— То й треба, дитино, виривати його, бо коли людина живе зі страхом,— це вже півлюдини або й того менше: вона тоді стає глиною в чиїхось руках. Не дай боже, щоб цей страшний корінь проріс чи обплутав твою молодість. Чуєш мене?
Ярині стало лячно від цих слів.
— Чую, дідусю.
— То й подумай над цим. Я найбільш боюся жорстоковладних і страхополохних. Це два кінці одного нещастя: ніколи не знаєш, з якого боку несуть чи підносять вони дурість або й горе. Цю науку я ще в дев’ятсот п’ятому році видихав. А тепер подивись на мій дарунок,— дід розстебнув кирею, щось добув із кишені свити і простягнув Ярині.
Вона прихилилась до старого — і трохи торішньої осені, і трохи затишку прихилилось до неї.
— Що це, дідусю?
— Та ніби хустка. Волохи мудрували над нею. Ось поглянь, які на ній позацвітали квіти.
Ярина мимоволі усміхнулась:
— Хто ж тепер, у темряві та в таку хуртовину, побачить на ній квіти?
— Ми побачимо. Ось розгорни.
Дівчина обережно розгорнула волоську хустину, і вона, мов птах крилом, залопотіла на вітрі, неначе хотіла прибитись до свого теплішого краю.
— Чуєш, як на ній шумлять квіти?
— Як шумлять чую, але жодної не бачу.
— То зараз побачиш,— заспокоює її старий. Він сунув у рота люльку, пригнувся, настовбурчився, черкнув сірника. Крихітка вогню проколола темінь і згасла, другий сірник просвітив дідові руки і теж зачах, тільки шостим чи сьомим старий запалив носогрійку і, коли вона роз’ятрила своє око, обернувся до Ярини, взяв у руку кінець хустки, просвітив її.— Тепер дивись!
Тьмяний вогонь вирвав з хустини розплющені уста троянди, в краєчку якої сумувала сльозина.
— Як жива! — перехопив думку Ярини.
— Тільки тепер мальовані сльози дорожче коштують, аніж справжні,— знову згадала своє безталання.
— Поки справжні сльози більше цінуються у книжках, ніж у житті,— з подивом відповів старий.— Згортай її з сльозами, та й поїхали.
— Куди?
— Після цієї та знов цієї! До мене, до моєї хати на одділі, де нас виглядають берези, і оберемки сонця між ними, і куріпки, і зайці біля закоморка.
І знову шматок безтривожної минулорічної осені війнув над Яриною.
— А чого це, дідусю, зайці бігають біля вашого закоморка?
— Бо я звечора ставлю там вівсяний сніп, кидаю якусь брукву чи моркву, а вони й прибігають ласувати. І в’юнів із ставочка натягаєм тобі. Ти любиш їх?
— Боюся і їх, і їхнього писку.
— В’юни пищать, коли в них велика туга чи коли приходить нерест. А вечорами будеш уголос книжки читати, бо хоч і гарно мені влітку на відлюдді, та взимку так сумую, як дзвін без серця. Навіть радіо не відбирає самотності. Того й зириш у кожне вікно, ждеш не дождешся якогось лісника чи захожого. Та й не стіймо, неначе мальовані. Їдьмо вже.
Ярина з жалем подивилась на ту сторону, де її чекали берези, і оберемки сонця між ними, і куріпки, і зайці, і в’юни.
— Я, дідусю, не поїду з вами.
— Чого ж?
— Бо таку маю тугу і такий страх, що їх треба прикопувати десь подалі. Бачите, не заробила я вашої хустки.
— Не мели, дівко, порожнього. То хоч поїдем на якусь часину до мене — дивись, як лютує завійниця.
— Вляжеться і завійниця.
— Ще заблудишся, втопишся у ній, наче в морі.
— Мій тато колись казав: не всі в морі топляться, більше в калюжах.
— І це правда. Але для чого надсаджуватися самій і мордувати худобину? Перечекаєш якийсь день-другий у мене. Надінь на коси мою хустину, бо і її замітає снігом.
Ярина розв’язала свою передвесільну хустину, приклякла, потім взяла її за ріжок і, коли вона стрепенулася вгору, випустила з руки.
— Нащо це? — вирвалось у старого.
— Пішло за вітром весілля, хай і вона йде за вітром...
V
Яка заметіль надворі, яка хуртовина в серці!
Розтривожилось, розболілось воно, і немає ліків у світі, і нема тієї руки, що заспокоїли б його. А були ж ті руки, були ті очі, були й вечори, що тримали любов. Відійшли ті руки, одцвіли ті очі, сивиною припали ті вечори, полишили тільки згадки та біль, тільки біль та згадки...
Восени двадцятого року, коли тікали петлюрівці з України, вона поховала свого Мирона, а з ним і свою молодість і наділа на золото кіс чорну хустину. Та неждано-негадано після голодного року він з’явився до неї, з’явився, неначе злодій уночі, і відійшов у ніч. Вона й досі чує той потаємний стукіт, потаємний шепіт у вікно, в якому стояв місяць.
