і хоч як давно це було, а й сьогодні матимеш цілонічний невпокій.
У хаті він застає Артемона і сухого з циганським обличчям Омеляна, старшого брата Ярини. У скойкоподібних повіках Омеляна виразно лежать темні, нагріті підозрою очі, а зліплені уста за сімома замками тримають посмішку.
На бандитському коні розтрусив, проциндрив свою молодість Омелян, у бандитських лігвах загубив сміх і посмішку, біг за своєю долею аж на чужі кордони, а коли довідався, що і там її нема, повернувся у свої ліси, пововкував якийсь час, потім прийшов у повіт з повинною і став у своєму селі церковним регентом, бо при грішному тілі мав голос праведника. Давид і досі не знає, чого літній Омелян подружив з його Артемоном, чого, як у Цареграді на ринку, запродує йому свою рідну сестру?
Гудзувата Омелянова рука пригашує недокурок і шанобливо тягнеться до Давида:
— Добрий вечір вам, Давиде Івановичу, добрий вечір! Як ваше драгоцінне?
— Щось і драгоцінне, і вечір не дуже добрі,— прислухається Давид, як на лаві в трьох діжах попискує весільне з тринольки тісто, а біля діж розмерзаються і накрапають сукровицею свинячі ноги і голови.
— А чим, Давиде Івановичу, не догодив цей вечір вам? — занепокоїлися, ще більше відслоїлися у своїх скойках ворушкі Омелянові очі.
Давид крекнув, повісив шапку на кілок:
— Усе чогось побоююсь, Омеляне, чи не перемудрили ви з Яриною.
На вигнутих Артемонових щелепах одразу ж набухли нерівні клешнясті вузли. Він відклав гарячий цвях, яким підкучерявлював чуба, глипнув на батька:
— Вам знову наговорили якогось непотребу?
— Село такий вулик, що всього нагуде.
— Я, тату, на вашому місці зашумів би собі на піч, та й годі, бо завтра буде пізно — не влежите на ній. Липівку з медом зараз унести чи завтра?
— Як собі хочеш.
Артемон побачив у батьковій руці барвінок, покосував на нього, і по його щелепах знову потекла така посмішка, яку хотілося змісити кулаками.
— А може, тату, вас оце зіллячко розтривожило? З чиєї ж воно могили?
— Прикуси хоч трохи своє м’ясо між зубами.
— Воля ваша,— погодився перебільшено покірливо,— ходімо, Омеляне, бо наше тут не пляше.
І син, і гість взялися за свіжі, сиво підморожені шапки. Вже біля порога Омелян заспокоїв старого:
— Ви, Давиде Івановичу, не сумнівайтеся. Норов Ярині я скручу, а коли треба і викручу її, як мокру сорочку викручують. До вас вона шовковою прийде, їй-бо.
Давид зітхнув:
— Чи не забагато в нашій хаті буде шовку? До цього часу тут більше трималося полотно.
Артемон рвонув двері од себе і вже з сіней гарикнув:
— Коли ви згасаєте, мов хрест у печі, то не сійте попіл на чиєсь життя,— і так хряпнув дверима, що застогнали всі шибки, а з лави полетіла на підлогу свиняча голова.
Старий не підняв її, а копнув ногою і раптом жахнувся: так само, як він, Артемон бив ногою Тетянчин хрест. Давид болісним поглядом обвів свою низьку постарілу хату, і вона йому тепер, перед весіллям, уперше за все життя здалася домовиною.
III
Січена калина, січена,—
З ким ти, Ярино, звінчана?
Весільна
(Продовження на наступній сторінці)