Висячими східцями, які скрипом перелічують кожен крок, Данило підіймається на ганочок, що стоїть під двосхилим дашком, і заходить у вітряк. Від коша обертається старий похилий мельник, чуб його, наволохачені джмелі брів вуса і навіть зморшки на обличчі присипані пилком свіжого пшеничного борошна.
— Де ж, Миколо Костянтиновичу, люди?
— А люди відпочивають собі, бо коротка нічка-петрівочка, — всіма зморшками посміхається мельник, і вони осипають борошно.
— І ви оце самі засипаєте, самі й мелете?
— Атож! Це мій час — жнива! — Старий теплим поглядом обводить мішки, що нічліжанами полягали навкруг мучника. — Заночуєш у мене?
— Заночую, коли не надокучив.
— І не кажи такого, — посмутнішав мельник. — Сини мої роз'їхались по морях-океанах, і їм уже не до старого вітряка, не до старого батька. Навіть листи лінуються писати — усе б'ють телеграми. А я чогось цих телеграм і досі боюсь — хтозна, що вони можуть принести. Ти ж чув, що мій старшенький аж теплохід водить?
— Чув, Миколо Костянтиновичу.
— На тому теплоході, розказував, може вміститися усеньке наше село, навіть з хуторами й присілками. Просив приїхати до нього на море, та я ніяк не можу покинути свого вітряка: вріс у нього тілом і душею, та й годі. У мене в диня-качанка, може, покуштуєш? Медом пахне. Що то літечко! — Старий підійшов до сипанки, вийняв звідти диню, черкнув по ній ножем — і медвяні пахощі одразу забили пахощі борошна. — Літечко! — знову повторив мельник, поставив догори дном сипанку, поклав на неї диню. — Це не те, що зимова цибулина, — потім вигріб борошно з мучника, зав'язав матроським вузлом мішок і поплескав його, як любовно плескають рукою дітей.
Отак і живе чоловік на світі біля крил — у роботі, в любові до хліба насущного, до людини, до слова людяного, і є щось святе в його руках, коли він по східцях підіймається до коша й засипав зерно чи коли прислухається до теплого шепоту муки та до шугання крил. Біля вітряка загуркотіли колеса, потім почувся веселий дівочий сміх. Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері:
— Що хтось молоти під'їхав. І ночі не заспав.
Незабаром на порозі з'явилися Ярина і Мирослава.
— Добрий вечір, дідусю! Ви прямо наче з кіно зійшли! Як вам туї ведеться? Не застудились на всіх протягах? — зразу ж заторохтіла Ярина.
— Не знаю, хто метляється на всіх протягах, — ласкаво дивиться старість на молодість.
— Змелете мені?
— Якщо на весільний коровай, то не тільки змелю, а й спетлюю.
— О, таке ви, дідусю, скажете! Мені треба на галушки змолоти.
— А коли, Яринко, на коровай? Дуриш, дуриш хлопцям голови, а весілля все відкладаєш.
Ярина зашарілась, потім лукаво повела бровами, підвелася навшпиньки, щось зашепотіла старому на вухо, й обоє розреготались. А Мирослава, дивуючись, побачила в тінях вітряка Данила.
— І ви тут?
— І я тут, товаришко агроном.
— Данило Максимович дуже любить вітряк і його господаря, — защебетала Яринка, вже несучи зерно до коша. — Вони, відцуравшися на все літо своєї хати, навіть ночують тут: кинуть на тапчан якоїсь трушениці і не журяться.
— Справді? — не повірила Мирослава. Вона, погойдуючись, стояла в дверях вітряка й назбирувала на коси ще раннє місячне проміння. — Як же в такому гуркоті можна заснути?
Данило приязно глянув на дівчину:
— Цей гармидер я полюбив з дитинства. Так славно було, ще з мамою, прийти на вітряк, обнишпорити всі його закутки, притулитися вухом до короля чи стати біля самих крил, щоб вони підіймали вгору твого чуба, а думки до неба.
Посмішка лягла на дівочі вуста:
— Ви так це сказали, що й мені хочеться притулитися до короля, — вона руками і станом притулилась до того див-дерева, що тримало на собі увесь вітряк.
— Як воно?
— Гуде, мов неспокійна доля.
— А нам час не дав тихої долі.
Мирослава здивовано підвела вії, а вухом ще тісніше притулилась до короля.
— Гуде! Наче сердиться на мене?
— На добрих людей ніколи не сердиться душа вітряка, — обізвався згори Микола Костянтинович. — Це я знаю, бо звікував біля крил.
— Може, підемо до крил, біля яких нишпорять вітри? Мирослава допитливо подивилась на Данила: чи не підсміюється над її довірливістю?
— Ходімо!
Дівчина обережно, наче в холодну воду, спускалася по скрипливих східцях, а місяць і тіш грали па її обличчі, на косах і легенькій сукні, що встигла увібрати пахощі вітряка. Данилові здалося, що він уже давно-давно знає Мирославу, її місячні коси, її характерну дівочу ходу, яка чаїть у собі щось нерозгадане, жіноче. Коли підійшли до крил, вітер знизу підхопив дівочі коси, і вони золотим снопом піднялися вгору.
