Камінними східцями вона спускається донизу, уявляв, як стрінеться з Богданом, і чув, як од скронь донизу течуть рум’янці сорому. Десь всередині інституту задзвонив дзвоник і сполохав її. А далі з дверей висипало гамірке, безтурботне студентство, воно зупиняло на ній очі, дивувалося, усміхалось, підморгувало і мчало зі своїми турботами, зі своїм життям.
— До когось приїхав сидір! — кидав якийсь насмішкуватий молодик.
— Та з якими ж очима! — додає другий, на чверть аршина розмикає вії і вдавано зітхає.
А третій, довгощокий, у виношеному пальтечку, зупиняється проти неї і співчутливо запитує!
— Ви, дівчино, розшукуєте когось?
— Еге ж.
— А кого?
— Богдана Романишина,
— Він з якого відділу? З філологічного, агробіологічного? Бо на історичному такого немає.
Боже, скільки є отих вчених слів, і яка вона темна серед них!
— Не знаю,— навіть соромиться глянути на молодика, а рум’янці вже не течуть, а палахкотять на її щоках.
Молодик не дивується, лише пильніше вдивляється в неї:
— А що він найбільше любить?
— Читати прочотні книжки.
— Тоді з філологічного! — вирішує довгощокий, нишпорить очима по тій живій стежці, що з Інституту підіймається вгору, і гукає: — Іване!
Носатий з чорними вогнистими очима чуприндир оглядається, дивується і поспішає до них:
— Що там у вас? Кущова нарада?
— Ось дівчина розшукує Богдана Романишина. Він часом не з твого курсу?
— Отака красуня і розшукує Романишина? — студент втоплює у неї несоромливий погляд, зітхає і засовує під кепку оберемок кучерів.— От везе дурням!
— Чого ж він дурень? — враз обурилась Ярина.— Як ви смієте отак споневажати?..
— Ач який захисник! — підсміюється Іван.— Та він же у свої двадцять років ще ні до однієї дівчини не підійшов, ні одній нічого у кучерики не шепнув. Зарився у бібліотеку, наче кріт у землю, і забув, що на світі є чорні брови, ось такі очі, як у вас, і любов.
— От ви, напевне, цього ніяк не забули,— спересердя відповіла йому.
Іван здивовано поглянув на Ярину і одразу ж почав баляндрасити:
— Вгадали, любко, таки не забув і повік не забуду, бо для чого тоді й жити на білому світі? А ви ж ким доводитесь Богданові? Рідня?
— Дуже далека.
— Це вже легше.— Подумав щось своє.— А вашого Богдана нема.
— Де ж він?! — мало не зойкнула дівчина, а в синіх очах її прокинувсь туман жалю.
Студенти перезирнулись.
— Ще вчора, як тільки починалася завірюха, він чогось зірвався додому. Скільки не одмовляли його, не змогли одмовити. Впертий ваш Богдан, як Валаамова ослиця.
І тепер Ярині знову обізвався з хуртовини знайомий голос. Невже вона біля самого села розминулася з Богданом? Дівчина безпомічно поглянула на студентів.
— Що ж йому сказати, коли повернеться? — хитро звузив гарячі очі Іван.
— Нічого не кажіть.
— Як нічого?
— Отак,— зітхнула і швидко пішла до Орлика, що дрімав на відсонні.
— І що ти скажеш на таке? — запитав Іван, дивлячись услід Ярині.
— Скажи ти: філологія на жіночому серці зуби з’їдає.
— І скажу! Коли це не марево, сама доля приходила до Богдана.
— Так уже й доля,— засумнівався історик.
— Тепер мені зрозуміло, кого він, телепень, тримав у душі і чом ніколи навіть не дивився на дівчат. Тільки чого вона засмучена така?
— Доля рідко буває веселою,— глибокодумно сказав історик, якого теж вразила дівоча врода.
А тим часом зажурена і зголодніла "доля" опинилась біля привокзального базару, куди часто приїжджали з Озерного. Хоч би кого-небудь зустріти з села, віддати коня, продати теплу хустку, щоб мати якийсь гріш, та й на вокзал. Біля крамниці залізних виробів вона неждано зустріла глинокопа Трохима Яременка і зраділа йому, як рідному.
— Яринко?! — витріщився барчастий дебеляк, якого не раз притовкувало і привалювало на різних глинищах. Його то викопували з них, то він сам виборсувався на світ божий, відпльовувався кров’ю і землею, та не кидав свого ремесла, бо глина велике діло — з неї бог людину ліпив.— А ти чого по торжку ходиш, а не справляєш весілля?
— Ох, і не питайте, дядьку Трохиме.
— То й не буду. Виходить, твоє весілля ще попереду?
— Мабуть, що так.
— І то непогано,— погодився чоловік, співчутливо поглядаючи на збідоване обличчя молодої.— Дорога твоя молода, довголітня, то чого зарання хапатися за чорті-що. Підвезеш мене додому?
— Самі, дядьку, поїдете, здасте Орлика в колгосп, та й годі.
— А ти ж куди?
