Як старець, прийшов і, як старець, поплентався Семен Магазаник у свої ліси. Не судилося йому принести до своєї оселі красу, не судилося. Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки їхати до синього моря, до веселої музики, що мас берег відпочинку, де більші торги та більш доступні жінки. А сьогодні він піде до Василини, вп'ється своєю горілкою і хмільним чаром та й засне па її персах, з яких, певне, змивалась не одна скороминуща любов. Коли не маєш справжньої любові, то знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в усіх жіночих криницях однакова; теж, певно, досадило йому відьомське зілля.
Лихий на себе, на все жіноче кодло і на Василину, з якою має перебути ніч, він навіть не помічає дня, що десь загубив сонце.
Ліси зустріли його тривожним шумом, а він, як забобонна людина, черпнув тривогу ще з Оксаниного подвір'я, і вона бродила по його тілі лихим передчуттям. Скрадаючись, добрів до борсучих нір, обколесував їх, знайшов перші після зимової сплячки сліди звірів, знайшов уже просохлу купку землі на своєму скарбі, трохи поправив її хворостиною і попрямував до оселі, бо любов — любов'ю, а обід — обідом. Та й Василині треба щось приготувати. Є в світі свята краса, але є й грішна спокуса, то хоч нею перебуде свої невдачі.
Вже доходячи до лісництва, він нагло зупинився на стежці: чомусь згадав зустріч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався його лісом. Знайшов дивовижу! Щось дуже ідейний він, таким і Ярослав Хоролець був. Ні, тривога не дасть спокійно й ложку борщу з'їсти. От уже й думай не про Василину, а про Данила. Що йому треба тут?
Лісник узяв ліворуч і пішов до того місця, де стояв скиток, вибиваючи зі своєї, колись мальованої утроби перекошені деревця горобини. Скоріше треба з тамтого підземелля вихопити зерно. Легко сказати, п'ятсот пудів! Село можна зараз зарятувати ними! Сама тільки думка про це злякала його. Одна справа — подарувати потрібній людині відеркову липівку меду чи запечатаний щільник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його — синє, як Оксанин погляд, море. Та не зійшовся світ клином на її чарах, знайдуться й інші, а поки що хай передніє день і настане вечір.
Ось уже й скиток засірів між деревами, ось уже зі стін його проглянула горобина, що пробилася з голів і плечей святого малювання. А непогано придумав: сховати святе зерно в святому місці, продавати ж можна й у грішному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути на засипані землею і тинком двері. І раптом його ноги, все його тіло на мить кам'яніють, а стара будова з молодою горобиною розповзається в очах: чи це диявольське навожденіє, чи й справді біля стін він бачить свіжі купини землі?
Магазаник, вірячи й не вірячи собі, притулився до старої берези, на очі йому наповзає потривожена перекопана земля, а вухо чує, як на іржавих завісах поскрипують ковані двері підземелля. Хто ж так нагло пограбував його серед білого дня? І що тепер робити йому? Напевне, найкраще кинути своє добро та й тихцем зашитися до оселі. Хай хтось давиться його зерном, його скарбом, щоб не відхопити сто двадцять сьомої статті... А може, там Стьопочка потайки старається, поки батько шукає любощів? Ні, в Стьопочки на це не вистарчить сміливості. Скоріше, скоріше назад од заклятого скарбу! Але ноги не слухають його, і не переляк, сама жадоба веде його далі! От і накликала Оксана своїм словом напасть.
Знову скрипнули іржаві завіси. Аж серце дірчавіє від цього скрипу. Магазаник зупинився. Іти чи не йти? Іти чи не йти? Зараз уся земля йому стала хиткою кладкою, а він старцем стоїть на ній перед своєю недолею. Не гніви її, не гніви. Тихенько іди по підсніжниках додому, гризи там пальці або запивай свою гризоту казенною горілкою та бий лихом об землю, бо інакше ось зараз лице в лице стрінешся з бідою. Та нема сили відвернутись од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську війну він одного разу кинув у пельку своєму лиху одноокому калитку з червінцями і дорогими камінцями. І на це треба було завзяття, а тепер його нема... Іти чи не йти?..
А тим часом з підземелля піднімається його лиходій. Як і думав — це був він, — Данило Бондаренко. Ідейний! Поки не бачить, може, подалі від гріха? Одначе враз усе збунтувалося проти такої ганебної втечі, а кров так шугонула в голову, що аж загуділа вона. Магазаник люте зривав з плеча рушницю, підводить мушку під серце Данила і — пан чи пропав — хрипить якимсь незнайомим, розтрісканим голосом:
— Стій! Стріляти буду!
Данило здригнувся, потім здивовано підвів голову, зустрівся очима з лісником і не злякався шомполівки, а щиро зареготав:
— Це ви, дядьку Семене, жартуєте з перепою чи й справді бабахнете зі своєї гаківниці? Ото буде і мені, і вам печалі.
