— Розумійте як хочете, — безневинно дивиться на нього Сагайдак. — Вольному — воля, а спасенному — рай. Як там Бондаренко?
— При доброму здоров'ї і в доброму настрої. Але сьогодні доведеться зіпсувати йому настрій.
— Це ж чого?
Когось копіюючи, Ступач одноманітно прогугнів:
— Єсть принципова думка стягти з нього подвійний план. Він його витягне, кректатиме, але витягне.
— Жартуєте? — насторожився Сагайдак.
— Правду кажу.
Воєнком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, і Ступач неохоче зліз з брички. Накостричені, вони підійшли до лип, що стояли в золотій дрімоті сонця, цвіту і бджолиного дзвону.
— Прокопе Івановичу, ви не перший рік крутитесь біля сільського господарства, знаєте, які в нас зараз великі труднощі з селом, з хлібом, з трудоднем, з селянською долею. Знаєте і те, як ми радіємо, коли той чи інший колгосп чесно, без копійчаних хитрувань, вибивається у передові. Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогодні тягне більшу за інших ношу, підірвати і зробити слабосилим?
— А селянство взагалі треба притиснути, — безжурно відповів Ступач. — Не бійтесь пригнути його перед олтарем індустріалізації.
Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум'янцями:
— Не підіймайте руку на життя! А взагалі, ви лівак і невіглас. Вас і на гарматний постріл не можна підпускати до села, бо зійдемо тоді на старці.
В Ступача одвисла нижня щелепа.
— Ви... ви селянський ідеолог! — вигукнув він.
— Не психуйте. Ідеологія у нас одна, а от голови різні! Міняйте навар у своїй. — І Сагайдак швидко пішов до коня, вскочив у сідло і помчав не до Бондаренка, а в райком.
Ступач одразу догадався, до кого поїхав воєнком, і кинувся до колишньої махновської брички.
— Переганяй його! — крикнув візникові. А той тільки одним вусом вибив посмішку:
— Та що з вами? Де вже клешні рака змагатися з кінським копитом.
"Чи це він так собі сказав, чи ще й на щось натякає? Ох це село..."
За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не проґавив Михайла Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотів проскочити повз нього.
— А куди це так бокує, навіть не поздоровкавшись, хвалений голова?
Чигирин зупинив мальованих, з туманцем і сріблом, коней, на обличчя вочевидь натягує машкару перебільшеної покори. Теж продукт!
— Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталір Ступача пирхнув, а Ступач спалахнув:
— Коли язик гуляє, то нижчеспиння відповідає. Чигирин охоче закивав бородою, в яку вже забиралася осінь.
— Авжеж, авжеж: як нема в язиці розуму, то його в нижчеспинні шукають, — і вчвертьока поглянув на Ступача.
"От які тільки біси шугають у цих очах? Аби не твоє колишнє партизанство, так би не розмовляв зі мною".
— Так чого голова не жнивує, а дорогу виміряє? Чигирин охоче відповів:
— Оце ж їздив у район вибивати запчастини.
— У жнива?! — аж лихоманить Ступача.
— Так це ж чи не найкраща година: усі жнивують, ніхто не оббиває пороги інстанцій, а ти ловиш слушну хвилину, — знову ж так пояснює Чигирин, що вже й Ступач не розуміє — чи це насмішка на язиці, чи недорід в голові.
— Яке ж ви маєте— право виривати запасні частини, коли треба жати, молотити й вивозити хліб?! Це ж державний злочин!
Ось тепер машкара покори зіскакує з засмаглого обличчя Чигирина, і воно стає упертим, затятим.
— Чого це ви одразу вхопилися за злочин?
— А хто ж із голів дозволить собі таку розкіш, щоб кудись відлучитись тепер?
— Мало хто, — погодився Чигирин, — І я, ставши головою, о четвертій ранку біг на поле, а о дванадцятій ночі падав па ліжко:
усе треба було перевірити — і як закладають пашу худобі, і як доять корів, і як орють-боронують, і як стрижуть овець, і як сіють петрушку і чорнушку. За все хапався — і на все не вистачало часу, навіть у газети рідко заглядував. Тоді й крику в мені було багато, а толку менше. А тепер, коли згуртував людей, повірив їм, ми так працюємо, що й в театр маємо час їздити. Поїдьте хоч раз із нами. Квиток — безкоштовний! — І, не попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а ті, граючись, понесли бричку по тінях липового шляху.
XIII
У луговій криничці, над якою верба тримає молодий вінець, купаються зорі, а місяць ще не забрів до них. Він залазить сюди так, як оброслий сивиною дід забредає із саком у ставочок, що он посусідився з криничкою. І хоча порівняння місяця з дідом надто довільне, одначе Данило посміхається своїй думці: і збреде ж таке! Він підходить до облямованого очеретом, кугою та вербами ставочка і справді бачить, як з очерету старим місяцем виринає сива голова діда Ярослава; дід, здається, не йде, а пливе зеленою, тримаючи на плечі благенького, розхитаного сака.
