— Покинь ці високі слова й одноосібницькі споживацькі тенденції! — вже зметнулись блискавки під віями Ступача. — Думаєш: ти найрозумніший серед нас?
— Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, — почав обурюватись і Данило.
— Так-от, своїм безрозсудством ти не так зміцнюєш віру селян свого села, як підриваєш авторитет більшості голів свого району! Зрозумів?
— Це вже щось нове в теорії! — І хоч як йому було гірко, Данило засміявся.
— Він що й сміється! — Ступач ударив чоботом по кущику петрового батога, і він сполохано затремтів синіми вогниками. — А що, дивлячись на вас, скажуть колгоспники інших сіл? Щоб і їм зараз же видавали зерно? І почнеться там анархія щодо виконання плану, як уже тут почалась. Он, і вітряк меле в тебе! — тицьнув руками на ту дерев'яну птицю, що завжди радує людину, коли махає крилами. — Зараз же припини видачу зерна і зацвяхуй вітряк.
Данилові лячно стало від оцих слів, бо для нього вітряк завжди був живим, як людина, а тут — забити цвяхами! Як треба бути далеко від хліба насущного, очерствіти, щоб отаке викрутилось у мізках.
— У нас вітряк ніколи не забивали цвяхами! Вікна забивали, а вітряк — ні.
Ступач поморщився:
— Якось у нас ніколи з тобою не виходить розмова. Ти думаєш: я менше переживаю за виконання кампаній?
Данило зітхнув:
— Може, й так, може, за кампанії ви більше переживаєте, тільки за кампаніями ви забули тих, що виконують їх. Ще з зими ви питаєте мене: чи вивезено гній, чи відремонтовано реманент, чи очищено насіння, в якому стані худоба, і ніколи не спитаєте, а в якому ж стані люди, чим вони живуть, чим мають жити? Чи не спадало вам на думку, що ми повинні насамперед дбати про людину, про її день сьогоднішній і завтрашній, про хліб насущний на столі і радість у душі. Я, наприклад, ніколи не відчував вашої душевності в степу, в селі, може, ви, їдучи до нас, залишаєте її у своєму кабінеті?
Ступач обурено хмикнув: хто ж стоїть за цими словами — людина чи хитромудра тінь її?..
— Душевність — це сентименти, особливо в селі, де в кожному нутрі аж пищить дрібний власник.
— Так чим же й турбується наша держава! Щоб з учорашнього дрібного власника виріс новий господар землі — щедра в діяннях, у красі і душевності людина.
Ступач саркастично глянув на Данила.
— Скільки романтичного туману назбиралось у твоєму казанку. Через свою селянську душевність і інші архаїзми — затуркочеш до грому! Хотів би я бачити, як ти тоді заговориш про спокій, оббиваючи пороги різних інстанцій. Отож, поки не пізно, впрягайся у графік і тягни його, як чорний віл: тобто хватопеком здавай хліб!
— От і вся музика, — зітхнув Данило.
— Про яку ще музику говориш?
— Про вашу, про ваш бубон, про ваші тривоги одного дня чи однієї кампанії. Сільське господарство мав сотні питань, а ви їх зводите лиш до одного. І принижуєте цим і людей, і святий хліб — геніальне відкриття людини.
Під вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але він стримав себе.
— Заговорив філософ. А я твою філософію знову мушу бити практикою: негайно вивозь зерно, стрімголов жени на зсипний пункт усі машини, усі коні і навіть воли.
— Ось там би знадобились ваші громи!
— На зсипному пункті? Це ж чого? — незрозуміле знизав плечима.
— Бо там, як перед ворітьми раю, стоять люди в довжелезній черзі перед однією вагою зсипного пункту, та найгірше не це, а те, що наш район повинен скидати в бурти навіть вологе зерно і з болем дивитись, як воно починає куритися димом.
— Чого ж куритися? — розгубився Ступач.
— Бо є таке страшне слово — самозігрівання, і воно доти буде пожирати нашу працю, гноїти хліб, поки хлібоприймальні пункти стоятимуть просто неба. Подумайте над цим!
— А то вже не наш клопіт, — махнув рукою Ступач. — Хай у них болить голова за своє, а в нас за своє. Що я маю доповісти про план виконання?
— Повторите, що план здачі хліба державі буде виконано і перевиконано, що люди вже мають чорний хліб і сиву паляницю. Ступач хмикнув:
— Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю паляницю голова не посивіла. От закінчив ти інститут, а так і залишився тільки з хліборобськими болями.
— По-хліборобськи люблю Батьківщину.
— Ось тут уся твоя обмеженість як на долоні.
— Це слова не мої, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо махнув рукою:
— Письменники теж хоч кому заб'ють баки... Як буде з вітряком?
— Вітряк молотиме, як і належить йому.
