Затемна, коли ще Оксана відпочивала, він вийшов у двір, пішов городом до своїх червоних маків у ячмені, а далі зібрався на риболовлю. Недалеко від берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетіла з купини і захурчала крилами. Це характерне хурчання озвалося в серці чоловіка далеким дитинством. Biн довго-довго стежив за нерівним, хвилястим летом пташини, прислухався до хурчання її крил та сумовитого квиління: чиї ви? Чиї ви?
"Своєї матері діти", — відповів у думці, а коли чайка упала в траву, витягнув з берега човен, знайшов своє старе місце на воді, що проросло зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипів до двох поплавків, але не так бачив їх, як Оксану. Неждано через якийсь час він почув ненависний голос:
— Добрий ранок, Сташе, — на березі з рушницею за плечима стояв Семен Магазаник і щиросердно посміхався.
— Добрий ранок, — тихо відповів Стах.
— Клює?
— Потроху клює.
— І що спіймав?
— З півдесятка линків.
— Линків? Оце риба! Може, продасиш?
— А чого ж, можу й продати, — не підводив очей од води, на яку лягла тінь лісника. — Під'їжджайте.
Магазаник знайшов неприв'язаного човна, поклав у нього рушницю й руками почав гребти до Стаха. Ось і торкнувся човен човна.
— А ти не перемінився, Сташе, — привітно, привітно посміхається Магазаник, і все його обличчя сочиться радістю: аякже, це так приємно, що чоловік повернувся з далеких доріг. — Де ж твої линки?
— Линки? Зараз покажу, — Стах підвів свою обплетену м'язами руку та простяг її не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.
— Що ти робиш?! — зойкнув лісник. Стах зчавив його сорочку на грудях, шарпнув до себе лісника і з силою опустив у воду, а потім підтягнув до себе.
— Втопиш, іроде! — несамовито закричав Магазаник.
— Не втоплю, — заспокоїв його Стах. — То ти мене топив, а я тебе купаю...
x
Споночіло. Заснула хвиля у броді, заснув і присілок над бродом. А до нього ніяк не дотягне своє снування отой волохатий, що так дитинство нагадує, сон: перед жнивами він завжди тільки скрадається за Данилом, а коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив'я!
Це та пора, коли в серці селянина сходяться радощі й тривоги хліба, а між ними снуються й снуються древні, певно, ще з язичницького віку прихоплені хліборобські жалі. Жаль було сивого й золотого колоса, що нагойдався, нашелестівся, наспівався за літечко в полі і вже завтра, зітхаючи, впаде на землю, поїде до добрих людей, ляже теплим хлібом на столі.
До колоса, до цар-колоса Данило мав незмінний трепет душі, чекав із ним зустрічі ще тоді, коли він лише вгадувався в зеленому весняному сповитку, милувався, як на його по-дівочому ніжних віях тихо бриніли цвіт і роса, радів, коли він набирався сили, й у тиховійній задумі схиляв голову. І хоч скільки Давило дивився на це чудо, що з року в рік ніби повторювалось, — надивитись не міг, і навіть сині волошки, здавалося йому, виростали тому, що стільки очей милувалося колосом.
А тепер у цю сяйливу ніч він прощався із ним, бо інакше не міг, і мав смуток, і мав радість од того прощання. От і перегорнув час іще один рік. Як прожито його поміж людьми і з людьми? Нелегко, в розумних і дурних клопотах, у невсипущій праці, в шуканнях, у надіях та в гризоті з деякими, що навчилися примітивізмом витолочувати і хліб, і людську гідність.
Спасибі журналістам, що захистили і врожай, і його. Та той захист породив і заздрість.
— Щось багато про тебе в газеті почали писати, — в'їв його Ступач.
— Не так про мене, як про землю, про врожай, який викохали люди, всупереч отому графіку, що судомив нас. Ступач тоді одразу скипів:
— Побув би ти на моєму місці — і тебе засудомило б!
— Тоді краще ви побудьте на моєму, спокійнішому, місці. Але на його місце Ступач ніколи не позаздрить: він своє честолюбство не нахилить до землі, а пронесе через усі службові щаблі, щоб піднятися чи злетіти вгору. Ступач розуміє, що Данило розкусив його, й тому ще більше по злюбив норовистого голову. Та Данилові байдуже до його любові, тільки не байдуже до його канцелярської запопадливості й самовпевненості: в ж такі щасливі люди, що ніколи не сумніваються в собі. Так, це щасливі люди для себе, але це нещастя для інших...
Данило тихо входить у накупаний і нагойданий місяцем присілок, що вийшов чи то із синього сну, чи з малювання, чи з татарського броду. То град-Кітеж увійшов у воду, а наш присілок вийшов з води та й купає у ній тіні хат і лелек, і не дзвони дзвонять над ним, а місяць пригорщами розсіває своє зерно... Як добре, що й ми тепер будемо з хлібом: уродило ж цього року. Уродило! А нарік ще краще має вродити, бо люди вже не сліпо вірять у силу зерна, піднімають його не тільки турботою душі, а й розумом науки. Незабаром мають і агронома прислати їм. Аби ж він був схожий па Максима Діденка — отого вчителя й невтомного практика, котрий мріє вивести таку пшеницю, що не боятиметься ні морозу, ні вилягання, ні хвороб.