У далекому полі місяць розсіває срібло і сон, звідусіль виходять копички й полукіпки. Старий повертає на схід голову й говорить собі:
— Ось і козацьке сонце зійшло, а далі роса почне випадати. Який же ти гарний, білий світе, а треба буде покидати тебе. — І нема зараз на обличчі діда й крихітки їді, а є один супокій і зажура.
Данило підходить до зарогу, що попискує під ногами, перечікує, поки старий поговорить із собою, придивляється до очеретинки, яку торкнула риба, прислухається до жеботіння струмка, що ніяк не вкладеться на ніч, і від усього цього з нього сповзає зібрана за день утома і спекота.
— Діду, а щось путяще в цій воді?
— А зараз і побачимо, чи є щось тут, чи, мо, дівчата позаганяли все живе в очерети. Увечері тут купаються дівчата з поля і зорі з неба, а вночі — самі русалки, — старий підводить угору вибілену голову, добряче придивляється до неба: що воно принесе завтра? І щось рідне, прихисткове і вічне є в цьому читанні небесного письма.
— То на погоду чи негоду? — підсміюється Данило.
— На погоду! — переконано й навіть урочисто каже старий і в усьому білому виходить з очеретів. — Гарне цього року літо, і зерном, і погодою гарне. Шкода тільки, що в мої кісточки заходить осінь.
— Та нащо ж вам бродити по воді? Рибалка зітхнув:
— Коли я в мої літа почну думати тільки про старість, то це вже не життя, а синій смуток. Купатимешся?
— Почекаю, поки ви впіймаєте свою золоту рибку, — мружиться Данило.
— Золотої вже не спіймаю — не ті роки. От карася чи липка, напевне, добуду. А коли ж ми з тобою вловимо півпудового коропа?
— Аж шудороги? Це треба почекати. Двохсотграмового вже маємо.
— Люблю, коли вода багата рибою, а не п'явкою, — старий обережно занурює сака в ставок, підводить ближче до берега, натискує долонею на дужку, а ногою із грузького дна колошкає рибу, потім проворно виймає свою снасть, виходить із нею на берег і витрушує все, що є в ній, на траву.
— Тепер дивись!
У куширі зблиснули, дрібно затріпотіли два карасі з долоню завбільшки.
— Не густо, але й не пусто, — каже старий. — А було ж колись отут і води, і риби! Ставочки один за одним, як намисто, блищали. Та поменшало звіра в лісі, птиці в небі, риби у воді, а бджоли під ногою вже й зовсім не знайдеш.
— Хай прийдемо до тями з хлібом, тоді й за бджоли та ставки візьмемось — не все зразу, — розважливо відповідає Данило.
— Поки в баби спечуться книші, — в діда по етапе душі. Оцей же ставочок і силянку ставочків за ним колись я доглядав. Тоді чирята і качки до моїх ніг підпливали, а зараз без пам'яті летять од людини. Зараз птиці до мене тільки у снах підпливають. І чого ми такі немилосердні стали до птиці чи того зайця? Дітям про нього казочки розповідаємо, а самі вибиваємо його впень. Завтра прийдеш до мене на рибку?
— Навряд, діду. Жнива!
— Тоді я тобі на поле принесу. Все у вас немає часу. А от у нас було й часу більше, і нервів менше. Інколи дивишся: таке молоде, таке ще зелене, а в нього і се болить, і те болить, там кривить, а там муляє, ще й нерви мотає собі і комусь. Ми щось про ці нерви й не чули.
— Ви так говорите, діду, ніби у вас нічого не боліло. Старий задумався, щось згадуючи.
— Та боліло, сину, одного разу й в мене. Живота впоперек схопило.
— І від чого той біль узявся?
— Панський жеребець ударив копитом. А в нього ж, клятого, копито відерковим було, Данило розсміявся:
— Діду, це ви правду кажете чи вигадуєте?
— Сущу правду. Колись був я здоровий, як лут, а ось тепер осінь заходить у кості, в очі — уже й нитку не засилю в голку, Літа, літа, — та й знову поволі, статечно, в усьому полотняному, побрів у воду, нагнувся над саком, щось зашепотів йому, чи очерету, чи рибі...
М'якою луговою стсжпіюю Данило вийшов па степову дорогу й попрямував не в село, а до вітряка, силует якого так гарно вписувався в довколишній світ. Там під гуркіт жорен, поскрипування снасті й теплий шерех муки його прихопить короткий степовий сон. Є ж розкіш у світі! Тільки треба розуміти її! А хіба не розкіш, як між крилами вітряка підводиться місяць і знову, вибиваючись із темряви, таємниче оживає, куриться степ?
(Продовження на наступній сторінці)