— Що ж, таке діло, — похилив голову Чигирин. — Доведеться багатіїв потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотні були чужі лайки та нарікання.
— Почекай, Михайло, — враз стрепенулася мати, застигла на якусь хвилю, а далі метнулася до божниці, стала на лаву й почала здіймати рушники з образів.
— Ти що, жінко добра? — здивувався, не повірив собі Чигирин.
— Нічого, нічого, — заспокоїла його матір. — На цьому полотні не буде ні лайок, ні нарікань — воно святих сповивало...
— Оце так... — широко розкрила очі Мирослава: в них входили далекі видіння. — А що ж далі? Данило зітхнув:
— Далі вона все ждала батька, ждала навіть після того, як дійшли чутки, що його вбито. А голос її з кожним роком смутнів і смутнів. Незадовго до смерті вона якось попрохала мене: — Данилку, заспівай мені про журавку, що ходить та пір'ячко ронить, бо я чогось нині не можу...
Останню дорогу матері люди від хати до цвинтаря встелили цвітом. А над її хрестом завжди висить рушник і взимку, і влітку має своїми крилами...
— От і думай собі, що таке життя... — зажурилась дівчина. — А чого ви перед образом матері поставили жито? Данило журно глянув на. Мирославу.
— Бо все життя моєї матері пройшло в житах чи біля жита, біля чорного хліба і на безхліб'ї. Отак, напевне, біля житечка, на оранці, на сівбі, на жнивах пройдуть і мої, і твої роки, якщо контри чи заміжжя не заберуть тебе від ниви та перепілки в ній.
— Надіюсь, не заберуть! — переконано сказала дівчина і допитливо подивилась на Данила: — А що для вас головне в житті — жито, перепілка в ньому та жайворонок над ним?
— Селянська доля! — задумливо відповів Данило і на німотний погляд Мирослави невесело посміхнувся: — Це ж може здатися нудним чи обмеженим, як визначив великий знавець параграфів і планів Ступач.
— Розкажіть! — пошепки звеліла Мирослава і стала ближче до снопа.
— З чого тільки й почати? Мені й досі здається і, напевне, завжди буде здаватися, що крізь мою душу, крізь мої очі, крізь мої болі та сподівання пройшла історія селянської долі і смуток житечка, яке й досі не може нагодувати людей. Це, певне, тому, що не встиг огрубіти, хоча й не мало бачив грубого, навіть жорстокого в селі. Так-от про селянську долю, про селянські сподівання. Убогими, стражденними, причавленими були вони. Щоденно серце хлібороба обкільцьовував страх і перед податками, і перед злиднями, і перед силами природи. І тільки в піснях пробивався не такий уже й великий світ надій, що в самого бога можна випрохати щастя: жита на хліб, пшениці на паляниці, а ще гречки на варенички. Як бачиш, не дуже й багато просили хлібороби в бога. А тепер ми самі повинні ставати тими богами, що змінюють селянську долю, виводять хлібороба у світ великих надій, у світ великого врожаю і душевності. Ти не раз, певне, сумувала, слухаючи пісню про бідну вдову, що засіяла своє поле, зволочила і сльозами примочила. То хіба не варто присвятити свій вік тому, щоб ні сльози, ні злидні, ні безхліб'я не ломили ні вдову, ні сироту, ні всю селянську долю? Так я розумію турботи нашої держави, так я розумію і свою непоказну, але ревну працю, — Данило занепокоєно глянув на дівчину: чи не подумає, що він якесь патякало, і вже, глузуючи над собою, закінчив: — Тому, зважаючи на вищесказане, не доведеться мені шкапові селянські чоботи міняти на модельне взуття.
— Гарно сказали ви про все, окрім модельного взуття. Про щось подібне думала і я. Тільки чи всі зрозуміють вас, романтику вашу? Недовірливий ще наш селянин, ох який недовірливий.
— Не все, Мирославе, зразу приходить. Буде правда — прийде і віра! Хто б іще кілька років тому з селян повірив, що їхні діти прямо в полотняному одязі, в летчиках чи босоніж підуть у високу науку? Будь моя воля, я з щирого золота поставив би пам'ятник тим людям, тобто більшовикам, що здогадалися за розкладкою комітетів незаможних селян посилати вчитися малописьменну молодь у робітфаки, а потім і в інститути. Там, як цілину орали, — важко давалася нам наука, але мужицькою впертістю, безсонням долали її і виходили в люди. Такого ні в яких Кембріджах і Оксфордах не було. Ти ж не можеш уявити, щоб поріг Оксфордського університету переступив парубійко в батьківській киреї і постолах!
Мирослава глипнула десь у далину, засміялась:
— Теж гарно! А маєте ж ви самі радість од своєї щоденної праці? Чи тягнете її, бо звикли тягнути?
