— Я то відрізняю, а от Лаврін іноді помиляється. До чого вже вони один в одного вдались і вродою, і вдачею. — Кінь підійшов до жінки, поторгав її плече губами. — Бач, який довірливий. Це той, що молоко пролив. А що вже очі розумні, то ніби в людини. О, військо йде, короговки мають! — Тітка Олена і руками, і всім тілом потягнулась до вулиці, голос її поглибшав, а під віями стрепенулась і загадковість, і жіноча зверхність чи переможність. От і розберися, що воно й до чого.
Посеред вулиці з'являється журавлиста постать з верховими вилами й граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справді, чимсь нагадало Данилові короговку.
— Чого це ти, чоловіче, так забарився? — вдавано бурмоситься жінка.
— Хотів, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився, — весело каже дядько Лаврін, на тонкому засмаглому виду він має вислі перчини вусів, що за півверсти чадять скаженющим тютюном; як тільки його терпить жінка? — Драстуйте, Даниле Максимовичу.
— Я його Данилком зову, а ти...
— Вам, жінкам, більше дано волі до нашого брата, — насмішкувато відповідає чоловік, скидає з плеча своє знаряддя і ставить по той бік воріт. — Діти вже, бачу, дома?
— Примчали на хвилину. Як оглашенні. Гарні ж стоги стогував?
— Славні. От і минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сіно цього року пахуче, немов приворотне зілля, дихай — не надихаєшся. Людям перепаде щось? — повертає високочолий вид до голови.
— Людям буде отава.
— Уся? — не повірив найкращий скиртоправ.
— Вважайте, вся, окрім Круглика.
Лаврін посміхнувся, і на щоках його заворушилися кетяжини веснянок.
— А що па це скаже товариш Ступач? Він усе боїться, щоб хлібороб не розжився на хліб, на ложку молока чи копійку. От хто в пана старався б економом.
— Аби тільки це, — зітхнула Олена Петрівна й відповіла на німотний погляд чоловіка: — Страшно, коли така людина жде чиєїсь помилки, як ворон крові, і, зрештою, сама стає вороном.
— Оце вліпила характеристику! — здивувався і посмутнів дядько Лаврін.
Посмутнів і Данило, бо ж, справді, Ступач нетерпляче очікував і його помилок, та й без них клював, наче кібець. Щось і в поставі його е від хижого птаха.
— Не будемо проти ночі згадувати Ступача, бо ще в сон прийде, — цур йому, — нарешті озвалася Олена Петрівна. — Краще ходімо до хати, повечеряємо.
— І жінка може путнє слово сказати. Що в тебе є?
— Свіжа картопелька з соминою і красноголовцями. Данило здивувався:
— Так рано красноголовці наросли?
— Після дощу. І де? Не в осичнячку, а в грабині. Такі краснюки! А сома цієї ночі Лаврін спіймав на цілого рака. Чоловік мій нюхом чує, де є риба. А от мисливець з нього нікудишній. Чи порох тепер не той?
— Почни своє, — Лаврін вибачливо пустив посмішку в золоті вуса.
— І почну, і докажу, — не вгаває жінка: так їй хочеться докинути вщипливе слівце. — Якось спересердя і кинула йому: хоч би ти одного зайця убив. А мій ідол і відповідає: "Так я одного сплячого вуханя до смерті налякав, не пострілом, а голосом".
— Гарно спав собі зайчик, — знову посміхнувся Лаврін.
— То й ходімо до хати.
— Спасибі, Олено Петрівно. Я вже вечеряв на вітряку.
— Од сомини й красноголовців гріх відмовлятись, — став наполягати дядько Лаврів.
А коли Данило почав однікуватись, тітка Олена слинила мужа:
— І не проси, чоловіче. Хіба вже не видно, що Данилка хтось отак виглядає з ночі, як я тебе колись виглядала. Дядько Лаврів зневажливо махнув рукою:
— У жінок завжди в голові крутиться те саме колесо з одних виглядань, стрічань та любощів. Це ж і моя: соняшники доглядає, а все в романи про любов зирить. Іноді, чекаючи мене, навіть при місяці гортав їх.
Лукавість обметала уста Олени Петрівни:
— Тепер так мало пишуть про любов, що вже й не знаєш, хто її забув: чи люди, чи письменники.
— Уже й до письменників добралася! — засміявся чоловік, відчинив хвіртку й плечем у плече з жінкою пішов просторим подвір'ям, що тримало сплески татарського броду і вдовине сум'яття матіоли. От хто за всі роки не покосував один на одного навіть поглядом.
З присілка Данило виходить у поля, які завтра мають упасти людям до ніг, і знову житній смуток заповзав в душу. Напевне, все життя він буде мати і радість хлібів, і житній смуток, що перейшов до нього, може, від пращурів-полян. Чи забобонність, чи обмеженість це? Ні, не забобонність, не обмеженість, а святість до того доброго зілля, до того зерна, що дає людям снагу і життя.