— Ой! — спочатку злякалася Мирослава, вхопилася обома руками за коси, щоб не занесло їх кудись, потім засміялася й відступила од вітряка, що намотував і намотував на свої крила місячне ткання.
— Невже, Данило Максимовичу, можна цілий вік прожити біля крил вітряка?
— То було б щастям: прожити вік біля крил! Мирослава пильно глянула на Данила:
— Це вже література?
— Ні, переконання. Хіба погано звікував наш мельник? Без метушні, без галасу, без житейської мізерії він усе життя старається людям на теплий, як душа, хліб, і всі мають до старого тільки любов. І коли ти десь вичитаєш про біблійних пророків, то згадай доброго сивого мельника біля посивілих крил.
— Це, може, й так. Але вже скоро не буде вітряків і отаких, схожих на пророків, мельників.
— Тоді, напевне, сумнішими стануть наші степи, а може, й душі, — задумався Данило. — Не скрізь повинен брати гору практицизм, особливо той, що висотує з нас душевність. І все одно на кожній роботі ми повинні думати про крила, бо інакше сіренько, осіннім туманцем, стече наше життя. Як тобі? Не нудно в нас?
— Біля чорнозему та біля зерна не занудьгуєш, — щиро сказала Мирослава й знову вхопилася руками за свій сніп, що не май спокою біля крил.
Данило посміхнувся:
— Багато ж у тебе куделі.
— У моєї матері було ще більше, — й сумні згадки скували Мирославині очі. — Ви теж без матері?
— Маю тільки вишню на цвинтарі замість матері, — повернув голову до невидимого кладовища. — Звідки б і коли не приходив я, вона завжди відчиняла мені двері. А тепер немає кому їх відчиняти.
Вони ще мовчки постояли біля вітряка, що стугонів зсередини, стараючись людям на добрий хліб, а тут поривався й поривався вгору, наметуючи на крила вітер і ніч. Несподівано біля них низько прогудів джміль і впав на конюшину, що росла біля вітряка.
— Бачиш, який роботящий! — Данило понишпорив очима по конюшині.
— А ви чули, що джмелі навіть у приморозки, коли бджоли вже давно відпочивають, збирають мед?
— Ні, цього не чув, — і потягнувся до дівочих очей, до її снопа кіс, до тоненького стану, що й зараз біля неспокійного шугання крил ледь-ледь погойдувався собі і мав у тому погойдуванні принаду і звабу.
— Джмелів треба берегти, — сказала крилам, що так і норовили побавитись дівочими косами.
"І тебе, русалко, теж треба берегти", — подумав Данило трохи зі співчуттям, трохи з доброю насмішкою, бо саме згадався отой ставочок, де ввечері купаються дівчата й зорі, а вночі — самі русалки. А ніч і далі брела заколисаним степом, згори обсівала його росою, а знизу дзвеніла стотисячним стрекотом коників. За конюшиною білою повінню стояли гречки, над ними в удовиній самотині сумувала груша-дичка, а біля неї перепілка розпачливим голосом скликала своїх діток, яких порозгублювала на зжатому полі.
Таке життя: то матір розгублює дітей, то діти залишаються без матерів. І все одно хтось нам повинен відчиняти двері. Але хто? Чи не ця рука, що під крилами притримує коси? Що ж у тобі, дівчино? Довіра навпіл з тривогою, та вологі очі, та шерхлі вуста, що бояться любові, що прагнуть любові, і досвітнє завзяття до свого ділечка. І найбільше їй хочеться сіяти. Ось зараз вхопилася за люцерну. Вже й підрахувала йому, скільки пожнивний укіс дасть їм трави. Така, певне, й на полюсі почне щось сіяти чи садити.
Тепла хвиля підкотилася Данилу до серця, і гарно стало йому з оцим старим вітряком, з мельником у ньому, з людьми, що ввечері приїжджають сюди, а вдень жнивують, і з оцією золотокосою грудочкою селянської долі, в якої руки, коли вона хапається за коси, стають схожими на голубів. Куди ж вони залетять, ці голуби, і хто їх буде шанувати чи кривдити?
— А знаєте, славно! — раптом озвалася Мирослава.
— Що славно?
— Оцей степ, оцей вітряк, оці крила, що аж просяться в музику, в душу! Чого я раніше не розуміла їх?
З вітряка вийшла Ярина, на плечах її лежав мішок, на грудях коса.
— Мені вже треба додому, — сказала Мирослава. Данило підійшов до Ярини, зняв з її плечей мішок:
— Підірвешся, дівко. Не можеш підводи почекати?
— Так я хочу ще сьогодні наварити вам галушок, — злукавила вража дівчина.
— І не полінуєшся варити вночі?
— Чари завжди варять вночі, — кинула одним оком па Данила, другим на Мирославу.
(Продовження на наступній сторінці)