Навіть старезний ворон має сяку-таку пару, а в нього, вважай, пусткою віє домівка: не прийшла сюди Оксана, не прийшла й друга вдовиця з Літинецькпх Майданів, яка мала поставу королеви й начорно підсмалені брови отим карим сяйвом, що спалахувало у її то святих, то гріховних очах. Ох ці очі! Вона теж назвала його дядьком і в гніві, коли він почав домагатися любощів, вліпила противне слівце: "Слизькоокий!" І на багатство його не ласиться жіноча врода, от і вдовольняйся тим, що крадькома вихопиш у лісах у тих поденщиць, у яких гріх не перебродив на каяття.
Знову на рентгенах хмар зазміїлися блискавиці, їх мертвотно-блакитнавий одсвіт по саму стелю затопив хату, переніс Магазаника і до страшної ночі в татарському броді, і до того далекого оманливого часу, коли він з весни 1918 року служив на Полтавщині в державній варті його світлості гетьмана Скоропадського, по-дурному надіючись тоді, що гетьман наріже вірним слугам земельки. Та гетьман, неначе злодій, уночі потай залишив напризволяще своїх поплентачів, а сам утік на чужі хліба в Берлін. Сам фон Гінденбург вшанував його маєтком, вшанував і пенсією. А чи згадує коли його світлість про своїх слуг — "експедиторів", що відділяли мужицькі душі від тіла і під нашвидкуруч збитими шибеницями шмарували петлі сірим солдатським милом?
Коли що й було гарного за гетьмана, то це тільки форма: короткі червоні кожушки та чорні смушеві шапки, на яких вітер метляв довгі червоні шлики. Він і досі іноді чує це маяння, тільки тоді воно оксамитне шелестіло на плечах, а тепер, при самій згадці, шипить, мов гадина... Ох, ті петлі, нашмаровані сірим солдатським милом, та витягнуті шиї під ними, та між небом і землею молоді, із вітром чуби... Щезніть, розлетіться на чотири вітри! Він же ніколи сам не вішав. До цього мав хист і ухіття колишній гласний губернської земської управи Оникій Безбородько, який пишався своїми дідичними маєтностями, знатним родом і сановитою поставою.
За царя він мріяв про камергерські штани і всюди бив у бубон "єдиної неділимої". У часи Центральної ради Безбородько одразу перешерстився і вже вінцем державної творчості вважав федеративний устрій і відстоював дроблення України на самостійні краї за взірцем швейцарських кантонів, бо так легше йому самому було стати значним правителем. А коли Берлін зробив гетьманом України царського генерала Скоропадського, "державобудівник" Безбородько, не тямлячи себе од радості, що, нарешті, діждалися гетьманської корогви, булави й бунчука, почав писати гетьманські закони на мужицьких спинах і вішати бунтарів. "Смертовбивство за гетьмана — це не гріх, а честь", — повчав цей виросток із старовинного пня. Єдине, що тоді не подобалося Безбородькові, — це офіційний титул гетьмана: для чого писати "його світлість", коли маємо предковічне — "його ясновельможність"?.. Таки вірно хтось укусив гетьманця: "З такої парсуни кравець може викроїти будь-якого, навіть чорта..."
Чого це я про нього? І повів плечима, наче в них таврами вбивались вирла ярмаркового старця. Щезніть, паскудні.
На блясі нестерпно, як постріли, залопотіла перша дріб граду, але скоро він ущух, бо хмара подумала, подумала собі щось та й понесла свої торби стороною, і в них стали вмирати громовиці. На подвір'я, шиплячи сохлим .крилом, почав падати кульгавий ворон. Ось він торкнувся землі і боком, боком покривуляв до жолобців, з яких їли кури. Колись він шматував курятину, а тепер краде курячі недоїдки.
Магазаник, відганяючи привиди минулого, дмухнув на свічку й пошелепав постолами на другу половину оселі, де, розкидавшись, вилежувався його міцпотілий розкучмлений дівчачур. Ох і голінний же він у нього до дівчат, а до роботи ледачий, мов церковна брама. Через лінощі вже з другої контори виганяють недбальця, а йому хоч би за вухом свербіло: удень, дармуючи, продає зуби поденщицям, а ввечері чеше на село до дівчат. І всю свою спритність вгатив на залицяння, а хто ж має думати про видвиженіє? Почувши скрип дверей, Стьопочка насилу роздер повіки, потім на ввесь вид набрав кваснини й зашелестів жовтими млинками вій: "От старий сновигач. І сам не спить, — мордується, мов біс у потоках, і другому не дає".
— Вставай, вставай, дрімайло. Годі барложитись у постелі га гайнувати час, бо час робить гроші, а погода — сіно.
— Чого такий поспіх? — спросонку бурмилиться Стьопочка. — Ще ж чорти навкулачки не бились.
— А ти в пеклі вештався, що таке городиш? — не сердиться батько. — Продрімись, доволі в постелі барложитись, не влежуйся на гнилицю.
— Хто лежить, той не впаде, — лінюх вивільнює з-під вій невдоволену рідкувату синьку. — Чого вам?
— Медозбір очікує нас. Будемо з дуплянок добувати мед.