— Стій! — уже почув свій голос, і звідкись долинули похоронні дзвони. Це минуле озвалося дзвонами, коли він отак колись тримав у руках не шомполівку, а трьохлінійку. — Стрілятиму.
Данило паче злякано пригнувся, ще сміхотливо зирнув на Магазаника й весело гукнув у двері підземелля:
— Хлопці, ховайтеся по всіх закутках, бо Магазаник збирається воювати нас! — І знов безтурботно засміявся, а підземелля щось загугніло йому.
"Виходить, привів, пекельник, цілу бригаду. Ще вранці підземелля було скарбом, а тепер стає судом". І чого він не відійшов од свого лиха? Тремтячими руками лісник спускає рушницю, потім сяк-так закидає її на плече й поволеньки підходить до Данила.
— Що ви тут робите? — питає якомога спокійніше.
— А ви, дядьку, не знаєте? — аж підскакують бісики в сіро-блакитних очах. — Ну й перелякали ж ви мене — серце і досі, як заячий хвіст, б'ється.
— Тоді звиняй. То чого ви тут порпаєтесь? Старовину якусь чи скарби шукаєте в скитку? Було тут колись усякої всячини, навіть образ від Богдана Хмельницького. Не за ним пантруєте?
— Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви підшиті? — похитує чубом Данило і негадано, махнувши руками, як птах, зриває з плеча лісника рушницю.
— А це що?! — обурено скрикує Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.
— Смерть забираю од вас, дядьку, бо нащо вам такий спільник? — насміхається Бондаренко.
І тільки тепер лісник збагнув, що його піддурив оцей жовтодзьоб: у підземеллі ж, окрім луни, нікого нема. Нікогісінько! Він чує, як лють пасманисто вибивається на щоках, і щосили б'є Данила ногою в пах. Але хлопець вчасно відскочив, потім, наче довбнею, ударив кулаком лісника в груди, і той навзнак упав на землю, набухаючи шумом крові й лісу. Від образи, від безсилої люті хотілося заплакати, заголосити. Як же його підманули! І хто? А він, дурень, стояв біля скитка, наче підмінений. Хоч голову зарятовуй тепер, і, куцьорблячись, охоплює її обома руками. Та хлопець не б'є його, а добиває словом:
— Як воно, дядьку? Прогрівся грунт під вами? "Щоб тебе чорти у пеклі прогрівали".
— Даниле, що ти зробиш зі мною? — спитав, встаючи з вологої землі, де підводились і не підводились притолочені ним підсніжники.
— Поки що нічого, але зараз під цією цяцькою, — гойднув рушницею, — поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо з підземелля, що треба забрати.
— В село ти мене не поведеш, бо не піду, а стріляти ж не будеш. І нащо тобі моє безчестя? — сказав сумовито. — . Краще підемо на мирову. Так і мені з Стьопочкою, і тобі буде ліпше.
Данило зрозумів, що Магазаник таки нікуди не зрушить з лісу. І рушниця не настрахав його. Що ж робити тепер? Підеш сам у село, так, дивись, поки повернешся, від зерна і слід прохолоне. От незадача... Він покосував на лісника:
— Як же ви хочете миритися? Хитруванням та мудруванням? ' Магазаник оглянувся:
— Вважай, по-королівськи, їй-богу. — І знову озирнувсь. — Підемо до моєї оселі, і я тобі з руки в руку покладу аж десять тисяч карбованців — стільки, скільки ти не заробиш і за п'ять років свого вчителювання. Воно ідеї ідеями, а їсти щось треба. То по руках?
Данило не то зморщився, не то посміхнувся, покрутив головою:
— Малувате, дядьку, малувато. За ідеї більше платять. Магазаник здивувався, насупився:
— Це ж дурні тобі гроші пливуть, а ти кажеш малувато. — І докірливо глипнув на хлопця: — Але торг є торгом. Давай свою долоню.
— А ви відхопите її з плечем — я ж знаю вас, — продає зуби Данило і нічутіньки по журиться. Що воно за людина?
Лісник кинув очі на землю, на знівечені ним підсніжники і впівголоса пробурмотів:
— Тоді бери, парубоче, п'ятнадцять тисяч і не морочи більше голови. Чого ще тобі треба? Це ж десять років твоєї праці!
— І все життя безчестя! — нагло обрізав Данило, і золотаві колоски його брів шарпнулись навсебіч. — Невже ви думаєте, що й совість купується-продається?
— Так чого ж тоді ти торгуєшся зі мною?! — обурюється Магазаник.
— Хотів побачити, який ви в торгу. Може, це і мені згодиться, — насочується їддю кожне слово.
— А коли я тобі двадцять тисяч дам?
— Навіть мільйони, дядьку, не пособлять ні ваші, ні чиїсь. Отаке-то...
І Магазаник збагнув, що він нічим не спокусить цього дивака, який тільки й статків має, що черевики на ногах та виношене пальтечко на хребті. От ці ідейні! Не було через вас життя в революцію, нема й тепер. Переляк кам'янить його нутро, і він, похнюпившись, ледве вичавив слово:
(Продовження на наступній сторінці)