— Паливне, нічого, кили в сімдесят років, через недогляд, як він сам сказав, розстарався на дитину.
— Оце недогляд! — повеселішав, засміявся Безбородько, ще потягнувся до чарки, й вона одразу зникла в диких хащах його волосся, що, здається, теж насочилося веселощами. — Розкіш у тебе, Семене, розкіш! Живеш ти, як нирка на салі. Тому й не хочеш нової влади?
— Таки не хочу сунути свою голову в чужий глек, — почаркувався з Безбородьком. — Нова влада — то журавель у небі, та ще той журавель, який несе не весну, а війну.
— Виходить, ти заприязнився з більшовиками? — знову позлішав вид Безбородька, позлішали вирла, бодай їх на потилицю вивернуло.
Насупився і Магазаник:
— Варнякаєш несусвітне. Як я можу заприязнитися з більшовиками, коли вони ось так тримають мене в кулаці? Ти кажеш:
я маю розкіш у лісах. Та хіба це розкіш, коли щоразу за найменший набуток маєш потерпати: мовляв, і пасися, і стережися! Я ж виколупую собі якийсь карбованець тоді, коли тишком-нишком украдуся в тутешній торг чи десь гайну. Але хіба це кумерція, якщо повсякчас від страху в тебе відвалюється шкіра? Може, в моїй голові сидить міністр торгівлі, може, з мого баняка вироювалося б торгове золото і для держави, і для себе, а я мушу крутити мізками, як по-злодійськи роздобувати якийсь вагон під овочі-фрукти і як його погнати на Сибір. То де ж у мене візьметься любов до тієї влади, яка вчавлює мої мізки нижче гриба, що сидить у землі? — З жалю до своїх причавлених талантів перехилив чарку і теж вибалушив очі на Безбородька.
Того зворушила мова лісника. "Справді, ця жорнувата пика могла б дорости до якогось Терещенка чи його підхвістка".
— Тоді якої ж ти хочеш влади?
— Якої? — подумав Магазаник, і враз у посмутнілій зелені його розбишакувато заграв сірий піщаник. — Тієї, що вже навряд чи повернеться. Не знаю, як тобі жилося на своїх півтисячі десятин, а я тільки й думав про свій чорнозем, тлустий, наче лоєм змащений. Пам'ятаєш, про що мріяв у п'єсі "Сто тисяч" Герасим Калитка? Я колись на сільській сцені грав цього Калитку і його слів не забуду навіть до страшного суду: "Ох, земелько, свята земелько, — божа ти дочечко! Як радісно тебе згрібати докупи, в одні руки. Приобрітав би тебе без ліку!.. їдеш день — чия земля? Калитчина! їдеш три — чия земля? Калитчина!" На такій землі я з радістю, відпочиваючи та богу дякуючи, розпластався б хрестом і ліг би під хрестом, знаючи, що це моє.
— Ого! — здивовано вигукнув Безбородько. — За стільки років і не вбити в собі Калитку.
— Таке не вбивається, це рай моєї душі, — перекопано прорік Магазаник.
— Але до твого господарчого раю ще треба приєднати й пекло політики: тепер без цього не проживеш! Навіть найбагатші володарі землі зараз вимочують свої чуби й голови в політиці. Розумієш, як і куди в сучасному світі тече вода?
— Не зовсім, — признався Магазаник.
— Жаль, — похитав коловоротом волосся Безбородько. — Ти не повіриш, що навіть і до кохання з усіма його зітханнями, з усіма соловейками тепер причетна політика.
— Це вже, Оникію, ти так загнув, що далі нікуди, — засміявся лісник.
— Почекай сміятися, — насупився Безбородько. — Ось я тобі зараз намалюю шматок сучасної казки. Уяви собі божественну ніч із місяцем, коли видно, хоч голки збирай, та іншу бутафорію для закоханих. От кого ти поставиш у таку ніч десь біля верби, ставочка чи клуні?
— Хоча б нашого голену Данила Бондаренка.
— Якого треба прибрати?
— Ще й як треба, бо так надозолив мені...
— Зупинимось на ньому. Ось він біля полукіпка очікує; своє кохання. Скрадаючись, приходить воно, і вже закохані в своїх любощах почують, як на них осипаються зорі, випадає роса і тому подібне, що маємо в романах... А десь за морем у своїй кам'яниці сидить великий політик, сидить чорний геній, перед яким уже тремтять європейські держави. І думає він ніч, і дума другу, ото, щоб ці Данили снопами лягли рабами перед новими правителями. І не тільки думає, а й вичавлює на це і свинець, і сталь, і золото-срібло. Це тільки довільній приклад, щоб ти побачив, як усе, навіть любов, тепер переплетено з політикою.
— Хоча воно й пустодзвонність, але страшна твоя казка, — задумався Магазаник.
— А вік добрих казок уже минув! Чуєш?!
— Та чую. Мене дивує тільки одно: як ти, Оникію, при такому розумі пішов у старці? Чом не тікав до земель того чорного генія!
