Він переглянувся з Сагайдаком і, не сідаючи, запитав Ступача:
— Ви не догадуєтесь, які з цього зиску можуть бути втрати?
— Мені?
— На жаль, нам! Ступач стенув плечима:
— Хіба ж вам невідомо, що в нашій професії через страх можна добратись і до коріння, і до насіння.
— Не доберіться ним до нещастя, — зітхнув Мусульбас. — Ви не думали, що страх з людини робить уже не людину, а знаряддя? Коли не думали — подумайте, коли не погоджуєтесь з цим, міняйте скоріше професію. Ще не пізно.
— Але і по рано, — похмуро відповів Ступач...
Уже дрімало надвечір'я, коли Данило побачив у лугах Терентія Івановича. Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловік підійшов до нього, чогось просвітлений і наче помолоділий. З якого б це дива?
— Посутеніло, — глянув на небо.
— І надворі, і в душі, — буркнув Данило.
— Чи не рано — в душі? — засумнівався Терентій Іванович.
— Ступач казав — не рано.
— Так час іде не за годинником Ступача. А за вами знову струс.
— Ті самі гості в ту саму хату? — одразу накостричився. — Тоді не піду!
— Не вгадали — секретар райкому і військовий комісар приїхали.
— Ого! — мимоволі вигукнув Данило, і в куточках уст вибилась гірка посмішка. — Якої честі доскочив...
— А може, й честі, — розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев'яну ногу з луговини, і витиснутий нею слід почав затікати водою. Отак іде чоловік по землі і залишає за собою джерельця. — Ти ж не дуже переживай, бо серце маєш одне, і таке, що й комусь знадобиться, — і добра посмішка від уст перекинулась на його підкучерявлені вуса.
— Ступачеві вже знадобилось.
— Що Ступач? То одноденка. Правда, не одному ця одноденка поранить душу, але й це треба пережити.
— А хто ж ті, що приїхали зараз? Що вони за люди?
— Коли були в червоних козаках, тоді хороша слава ходила за ними, а тепер не знаю, бо нещодавно з'явилися в нас. Прізвище ж секретар має чудернацьке — Мусульбас, а в комісара запорозьке — Сагайдак, хлопці звали його Сагайдачним. І от, повіриш, Мусульбас пізнав мене, хоча й бачились ми в громадянську лише разів зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов на мене, обійняв і заплакав. То й подумалось тоді: як буде в нас ось така справжня душевність, то все нам буде по силі...
В учительській Данило застав Діденка, білявого бритоголового, що мав журні очі, секретаря райкому і статурного, з циганською вродою комісара. Торопіючи, збираючись у вузлик, зупинився біля порога.
— Ви Бондаренко? — без прелюдії запитав секретар, підвівся, ступив до Данила і подав руку, на якій біліло рубцювате перехрестя шрамів.
— Бондаренко.
— Славне прізвище! Історією пахне, — пильно вдивляється в нього Мусульбас. — Бондарювати ж умієте чи розгубили батьківський спадок?
— Трохи вмію.
— А коли зробите бочку на огірки, розсіл буде витікати чи аі? дг негадане запитав стрілчастобровий Сагайдак,
Данила здивувало таке запитання: насмішка, чи що? І вій теж відповів по-селянськи:
— Якщо бочку робитиму для доброї людини, то розсіл не витече, а для поганої — то й огірки не вдержаться.
— Данило Максимович у нас молодець! — втрутився в розмову Максим Петрович і поглядом підбадьорив свого вчителя. — Прошу вибачення, бо мені треба ще на вечірній урок, — і вийшов з учительської.
— Шапка батькова? — глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав у руках.
— Батькова.
— І вдача така ж запальна, як у батька була? — примружився Сагайдак.
— Не знаю.
— Знаєш! Так роздав, хлопче, хліб? — перейшов на "ти" Мусульбас.
— Роздав, — щось крижиною тенькнуло всередині, він зібрав на переніссі уперті зморшки і зовсім недоречно згадав улюблену приказку Богдана Хмельницького: "Що буде, то буде, а буде — як бог дасть". Що буде, а стоятиму на своєму.
— І не каєшся?
— Роздавати добро — не гріх, ховатися з ним — гріх. Сагайдак посміхнувся, переглянувся з Мусульбасом.
— Ступача злякався? — запитав той.
— Не дуже, але радості від його крику й погроз не мав, бо, здається, він належить до спадкоємців князя Ізяслава, який ще в дванадцятому віці глаголив: "Аби дав бог здоров'я, а месть буде". Не дай бог такому крикуну доскочити великої влади.
Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потім правицею поліз до голови, з якої тиф громадянської зняв кучері.
— Далеко ти заглянув. І, на жаль, щось істотне підмітив у характері деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер про тебе: вірно зробив, що роздав хліб, бо насамперед треба рятувати людей.
— Спасибі, — ожив Данило.
— Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно — не така вже й велика мудрість, аби воно тільки буде, — і посмутнів чоловік, бо й він не мав його. — Мудріше — виростити хліб. Ти вмієш ходити біля землі?
— Наче вмію.
— А ти мені без "наче". Знаєш хоча б те, що робить ваша школа?
— Цей курс науки, здається, вивчив.
— А це правда, що хотів бути агрономом? — запитав Сагайдак.
— Правда. Та за розкладкою губкомітету незаможних селян мене послали на робітфак при педінституті.
— Це добре, що тебе послало село, виходить, вірило тобі. А за людську віру треба відробляти, — вже повчально сказав Мусульбас.
— Постараюсь, аякже, — не знайшов чогось кращого відповісти.
— Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати, як Ступач. Страхайся сам собі. Ми сьогодні після Ступачевого наскоку говорили про тебе, згадали й твого батька, а тут я дещо розпитав у Максима Петровича. І думка наша така: пошлемо тебе в своє село головою колгоспу.
— Мене?! — оторопів Данило. — "Від суду до посади..."
— Тебе!.. Злякався?
— Та вже ж не зрадів.
— Одним тебе втішати можу: не святі горшки ліплять. Скільки разів чув цю приказку Данило, але, здається, тільки тепер він збагнув її вимір. Борсаючись у круговерті думок, запитав:
— А школа ж як?..
— От земля і люди будуть тобі новою школою... Допоможи людям дочекатися нового хліба, — підвів на Данила сум і біль горіхово-карих очей. — Розумієш, хлопче, який тягар кладемо на твої ще незатверділі плечі?
— Розумію, — німотне дякував несподіваним гостям за довіру і водночас потерпав перед своїм завтрашнім днем.
— Серце в тебе добре, хай труднощі не підірвуть його, хай недалекі людці не озлоблять його. То по руках? Данило зітхнув:
— Що тільки тепер буде і голові, і рукам?
— Спіймав на слові, — покрутив лисою головою Мусульбас і прихопив на неї відблиски лампи. — Ось тепер і суши голову над усім та думай, як співається на весіллі: "Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай". Тепер твоє село — твій Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!
— На якісь фонди можна надіятись?
— Немає цих фондів, — зітхнув Мусульбас. — Одні гіркоти в. З них, зловтішаючись, скористаються наші вороги. Та з ними нам дітей не хрестити. Нам за всяку ціну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!
— А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?
— Не маю права приплющувати очі, але й за чуба тебе зразу не хапатимемо. Що тебе ще муляє?
— Надранній сів. Забороніть його. Це ж дурість. Мусульбас зітхнув:
— І дурість не завжди заборониш... Сій, коли треба сіяти, і рятуй людей. А зараз ми тебе підкинемо в твоє село.
— Поночі? — здивувався Данило.
— Що для нас ніч, коли має зійти козацьке сонце? — заграв стрілами брів Сагайдак.
— А як переберетесь тепер до мене і до себе через броди?
— Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди — не журба! — І щось своє згадав Сагайдак. — А от є інші в людини броди блакитний, як досвіт, — .дитинства, потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи. і турботи, а зрештою — рук і прощання. Мій дід, бувало, казав: чотирма бродами стікають води життя, а назад не повертаються...
— То й по конях, — обірвав Сагайдака Мусульбас. І вони при місяці проскакували хмільні води, кілька разів полохали на лугах сонних качок, а коли зупинилися перед будинком Правління, Мусульбас вийняв з кишені не то торбинку, не то кисет і подав Данилові.
— Ось тобі влада в руки — печатка, тільки більше орудуй годовою, а не печаткою. — Він простягнув Данилові руку. — То й бувай.
— Куди ж ви? Може, в мене переночуєте?
— Вважай, минається нічка, треба ранок зустрічати, — відповів Сагайдак. А коли Мусульбас пішов до коней, тихо запитав Данила: — Ти чув, як у ставках Цукротресту скидалася риба?
— Чув.
— І що подумав собі?
— Уночі забрести в ставок, а вранці хоч дітям наварити юшки.
— Догадливий ти, — примружився Сагайдак... — На твоєму місці і я зробив би це. То не відкладай таке діло.
(Продовження на наступній сторінці)