— Питаєш, чи не чорний я віл, що тягне своє ярмо? Ця мірка не для мене, бо маю в руках жагу праці, здається, розумію і радість поля, і радість хліба, не хуторянську, де навіть безсмертне зерно охороняється півпудовими колодками і собаками, а ту, від якої ясніють людські очі і ширшають, надії. Ти, звісно, чула старовинну легенду про євшан-зілля, про безмірну любов до своєї землі. То я маю в собі це євшан-зілля. Оцю любов, од якої на плечах крила сорочку рвуть! А ти про під'яремного вола подумала, — і щиро, по-хлоп'ячи засміявся.
Засміялась і Мирослава.
— Говоріть, говоріть, Даниле.
— Що ж тобі іще?.. І, крім дуже великого, маю менші, тільки свої радощі: це коли тиховійна сіється зерно і пробивається проріст, коли маленькими корабликами пливе полями молодий горох, коли бринить цвітом і музикою гречка, коли дівочою рукою кличе когось до себе колосся проса і коли стоїть тихий дзвін дожатої ниви. Щоденно щось у широкополі мене хвилює, радує, бо зрісся, зріднився з ним. Я нещодавно почув улюблені слова нашого великого вченого про вчених: "Ми повинні стояти на глобусі". От і селянство ваше так повинно стояти на глобусі, осіваючи світ зерном життя. Отож, певне, догадуєшся, що я маю чим жити. І романтика теж має чим жити, хоча і її, і селянство не милує демагогія та невірство грамових діячів, — і нахмурився, згадавши щось своє, замовк.
Нахмурилась і гостя, приклала руку до чола і тихо, не знати кого запитала:
— Чого так часто дріб'язковість, погроза чи підшепіт прибивають велике? Ви не боїтесь, що нашу високу романтику може вдушити занадто активний бюрократ? Для цього він і господарчими розрахунками козирне, і відповідними цитатами блисне, і правдоподібністю прикриється.
Данило невесело здивувався, невесело посміхнувся.
— Філософ мій з золотими косами! Мирослава не розгубилась.
— Якщо ви мене так велеречиво охрестили, то дайте відповідь на одне приземлене питання.
Хлопець уклонявся і жартівливо, як іспанські гранди в п'єсах, провів рукою біля самої долівки.
— З охотою, синьйорино!
— Тоді скажіть, вельмишановний товаришу голово, до якого вже залітають гості навіть з області, чого у вашій хаті і досі долівка, а не підлога? Любов до старовини, патріархальщини?
— До вбогості не може бути любові.
— Це не відповідь, а відписка.
— А тепер відповідь, — уже серйозно сказав Данило; — Я постелю пахучу підлогу з живицею, з прожилками, з гніздечками сучків, що так гарно дивляться на тебе, тоді, коли в селі не залишиться жодної долівки. Жодної!
— Он як! — насмішкувато хмикнула Мирослава. — Тоді продовжуйте свою думку і про хату.
— І продовжу. Ти знаєш вдову Галину Пастушенко? — Оту, що має п'ятеро дітей?
— Так.
— Яка гарна жінка, — посмутніла Мирослава, і вся гра зійшла з її обличчя.
— От коли ця гарна жінка і всі наші вдови вже будуть мати нові справжні оселі, тоді я і подумаю про свою хату.
— Довго вам, напевне, доведеться чекати.
— Я терпеливий — дочекаюсь.
— Не тільки терпеливий, а й упертий, — під віями дівчини стрепенулась посмішка. — А спите ви... на цвяхах?
— Ні, на сіні, — засміявся Данило. — Сіно ж застеляю рядном — пасманистим або в гречечку.
— І це вже добре, — дівчина зирнула на те пасманисте рядно, підійшла до стіни, перед якою стояла стара, з випаленими квітами скриня.
— Що це за дівчинка? — глянула на фото, з якого пильно дивилось на неї милогубе дитинча. Сум обметав парубочі уста.
— Це Оленка...
— Ваша рідня?
— Якщо і рідня, то, напевне, далека-далека. Мирослава пильно подивилась на Данила.
— Чого ж напевне?
— Як тобі сказати?.. — завагався.
— Кажіть, як є! — вже нетерпеливилась дівчина, а в голосі її забриніла підозра.
— Не хочеться, щоб ти чула про гріхи чи гріховність життя.
— Яку гріховність? — насторожилась Мирослава, а в душі почула, як там щось обривається... Чого б це?
— Тоді слухай... Кілька років тому йшов я увечері до своєї двоюрідної сестри Оксани. Тиша, тіні і місячна гра пасманили і луги, і татарський брід. Враз од берега цю тишу розкололо таке невтішне схлипування, що мені моторошно стало. Бігцем кинувся до броду і над бистрою, в кущах верболозу, побачив дівчину, яка, очевидно, прощалася з життям. Вихопив безщасницю з води, виніс на берег, пізнав її і, як що, почав утішати. Стоїть вона переді мною і ронить мовчазні сльози на прибережний пісок. Бачу, не заспокою Марію — так звали цю дівчину. Тоді посадив її на човен, переїхав брід — і до Оксани. Та вже якось відходила її.
— Що ж то за історія була? — зажурилась Мирослава. Данило враз обізлився на когось.
(Продовження на наступній сторінці)