— Тіпав і туди, — зітхнув Безбородько. — Тіпав... У цей час на дворищі одночасно завищав дріт і клубками люті вибухнув кундель. Магазаник і Безбородько глипнули у вікно і скам'яніли: ні шляху між деревами вигулькнув на сірому коні верхівець.
— Хто це? — стривожився Безбородько.
— —Лейтенант Василь Гарматюк, з органів, — неслухняним язиком відповів Магазаник. — Кращий друг нашого голови.
— От і маю сушарку, а ще й не наситився, —— засичав Безбородько, в один чирк вліз у сорочку, піджак і квапливо почав обвішувати себе причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлібину й шмат сала. — У тебе другий вихід є чи вікном?..
— Через сіни в ліс, — сказав лісник, прихапком ховаючи тремтячими руками їжу й питво.
Безбородько сквапно вискочив у сіни, пригинаючись, відчинив двері, які вели в дубняк, обернувся до Магазаника й навіть вичавив своїми скойками синю посмішку:
— То й бувай, пане й приятелю... Я ще, коли споночіє, загляну до тебе. Шинку не переведи.
— А тікай скоріше, — благальне зашепотів лісник. — Що ж мені лейтенанту брехати?
— Та візьми себе в руки! — розсердився Оникій. — Щоб не вклепатися, скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички, в'їв хліба-солі та й пішов на шлях. — Безбородько вислизнув із сіней і зник за стовбурами дубків.
"Ось тобі й передгроззя, ось тобі й ворон. Хоч би він щастя з хати не виніс". — Магазаник зайшов до оселі й так почав поратися біля меду, ніби його більше нічого не цікавило в світі, та вуха й серце відлічували кожен крок знадвору.
До хати ввійшов Гарматюк, навіть не здоровкаючись, він заклопотано запитав:
— Дядьку Семене, у вас гостей не було?
— Гостей? — удав щире здивовання Магазаник. — Сьогодні будень, а в будень я ніколи нікого не скликаю. Та й яке перед жнивами може бути гостювання у наших лісах? Сідай, Василю.
— І ніякий волоцюга не заходив до вас? — нишпорить гострим оком по його виду й хаті.
Магазаник невдоволено махнув рукою:
— Та приходив старець-приплентач, я саме на пасіці порався, соти з дуплянок вирізав. Там він і проспівав: "Мимо раю проходжу..."
— Давно був? — стрепенувся Гарматюк.
— Ні, недавно.
— Ліра була па ньому?
— Ліра? Була.
—Він щось говорив із вами?
— Які можуть бути балачки між лісником і старцем? Він прогугнявив мені свій псалм, я вкинув йому в торбу хліба, та й бувай здоровий.
— Куди ж він подався?
— От чого не знаю, того не знаю. Вийшов із хати, пішов ніби на шлях, а куди повернув — один біг знав. А нащо тобі цей шкарбун?
Але Гарматюк не відповів, а вибіг з хати, скочив на коня і помчав до шляху. Може, господь і проніс хмару над лісовою оселею.
У двері обережненько втиснувся Стьопочка, під жовтими млинками вій у нього злякано щулилися ворушкі очі.
— Чого це Гарматюк приїжджав? Чи не пронюхав про нас?
— Ні, про старця допитувався.
— Про старця? Кому потрібне це одоробало?
— Виходить, потрібне. Може, він не тільки псалми, а й контрреволюцію співає. Є ж такі.
За подвір'ям заторохкотів віз. Син і тато злякано втупились у вікно.
— Та це ж Мирослава Григорівна, агрономша, приїхала по свої пожитки, — полегшено зітхнув Магазаник. — Стьопочко, льотом причепурись — і до дівчини. Тільки ж видлубай для неї якесь розумне, зичливе слово.
Стьопочка стрілою вилетів на другу половину оселі й затанцював по ній, скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром він, посміхаючись, вийшов на поріг і поплескав у долоні, чим немало здивував дівчину.
— А ми вас, Мирославе Григорівно, ще вчора ждали, увечері, Аж на дорогу для інтересу виходили.
— Для якого ж це інтересу?
— У вас одна брова — варта вола... — видлубав Стьопочка розумне слово.
— Ви і ваш батько все цінуєте на воли?
— Пожили б ви в наших лісах, навчилися б цінувати і брови, і коси, і очі, і вообче. У нас, живеш, як у пні, а дівчат лише в грибну пору бачиш.
— А гриби у вас є?
— Хоч греблю гати, коли знаєш місця. Я залюбки вам покажу їх, то будете і смажити, і солити, і маринувати. Ви умієте маринувати?
— Умію.
— Ходімо ж до хати, ми вас свіженьким стільниковим медом почастуємо. Це не мед — саме здоров'я, на ньому ще гарнішими станете.
— Спасибі, мені, Степане Семеновичу, зараз же треба їхати.
— Зовіть мене по-простому — Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село?
— Ні.
— То надокучить, бо нема в ньому для душі інтелігентності. От у нас у конторі було її.
(Продовження на наступній сторінці)