— Софіє, відчини, Софіє...
Під ноги їй впали минулі роки, по них вона знесилено, наосліп підійшла до дверей і, не вірячи собі, обняла їх і запитала їх:
— Хто це?
— Це я, Мирон...
— Ой...
— Ти сама?
— Сама-самісінька...
Вже падаючи в його руки, в його обійми і в їхні далекі вечори, застогнала:
— Звідки ж ти?
Він розімкнув руки і устами, що мали поцілувати її, прошепотів:
— З млинів смерті.
Вона десь під обрієм побачила ті чорні млини смерті, що мололи не зерно, а людське життя, здригнулася, мовчки ввела Мирона в хату. На порозі він скинув шапку, хотів перехреститися, але не знайшов ікон.
— Повиносила богів?
— Як бачиш... Ти ж колись не дуже молився.
— Колись я був учителем, мав більше сміливості, а коли душа наковталася страху, то й потягнулась до якоїсь надії.— І з гірким осміхом згадав Заратустру: — "Тепер люблю я бога, людей не люблю я..." Ти б вікна запнула.
Вона знову здригнулась: здогадалася, що не з повинною прийшов її чоловік.
— Чуєш, Софіє?
— Нема чим їх затулити: війна та голод усе повиносили на торги.
Тоді він дмухнув на світло. В хаті ожив, заворушився місячний туманець, і в ньому постать Мирона стала зовсім чужою. Та ось він, як у давнину, поклав їй на коси руки, зсунув із них жалобу хустки... Аби ж він зсунув і жалобу з її душі.
— Не чекала?
— Не чекала.
— Може, іншого маєш?
Вона затремтіла, припала до його зарошеної свитки, що. пахла задавненим димом і лісами.
— Що ти, Мироне! Ти ж моя судьба… Яку вибирала, таку й маю.
І тільки тоді він почав цілувати її коси, обличчя, очі, уста.
— Спасибі, жінко. Єдине, що залишилось од моєї віри,— це ти. Як звір пробирався до тебе, до твоєї хати. Не можу без тебе. Не можу.
Не тільки в очах, не тільки під ними, а й на його опущених плечах вона бачила страждання. Колись він, як світанок, входив у її життя, а тепер перед нею стояв надламаний вечір людини.
— Чого ж ти не можеш прийти до мене як людина?
Обличчя Мирона взялося зморшками, і не одне видиво вийшло і зникло з нього.
— А кому ж я свої гріхи віддам? Богу занесу? Так більшовики не вірять у нього.
— У бога не вірять вони, але в людину вірять.
Мирон здивувався, підійшов до столу, де лежали її книги і зошити школярів.
— Значить, пооблітало з тебе потроху національне листячко?
— Скажи: не національне, а націоналістичне.
— Коли ж це почалось у тебе?
— Коли знайшла у деяких провідників, на яких ми з тобою дивилися, як на іконостаси, що Україна — це той хміль чи горох, який не може стояти без підпори... Для Виговського такою підпорою була шляхетська Польща, для Дорошенка — султанська Туреччина, для Мазепи — карлівська Швеція, для Скоропадського — кайзерівська Німеччина.
— Отак ми і розумнішаємо,— без огуди сказав Мирон і задумався над своїм.
— Може, ти не вечеряв? То я зараз мотнуся,— хоч якусь пряженю зготую.
— А хтось і побачить дим чи лиху іскру над хатою.
— Чим же почастую тебе?
Він притулився обличчям до її кіс.
— Но треба, Софіє. Вечеряв я у добрих людей коло Бугу. Як побачив його, не очі — душа заплакала.
— Де ж ти був, Мироне? За кордоном?
— Спочатку, в двадцятому році, тільки дійшов до нього, подивився на той шарварок, що коловротився над Збручем у час відступу, подивився, як на тому боці стрічають нашого брата, та й переламав свою шаблю надвоє. Аж тут з коня нахиляється наді мною отаман Гулий-Гуленко і сміється, нагаєм показує на той берег:
"Не хочеться, козаче, уносити свою волю за чужі дроти?" — "Не хочеться, батьку".— "Ти, бачу, маєш характер. Лишайся зі мною! Видирай кращого коня у тих, що пруться за Збруч,— і до церкви. Хай доля і бог помагають нам".
В Ожигівці біля церкви зібралося три сотні таких, як я, озброїлися до зубів, посідали на коні та й подалися із Гулим-Гуленком у ліси.
Софія вжахнулась:
— То ти й досі не покинув банду?
— Покинув, бо далі не зміг. Ще в двадцятому році нам вдовбували в голови, що Україна от-от спалахне бунтом. Та бунт палахкотів лише в мізках нашої еміграції. А коли дізнався, як Берлін у своїх потаємних кублах паює Україну, як робить із неї королівство, як ділить його на два гетьманства, як віддав Наддніпрянщину австрійському архікнязю Вільгельму Габсбургу, як біля ярма для
(Продовження на наступній сторінці)