Давно він, Данило, не бачив ні Максима Петровича, ні Терентія Івановича, ні його верби, повз яку ніколи спокійно не пройдеш. Після жнив неодмінно поїде до них.
На Оксаниній хаті його ходу почув лелич, витягнувся і клацнув своїми кастаньєтами. Це найчутливіший і дуже товариський лелич у присілку, він дружить з Оксаниними дітьми й пастушками, навіть іноді заглядає у їхні торбинки: а що там смачного?
— Лелеко, лелеко, до осені далеко? — завжди радісно питають його хлопчаки.
Лелич поважно дибне на своїх дибах і закиває дзьобом: мовляв, недалеко.
Вже виходячи з тіней і світла присілка, Данило несподівано почув:
— Добрий вечір, Данилку!
Він оглянувся. Налігши обома руками на ворота, йому приязно посміхалася Олена Гримич, яка все тепер ворожить біля соняшників.
— Доброго здоров'я, Олено Петрівно, — Данило підійшов до воріт, над якими кронами зійшлися черешні. З подвір'я різко віяло матіолою — оцим непримітним зіллям, що має в собі чи то вдовину, чи передосінню сумовитість. — Чом не відпочиваєте?
— Та чекаю і Яринку, і хлопців, і свого придибайла з лугу, — посміхнулася Олена Петрівна, і навіть у жартівливому "придибайло" бриніла любов. — Уже й вечеря перестояла, а їх нема: Яринка, видно, на драмгурток побігла, хлопці — на гульки або до коней, а старий десь останню скирту вивершує. Вони ж у нього такі гарні виходять, — і зітхнула. — Боюсь я за свою Яринку, ох як боюсь.
— І чого? — здивувався Данило. — Вона ж у вас гарна, як весна, а завзята, наче віхола.
— Отож і потерпаю за ту віхолу, щоб не дуже захурделилось у її голові. Це ж коли було в нас із Києва кіно, заставили її грати. І кого б ти думав? Сільську шинкарку. Підмалювали її, зробили брови по чверть аршина, причепили отакенні вії і зняли це неподобство. А тепер ось прийшов лист із кіно, що знову хочуть на якусь роль узяти. Мабуть, забракло їм шинкарки. То як на по матері дивитись? А ти ж чого не спиш?
— Така година — переджнивна.
— Що то молоді літа. І мені колись не спалося з ними, а ще як назвав мене мій дурисвіт найкращою, то зовсім задурманив голову. Бувало, мати так уже зирить, та все одно одкрадешся і до самого досвіту туманієш зі своїм туманом. — Жінка гарно примружилась, глянула в далину, туди, куди пішли молоді літа чи звідки мав прийти чоловік. І все в її постаті, що притулилась до воріт, в її устах, що тримали посміх, в її свіжій сорочці з барвінком на грудях віяло тією жіночою принадою, без якої поменшав би й цей світ і душевність у ньому.
Від броду загупали, заклекотіли копита: хтось сторчголов мчав присілком, здіймаючи над ним хмару куряви.
— Посторонись, Данилку! Це мої оглашенні летять. — Тітка Олена швидко метнулась од воріт під захист черешні, а на вулиці з'явилося двоє вершників. Ось вони повернули коней, і ті — один за одним — птицями перелетіли ворота, пробігли подвір'ям та й повернули до дверей оселі.
— Навіжені! — крикнула на дітей тітка Олена. — Хату розвалите!
"Навіжені" весело засміялись, скочили на землю, підбігли до матері, один поцілував її в одну щоку, другий в другу.
— Ось ми, осьдечки ось, — і знову засміялись.
— Бач, як піддобрюються, — зирнула жінка на Данила.
— О, Данило Максимович! — водночас виструнчились статурні веселогубі близнюки і, вітаючись, тріпнули вогнистими чубами. — А ми й не побачили вас.
— Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмінно їм треба то через річку, то через ворота перескакувати. Це ж, буває, вечеряємо із старим, а вони скрадуться — і один кінь всовує голову в одне вікно, а другий — в друге.
Близнюки гигикнули:
— Хіба ви мали збитки від цього?
— Тільки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком.
— Ще й гигикають! — І звернулась до Данила: — Все їм то червоне козацтво, то партизанська тачанка сняться. Ідіть уже вечеряти.
— То ми зараз! — і, поклонившись Данилу, близнюки помели до хати.
— Як ви їх відрізняєте одного від другого? — дивується Данило. — Я ніяк не можу вгадати, де Василь, а де Роман.
(Продовження на наступній сторінці)