— Знову маємо бджіл викурювати сіркою? — ва дідька скривився Стьопочка .і кашлянув, ніби вже давився бісівською кров'ю сірки.
Та батько не розсердився, а лагідно сказав:
— Спробуємо повиганяти бджіл у рійниці. Ось перекусимо зайчатини та й до солодкої роботи.
— Зайчатина з начинкою? — пожвавішав Стьопочка, який ніколи не скаржився на апетит.
— Як завжди. Василина звечора готувала, а вона ж так готує — пальці оближеш.
Чадо згадало пишнотілу вдовицю, яку жінки заочі прозивали то соромітницею, то непотребницею, чижикувато глипнуло на батька, мугикнуло собі щось під ніс і з нехіттю почало виповзати зі складок широкої, запівдарма виміняної ковдри.
— Як до зайчатини, то до зайчатини. — І їло ж воно ту страву, як у міх кидало.
— Дивись, черево напасеш, мов барило, — не витримав батько.
— Не вашим ногам його носити, — недбало відмахнувся рукою. Після сніданку, повдягавши сітки, вони вже порались біля старих дуплянок, що наскрізь пропахли медом, воском та лісовим зіллям. Воно б можна було перейти тільки на вулики, але невибагливі дуплянки теж давали зиск й іноді заносили Магазаника в далеке дитинство на пасіку батька, який узимку і влітку ходив у кожусі, бо мав після поранень холодну кров. Тоді в душі Семена не було ні теперішнього паскудства, ні тривоги, ні страху. Що б він тільки дав, аби знову повернутися дитям у неквапливі роки батьків, бо в своїх роках, і теперішніх, і тих, що прийдуть, уже не матиме втіхи; він свій вік як по грудді проволік та й має з нього одне лахміття в нутрі.
"Вилікуй мене, господи, бо стривожились кості мої і душа стривожилась моя... Може, хоч співуче снування бджоли та їхній пожиток трохи втихомирять її". А пожиток небесна худібка несла справно, бо навчився од батька доглядати за нею і весною, і влітку, і в осінь, а на зимівлю залишав тільки молоді вересневі бджоли.
Не встиг Магазаник вирізати колодачем до перших снізок стільники, як від оселі почувся дзвін ланцюга і несамовите валування блохастого кунделя, що глушив джмелине дзижчання ліри й голос лірника:
Мимо раю проходжу,
Гірко плачу і тужу,
Ой горе, горе нам превелике...
З дворища, від возовні, де розсихалися старі вози і мажари, придивляючись чи принюхуючись до всього, ішов на точок той самий старець, якого Магазаник побачив на ярмарку. Масний млинець його картуза підсмажувався на непокірних рудувато-сірих кудлах, а задичавлений волоссям вид, хрящуватий носяра та жовтуваті текучі очі нагадували щось недобре, совине.
"Такому ночами більше пасує коні красти, аніж лірою вимантачувати копійку".
Приплентач підійшов до Магазаників, ледь-ледь кивнув головою і, як сторчак, мовчки став край задернілого саду, чекаючи, поки на нього звернуть увагу.
— Чого тобі, божий чоловіче? — неприязно спитав лісник. — Бачиш, люди мають роботу! — І підвів куцуваті руки, з яких уже тягуче стікав мед з утопленими бджолами і чарунками понівечених стільників.
— Я пожду людей, маю час. От вставите денце в дуплянку, тоді погомонимо, — багатозначно, навіть насмішкувато мовив пришелець, він опустив на очі синцюваті облисілі капшуки повік, поліз лопатистою іржавою рукою до кишені, вийняв цигарку, кинув її до рота й почав перекочувати з кутка в куток.
Лісникові здалося, що він десь чув цей голос, десь бачив таку саму гру з цигаркою.
— Нам, старче, ніколи точити ляси, — розшнуровує варги Стьопочка й огуркувато оглядав торбешника. — Хоч у нас лежаного хліба нема, та якусь скибку винесу, від собаки проведу, і ходіть собі далі.
Тепер уже прибулець не олією, а жовчю подивився на Семенового виплодка.
— Ти, бачу, не по роках клепаний на язик. Що ж, непоштивцю, тобі, може, за походеньками та гульками й нема часу для мене, а батько, надісь, знайде! — смачно затягнувся, пустив дим над дуплянкою й почав бавитися перістою бородою.
Магазаник тривожно оглянув нахрапистого закрутиголову, який вгрузав у нього тягучим поглядом і не прохав, а наказував іти на розмову. Всередині заскімлив страх. Зітхнувши, лісник ще потримав над ночовками розчепірені руки, щоб до решти стік мед, ще крадькома глянув на лірника і сказав синові:
— Ти мені обережненько впусти бджіл у дуплянку, а ми з божим чоловіком підемо до хати.
— Є з ким ходити, — чадо ніяк не могло зрозуміти такого дивацтва й невдоволено стулило варги і вії.
— Тебе, вертигузе, не покропили біси злосмрадною водою? — Старець глянув на Стьопочку, наче на недоробка, і в того злість вибила на обличчі рум'янці.
— Може б, ви, божа людино, пішли з нашої пасіки під три чорти чи до грому!
(Продовження на наступній сторінці)