— Так, зрештою, він же відривав робочі руки від жнив.
— Ні, він дав в руки ту радість, яка так потрібна і для жнив, і для людей, і для політики.
— Навіть для політики?! — здивувався, але й пом'якшав Ступач.
— Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не звільнився від страху перед природою, від страху за завтрашній день, і тому хлібороб сьогодні ще чіпко тримається своєї латки городу. Гарним громадським господарюванням, доброю оплатою, сердечністю ми маємо завтра звільнити його від копійчаної мізерії, від страху, маємо зробити з нього мислителя, героя, творця. Це ж народ, мріючи про майбутнє, сказав: "І хліба треба, і неба треба!" Ось про це, про насущне і високе, маємо тепер думати!
— Он куди ми залетіли! Аж до неба! — зверхньо посміхнувся Ступач. — Ну, селянський філософе, може, в чомусь ти й маєш рацію, тільки не знаю, що скажуть десь про твої художества. Я категорично проти них! Та, знаючи, що ти слів на вітер не кидаєш, маю лише одне заспокоєння — план буде виконано.
— І перевиконано. А дочекаємось вересня, то ще, надіюсь, здамо якусь тисячу понад усякий план.
— Чого ж у вересні? — недовірливо стрепенувся Ступач.
— Бо лише сьогодні після озимих сіємо горох і гречку.'
— А мені хоч би слово сказав! — лягло невдоволення в куточках рота Ступача. — Що ж, це ви добре придумали.
— Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампаній, а дивитися трохи далі, не забувати про складний вік людини, про її радощі на землі і від землі, по забувати й душевності. • .
— Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не забув, як у нас про дятла казали? Вдень він довбе і довбе, а вночі стогне, бо від того довбання голова болить. Дивись, щоб і в тебе через душевність голова не заболіла, — вже не сердячись, повчально сказав Ступач, а про себе вирішив: з цього анархіста можна і два плани вибити. Обійдеться без сивої паляниці. Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на видноті, — він подав Данилові важкувату руку і пішов до брички, знову ж .думаючи про анонімки на голову. І де в них зерно, а де полова? Що ж, своєю самостійністю він багато може збунтувати гарячих голів. Недарма ж просив: дозвольте мені так погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо не можна одному господарству займатися тридцятьма культурами — від жита-пшениці, турецького бобу і маку аж до петрушки, чорнушки і пастернаку. Бач, навіть риму знайшов, щоб відхреститись від маку і пастернаку. Отак і сядеш маком з таким господарем. Хоч і розумну має голову, та до якого берега приб'ється цей розум? Тепер нам біля землі не мислителі, а виконавці потрібні. Може, надалі і мислителі знадобляться, але це ген-ген коли буде.
Ступач обернувся, поглянув на вітряк, що весело відхрещувався від нього, на вперту постать Данила, який поспішав до вітряка.
Цей не у вітряк, а в тебе заб'є цвяхи самоволі, а ще й про душевність говорить. Будеш мати, Прокопе, душевність, коли за роздане зерно хтось почне здіймати з тебе стружку. Страх розчепіреною п'ятірнею пройшовся по нутрощах Ступача, і він тепер дивився на вітряка і на гарячу югу, що тремтіла за вітряком, як на своїх ворогів. Дарма, ось як накинемо селу подвійний план, то й вітряк опустить крила.
— Поїдемо, — підійшов до машталіра, поставив ногу на підступку й носовичком почав обтирати з чобота пилюку.
— Можна й поїхати. Це я вас, Прокопе Івановичу, сьогодні востаннє везу.
— Як це — востаннє?
— Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до пшениці, до землі, бо землю сам бог орав.
— Це ж де ти бачив бога за плугом? — глумливо спитав Ступач.
— Не бачив, а чув у піснях.
— Корчувати ці пісні, цей архаїзм і етнографізм треба! Корчувати!
— Чого ж корчувати, коли там і про врожай так співається, як колись нам уродить земля: з колосочка буде жмінька, а з снопика — мірка. І в давнину, видать, про агротехніку думали.
Ступач аж присвиснув од такої несподіваної "філософії", а потім сокрушно похитав головою:
— Темна ти ніч, темне село. Машталір найоржився:
— Хоч і темний я, а більше ваше сідалище возити не буду...
Виїжджаючи на шлях, Ступач зустрівся з воєнкомом Зіновієм Сагайдаком, що верхи їхав по вкорочених тінях лип.
— До свого улюбленця, який ближче до жита-пшениці? — з насмішкою запитав. Ступач.
— Так, ви — юридичний ясновидець, — не залишився в боргу Сагайдак. — У нашім районі один живе ближче до жита-пшениці, а другий — до пирога.
Ступач одразу підкис:
— Це жарт чи натяк?
(Продовження на наступній сторінці)