Вже медово погустішало місячно марево, у видолинку завчено озвався деркач, і тиша-тиша над світом, що навіть чути, як житній колос розмовляє з пшеничним, як поводить скрипучим вусом ячмінь. Благословенна ця тиша дозрівання землі, дозрівання надій хлібороба. А йому ж так хотілося недаремно прижити поміж людьми для людей; впізнавши, що таке добро, він хотів його творити, не жаліючи себе. Є шматок хліба, кухоль молока, сяка-така одежина — і з нього досить. От аби землю по-справжньому збагнути та не зобидити даремно людини. І все-таки телепень Ступач. Якось у пересварці насівся на нього:
— Ти мені, хлопче, без молодечих фантазій і різного романтизму. То в громадянську війну був час романтики, коли полками й дивізіями командували двадцятилітні завзятці, а тепер настав час реалізму, він за фантазії обламує крила.
Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а приборкати когось — приборкає. Цей мізерією здрібнить і своє, і чиєсь життя, поки не погорбатіє та не перейде на пенсію. Тьху, знов усяка погань лізе в голову.
Неждано на вузенькому путівцю, де сходились жита з пшеницями, Данило побачив постать дівчини чи жінки. В місячній повені вона йшла від нього, ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось поворожила й знову неквапно пішла, погойдуючи .тонкий стан і коси, що встелили плечі.
Хто б це міг бути? Польова царівна, яку стрів колись Чіпка навесні? Та минув час польових царівен. Ось знову зупинилась, перебирає руками житечко. І не лячно самій уночі? Пішла тихцем. А щось принадне, звабливе е в тому, як вона несе в місячну повінь гінкий стан і коси; зародили ж вони в неї, зародили.
Данило прискорив ходу, його кроки почула невідома, сторожко обернулась, зупинилася, торкаючись станом колосків. Справжнісінька тобі польова царівна з м'яким сяйвом у косах, з настороженістю в міжбрів'ї і в очах, над якими тремтять довгі вії і наколихують на обличчя тінявість. Такі самі вії мала і його матір. Та ми якось не помічаємо цього, коли наші матері ще не покинули нас.
— Добрий вечір, дівчино. Ти не заблудилась у наших полях?
— Ні, — коротко відповіла й ще трохи подалась до колосків, прикриваючи їх косами.
— Звідки ж ти?
— Здалеку, — пильно-пильно дивиться на нього, і гасить віями вогке місячне сяйво.
— І це відповідь, — насмішкувато кивнув головою. — Що ж ти робиш отут поночі?
— Дивлюся на ваші зорі.
— Це вже цікаво. І що ж ти помітила?
— Дуже гарні у вас ниви, а луги вже гірші: і кротовина є, і кінський щавель буяє. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник — не знаю, як ви його звете.
Данило здивувався:
— Ти навіть луги оглядала?
— Еге.
— Для чого ж тобі ці оглядини?
Дівчина помовчала, потім довірливо поглянула на Данила:
— Прикидала собі, чи залишитися тут, чи їхати далі. А ви хто будете?
— Я?.. Учитель.
— Оце добре, — чогось зраділа дівчина. — А ви не скажете, як ваш голова колгоспу?
— Голова як голова, — невиразно відповів Данило.
— Кажуть, він дуже лихий? Данило збентежився:
— Хто ж це таке сказав тобі?
— Люди.
— Ті, що на полі працювали?
— Ні, дорожні. То дуже він лихий?
— Не дуже, але риба не без кості, а чоловік не без злості. Хто ж ти будеш, що нашими полями зацікавилась?
— Агроном. Я щойно закінчила інститут, і мене послали до вас. Але почула в дорозі про лихого голову, та й відпала охота зоставатися тут. Я з дитинства боюся лихих людей. — І на виду дівчини з'явилася та зворушлива безпорадність, яку завжди чоловіки хотять узяти під захист. — Що ви скажете на таке?
Данило посміхнувся: йому сподобалась дівоча безпосередність, її тривога, та й личком, і станом дівчина була наче виворожена. А який сніп волосся у неї! Таки справжня польова царівна!
— Що ж мені сказати молодому агрономові? — наморщив чоло. — Ти сьогодні ввечері почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми, з головою, то, може, післязавтра й розвидниться в голові.
Дівчина подумала, а далі пожвавішала:
— А й справді, може, розвидниться.
— Де ж твої речі?
— В лісі.
— У лісі? — не повірив Данило.
— Еге ж, у вашого лісника. Він мене підвозив з району. "Так он які "люди" зробили мене дуже лихим".
— Наш лісник видався тобі добрим?
— Наче нічого. Він увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на ночівлю, але вже так пізно: незчулася, як і споночіло,
Данило відзначив про себе, що дівчина, видно, з тих, які захоплюються роботою, а їй сказав:
(Продовження на наступній сторінці)