— Ще й сама не знаю, куди мені їхати, де притулити голову.
Їй справді тепер стало лячно їхати в отой далекий Донбас. Може, краще майнути до Надійки, яку на руках носить чоловік?
— От історія! — на мить задумався дядько Трохим.— А знаєш, вірно зробила, що покинула викрутня. Йому не жінка, а наймичка потрібна. Він би тобі окайданив світ. Може, ти й не снідала?
— Таки не снідала.
— Тоді ми з тобою щось перекусимо. Бо весілля весіллям, а зуби повинні працювати. Як ти?
— Можна й перекусити.
— От і гаразд! їдьмо до чайної.— І дядько Трохим таємничо посміхнувся Ярині: — У мене в торбі є корінкова горілка.
— Це ж яка?
— На різному корені настояна, особливо на тому, що дає чоловікові моць. Коли б я не пив її, то давно б усі мої кісточки розчавили глинища, хоч і звуть мене хребетосилим.
У чайній за немудрим сніданням дядько Трохим то одним, то другим оком заглядав у корінкову горілку та все хвалився, що привіз до міста різні зразки глини і за це держава виписала йому премію, ще й обіцяла пропечатати в газеті. То все життя глина чавила дядька, а тепер посадовила його за один стіл із київським академіком, і той находить у ній формули. То що ти на це скажеш? І чи не вип’єш за це корінкової?
Ярина не знала, що сказати, але корінкової навіть не пригубила. Правда, цим вона й не дуже засмутила дядька Трохима, який від глинищ перейшов до того жомовиська, де його розстрілювали в двадцять першому році бандити.
— Прийшов я до тями вночі та й бачу, як до мене з неба спускається місяць, прямо на очі спускається,— зажурився чоловік, пригорнув Ярину, поцілував.— Живи, донечко, бо нічого кращого за життя не знайдеш. От зараз, бачу, осмеркло тобі, та це минеться. Ще коханий буде молитись на твоє личко.
— Таке ви скажете,— спаленіла від сорому.
— Ось побачиш.
Ярина попрощалася з глинокопом, вийшла з чайної, і на неї великим темно-синім оком поглянув Орлик. І все-усе, що коловоротилось останні дні, налетіло на дівчину. Вона обома руками охопила Орлика за шию і, мало не плачучи, кинулась у гущу базару, що жив своїми напівзаконами і хитруванням. Біля жінок, що торгували одягом, вона скинула свій шерстяний оренбурзький платок, і в нього відразу ж двома кротами вчепились чиїсь чорні руки, а ледачий язик почав ганджити його:
— Хіба це платок? Він незарібний, як моє життя, а дірчастий, як моя доля.
Рум’янець обвів обличчя Ярини.
— То відійдіть від нього, жінко добра. Я ж не прошу вас купувати!
Але спекатись жінки доброї було неможливо: своїми кротами вона тягла до себе і платок, і Ярину, а спиною, ліктями і горловим голосом відштовхувала людей, що витріщували буркала на її заробіток, і обзивала їх шкіродравцями. Нарешті перекупка відслинила кілька папірців, втиснула їх дівчині у руку і здиміла в базарній колотнечі.
А коли Ярина опинилася на вокзалі, її знову охопив переляк: до кого ж їхати — до брата, чи до сестри, чи до тих дрімливих беріз, що погойдують оберемки сонця?
VII
Світанком, пообшивавши степи і села, обезсиліла, уляглася хуртовина; з-за неспокійного обрію підвелося розпатлане, мов після похмілля, сонце і витрусило на сніги хирляві тіні. На віях здорожених коней заіскрилася паморозь, під віями прикляклих вершників трималася ніч. Їх не радували ні вишиті в хрещик ялини, ні зодягнені в святкові свитки хати, ні булані дими над ними, ні само сонце. Краще було б поночі скрадатись додому, бо зараз мало не кожна оселя накидає на них оком. Від самої думки про це куцьорбилась душа, а в жили вдиралася лють. І тепер на кожну хату Артемон косував, як на ворога.
А он уже до дровітень, до криниць вибігав в спідницях сільська цікавість. Вона, глипаючи на вершників, з того дива вгрузала в сніг, забувала про дрова і воду і долонями прикривала сміх чи насмішку.
Дорога неслави каламутно тінявилась перед молодим, вибивала на померклім обличчі мідяки плям. Утекла, щезла його дурна любов, а він, телепень, ще й сережки чистої води сунув їй у кишеню... Правда, інколи в закутку серця прокльовувалась крихітка надії: а може, Ярина повернулась додому, може, десь розминулись вони? Хіба ж дівчині змагатися з такою хурделицею? Тоді і він після весілля показав би свій норов: обвисали б сережки з її вух, а посічене шмаття — навколо стану. Не пожалів би і весільних одяганок. Артемон ворухнув заіненим гарапником, похмуро покосу вав на приголомшеного Омеляна: теж підпомагача маю — не міг вкинути молоду хоча б у комору?
А в цей час од хрещатих залишаєних воріт котиться прикрита співчуттям їдь:
(Продовження на наступній сторінці)