— Агрономом?! — витріщився на неї зеленню і піщаником лісник. — Ти закінчила технікум?
— Ні, інститут.
— Аж інститут!.. — спочатку не повірив, а потім навіть зітхнув і глянув на Стьопочку, який стояв, наче слуп. — Це так гарно з одного боку, а з другого — ніяк не завидую тобі.
— Чого ж? — здивувалася дівчина, гойднулась, і гойднулася на плечах її свіжа пшениця.
— Про це й говорити не хочеться, — і на обличчі Магазаника починає тінявитись удаване співчуття.
— Говоріть! — тихо наказала дівчина, і навіть у цьому єдиному слові вгадувався характер.
Лісник оглянувся, прихилив голову до дівчини:
— Тоді скажу по секрету: у нас не голова колгоспу, а якийсь гаспид. Він, пекельник, не те що людей — сам себе зароганив роботою. От накладе на дівочі плечі волячу ношу, та й звітріє твоя краса.
На довірливе обличчя дівчини відразу ліг сутінок, а в очі зайшов смуток.
— Але ви не крепко журіться, — нарешті знайшов свого язика Стьопочка. — Хоча голова в нас із товкучих, та люди не зобидять вас, і вообче. — І так поглянув на батька, що той зрозумів своє чадо.
— Що правда, то правда, — погодився Магазаник. — Та й село наше поволеньки вибивається в люди, за хлібом і до хліба не їдуть тепер на базар. А як тебе звати-величати?
— Мирославото Григорівною Сердюк.
— Так-от, Мирославе Григорівно, довгі думки залиш на осінні ночі, а зараз бери свої речі, та й поїдемо. Може, і наш хліб незгірше вашого.
Мирослава притихла, гойднула станом, потім рішуче сказала:
— А може, козак не без долі, а дівка не без щастя? Я зараз же прийду. Де ви будете?
— Он бачиш жовтим лубом укритий віз і кадубець на ньому? Це наш.
Дівчина глянула на віз, на коні й метнулася од Магазаників, на її плечах зашелестів оберемок волосся.
— Хоч серпом жни, як пшеницю, — сказав лісник і лукаво повів однією бровою: — Агрономша — це не вчителька! Як вона тобі?
— Славна. Ви ж мені дайте трохи грошей, — і покосував на батька: що цей шкрабун нашкребе йому.
— Гроші, гарна жінка та добрячі коні — то смерть, — у задумі сказав Магазаник, поліз рукою до кишені й глянув на вітряки, які аж навшпиньки спиналися, пориваючись до неба. І в цей час він плечима почув на собі чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу — лірника, котрий виносив із ярмаркового шарварку свої кудли й заяложені, навхрест почеплені торби, в яких неволився святий хліб. За облисілими повіками старця таврами викруглились насторожені вирла.
"Чого тобі, хребетосилий? Що ти пасеш своїми буркалами: чиюсь копійку чи душу?" — повернувся спиною до лірника.
А ось з-поміж ярмарчан і дівчатко вививається зі своєю ношею. І на яких дощах, і на яких зорях воно виростало, і кому він повезе на своєму возі цю синьооку судьбу? Ех, літа, літа. Чому ви не повертаєтесь назад?.. Коли б у макотерті Стьопочки було трохи більше лою, то міг би закрутити голову агрономші, та, здається, в нього на розум недорід. Правда, є в хлопця і сила, і хитрувата спритність, але зараз всюди більше розуму питають, бо епоха.
— Ти ж тільки не дуже патякай перед нею, більше очима та віями пряди — ця робота всім дівчатам подобається, — тихенько шепнув синові, що вже подзвонював біля воза упряжжю.
Стьопочка щось буркнув і втупив погляд у Мирославу.
— Ось і я, — довірливо посміхнулась дівчина.
— Сідай назад, та не зломи насад, — пожартував лісник і хотів пособити їй вибратися на воза.
— Я сама, — війнула легким платтячком і вмить опинилась на возі, ще й ноженята спустила з полудрабка — що то селянська дитина.
З ярмаркової колотнечі повз вітряки виїхали в рожевий надвечірній сонцеграй, що м'яко тремтів над обважнілими нивами, вони підіймали й підіймали з пагорба на пагорб півсон житніх і пшеничних корогов. Навколо стояла така тиша, що чути було золотий дзвін переджнивності.
Аж тут, у стелу, від Магазаника відв'язались чужі очі, й він з полегкістю сказав собі:
— Поле ж — як тихе море! — І подобрішав піщаник в його очах, що теж розуміли не тільки силу, але й красу ниви.
Та ось позаду почувся тупіт коней. Батько й син одночасно повернули голови.
— Здається, сам товариш Ступач трюхикає? — І Магазаник притримав коні.
— Таки він, — ствердив Стьопочка, на його і на батьковому виду одразу ж заграли спочатку хитруваті, а далі догідливі посмішки.
Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колінкування?
Бричка порівнялася з возом. Магазаники запобігливо підняли вгору картузи.
— Доброго здоров'я, Прокопе Івановичу! Доброго здоров'я! На самовпевненому обличчі Ступача ворухнулась доброзичлива насмішка:
— Ще, купці з Бару — ні грошей, ні товару?
— От і де вгадали. Прокопе Івановичу! — Лісник весело глипнув на Мирославу. — Бачите, який красний товар веземо з торгу?! Одна брова — варта вада, а другій — і ціни нема! Аж агрономом буде в нас. А ви ж, коли не секрет, куди? В Тарноруди?
— Тарноруди.
Магазаник співчутливо зітхнув:
— Ох і не солодко вам із вашим правителем, із Бондаренком, значить.
Ступач одразу посутенів, а лісник м'яко-м'яко пустив голос:
— Може, Прокопе Івановичу, по дорозі завернете й до нашої хати? Вона вже вас із весни очікує.
— А що там у вас?
— Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя: голодним і тверезим від нас не поїдете. У печі стоять душеники і чумацька з підвишениками та м'ятою каша.
— Каша з грибами і м'ятою? — здивувався Ступач. — Про таку заправду не чув.
— А в нас і покуштуєте. Та й до каші щось знайдеться, натуральне, лісове, якого в рестораціях і за щире золото не роздобудеш.
— Спокушаєте ви мене.
— Не спокушаємо, Прокопе Івановичу, а поважаємо, як невтомного діяча і людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнішими станемо.
— Ох, і лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! — подобрішав Ступач.
Магазаник не образився, а пустив облесливу посмішку по вусах:
— А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо вам видніше. То ви на бричці — попереду, попереду, а ми возом — за вами, та за вами, та під вашим керівництвом. Правда, дівонько? — повів бровою на Мирославу, і в тої згасла настороженість до солодкомовного лиса: жартує ж чоловік.
А чоловік, ще не приховавши усміху, вже прикидає, чим він буде заставляти стіл, якого їжака підкотить за столом супроти Бондаренка та що покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя — це та драбина, по якій можна і вгору до воріт раю видряпатись, та можна й поміж щаблями гепнути в чорті-що. От сколупне Ступач Данила, тоді й побачимо, хто з лісу вигулькне на голову! Як його руці, що зараз батогом підпалює коні, потрібна печатка! Правда, він і тепер живе, як у бога за пазухою, але з печаткою була б інша кумерція.
На якусь хвилину Магазаник пірнув у марево сподівань, та неждано на нього глянули вирли ярмаркового старця, і під серце підступно вдарила холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана, тривога минулих років. Де взялась вона і на які ярмарки податися з нею?..
Лісник мимоволі зітхнув, чим немало здивував Стьопочку, що і так і сяк грав млинками вій до дівчини, а вона лише придивлялась до надвечірніх ланів, що з пагорба на пагорб підіймали вісся житніх і пшеничних корогов. Ох, не під цими корогвами спаскудив він свою молодість. Тепер тихцем їдь із ярмарку і не важ на ті часи, що не для тебе йдуть. Із них можеш ти вирвати червінця, та навряд чи вирвеш щось більше.
Над дальнім полем зійшла вечорова зоря.
"Як золота печатка", — сумовито подумав Магазаник і випустив зірку з очей, а натомість знов побачив лиховісні тавра лірника. І чомусь страшним став йому цей вечір, і він сам собі здався похилим привидом, що сутінками повертається з ярмарку.
Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, накликає на себе біду? Ось доїде додому і зразу ж притопить тривогу у чарці, а далі візьме лопату й піде на ту могилу, де Лаврін відкопав золоті цяцьки. Не тільки ж гробаря годує могила. Йому вже не терпілося вирушити на пошуки золота, навіть пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.
Згадка про гриби несподівано аж струсонула мізками: чогось нагло сплив дурний півгріх, що не став гріхом. Років з десять тому, коли паперові гроші ішли нарівні з золотими, його безсовісно обшахрував продавець Влас Кундрик. І тоді Магазаник приготував йому червоного павутинника — отого потаємного осіннього гриба, який вбиває людину не зразу, а десь на десятий-дванадцятий день. Вже й на столі стояла пекельна смаженина, та в останню хвилину передумав лісник труїти продавця. Коли це було, а й зараз моторошно стало. Ох це осіннє гайвороння згадок! Видко, з ярмарку пішло життя, коли все частіше під серцем тенькає і дзумить острах...
IX
(Продовження на наступній сторінці)