— Що ж ти хочеш робити зі мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш. Може! А мене до суду?
— Мабуть, так воно й буде.
— А ти подумай — і не дуже старайся, — вже не прохання, а прихована погроза озвалася в голосі лісника.
— Це ж чому?
— Бо мало буде радості в усіх судах і тобі, і мені. Ти, скажімо, почнеш топити мене, а я впрусь на своєму: не моє просо, не мої й горобці. Свідків же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й тінь на когось кинути.
— Яку тінь? — і дивується, і хмарніє Данило.
— Хоча б, к приміру, таку: чого ти, а не хтось інший знайшов це зерно? Може, ти з кимсь у спілці в цьому ділі? Воно ж так у світі: над одним гримить, а другого блискавка б'є. Хтось мудро вигадав: обережно іди по землі, бо завалишся.
Данило тільки головою похитав і торкнувся пальцем чола.
— Скільки ж хитрих ходів у вашому кротовищі. Так-от: судитись я не буду — візьму гріх па душу, якщо ви допоможете завезти збіжжя в село на ваших конях. Не подумайте, що підступності побоявся, — про зерно думаю.
— Спасибі й на цьому, — похмуро подякував лісник.
— Пішли по коні.
— Ходім, — витиснув із себе Магазаник і поплентався поперед учителя. Біля стайні, де чогось непокоїлись коні, зупинився, втупив очі в учителя: — Іще раз долею своєї дитини питаю: не будеш топити мене?
— Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не своїми ногами підійшов лісник до дверей стайні і на якусь хвилю притулився до них, а в болючості його, від якої спухала голова, вже починав прокльовуватись завтрашній день, завтрашнє слідство. Підозру воно таки буде мати на нього. А як її підкинути комусь? Було ж раніше зерно і в дзвіниці, і в скитку. Ченці розбрелися по світу, а старі запаси залишились... Старі запаси! Та й прокурор Ступач не повинен дуже насідати, бо ж ніколи без меду не виїжджає од нього... Здуріти можна від цього жовтодзьоба, — кинув ненависний погляд на свого ворога, який зараз бавився його шомполівкою...
Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сільради склали списки родин, яким доконче потрібна була допомога, й до ночі роздали людям зерно, лише два мішки залишили про всякий випадок.
А другого дня до школи на бричці примчав прокурор Прокіп Ступач, він постукав у двері класу, де вів урок Данило, і в широкому напіввійськовому одязі став на дверях, красивий, лихий, непримиренний, на його виду аж вибивалися печаті погорди і самонадії. Тільки яка ця самовпевненість: чи та, що виросла на перебільшенi своєї значимості, чи та, що прикриває відсутність значимості?"
— Ви Данило Бондаренко?! — підвів припухлі повіки, обрамені темно-фіалковими віями, що згодилися б і гарячоокій красуні. Так. Я прокурор вашого району.
— Дуже приємно, — відповів банально і відчув, як на вустах підмерзала тривожна посмішка. Чого б?..
— Прошу за мною!
— Але тільки-по продзвонив дзвопик...
— Що?! — від несподіванки і подиву брови Ступача йоржами злетіли на чоло, а вуста скособочило презирство. — Думаєте, шкільний дзвоник більше важить прокурорського? — Він повернувся і круто почав втискати в підлогу скрип новеньких хромових чобіт, на яких підстрибували здрібнілі хрести вікон.
В учительській Ступач кинув на стіл опухлий портфель і, округлюючи характерні очі кольору перестиглого бузку, одразу гнівом і їддю вдарив Данила:
— Ви за своїми переконаннями анархіст?
— Ні, комуніст, — коротко відповів Данило і теж набичився, бо хіба ще хвилину тому він міг сподіватися на таке безглузде питання? Це ж для чого одразу напускати на тебе підозру чи переляк?
— Комуніст?! — чи то здивувався, чи то задихнувся від несподіванки Ступач, а потім на скрижанілих устах з кутка в куток перекотив недовіру. — Чим ви доведете це? Чим?
Таке питання озлобило Данила.
— Невже свої переконання треба доводити свідками чи довідками?
— Неодмінної — вигукнув Ступач. — Який ваш перший свідок?
— Зараз мій перший свідок — біль серця! — з гіркотою відповів Данило.
— Що, що?! — здивувався, не зрозумів Ступач, і в подиві окреслились його квасолисті ніздрі. — Ви ніби захищаєтесь медициною, терапією?
— Ні, я захищаюся звичайнісінькою людяністю. Як комуніст, я переконаний, що в кожної порядної людини повинно боліти серце за людей. Ступач знову їддю і непримиренністю вдарив Данила:
— Це демагогія на даному етапі?
— Це переконання на все життя.
— Ви людяністю хочете прикрити розбазарювання зерна і врятувати свою шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хліб?
— Час.
— Який час? — не зрозумів Ступач.
— Нелегкий.
— Ви мені облиште ці штучки — теорію нелегкого часу! Я вам з нелегкого часу викрою тісний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував вибухи гніву:
— Чув? Я теж цікавився філософією, думаючи, що це наука гуманітарна!
— Це натяк на мою професію? — Ступач уже розсікав його скособоченими очима, де шаленів колір бузкового одцвіту.
— Ні, це натяк на ваш характер та на ваші покрики.
— Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумієте, перед ким стоїте?! — І Ступач ударив кулаком по столі. Тепер Данило якомога спокійніше сказав:
— Не бийте кулаком ні мертву, ні живу матерію, навчіться шанувати її.
Ступач задихнувся від обурення:
— Я сподівався, хлопчисько, що ви покаєтесь, визнаєте свої помилки, що розбазарили хліб.
— А я сподівався, що ви поцікавитесь, хто заховував хліб.
— Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалакаємо в іншому місці, хоча мені й жаль вашої гордої молодості. Гордих час швидко скручує в баранячий ріг! — Він вискочив із-за столу, грюкнув дверима і подався шкільним подвір'ям на вулицю, де стояла його бричка.
І тепер противний холод ударив Данила під серце, усівся на плечі, пригнув їх своєю вагою. Хлопець тріпнув ними, скидаючи цю вагу, приклав руку до серця. Чого ти злякався? Не бійся, но дрібній. Чуєш?
Трохи заспокоївшись, він знову повернувся до класу, до принишклих дітей, спромігся для них на посмішку, спокій і таки закінчив урок, а потім пішов блукати в луги, які вже на своїх долонях тримали зелень і перші кетяги первоцвіття. Кому воно, розкривши вії, завтра дивитиметься в очі? І знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах і в міжпліччі. Та хай, що буде, те й буде, а вів, не кидаючи на важницю обережність, якось допоміг людям. Але є й інша мудрість: обережно іти но землі. Таке ходіння і плазуванням може стати...
Біля райкому Ступач пружно скочив в брички, додбало махнув рукою візнику і, покосувавши на свій військовий одяг, швидко пішов до приймальні. З порога він коротко запитав секретарку:
— Я? — І кинув своє характерне око на двері.
— Будь ласка, будь ласка, Прокопе Івановичу, — враз заквапилася і почервоніла дівчина, яка хоч невідомо чого побоювалась професії Ступача, та не страхалась його візантійських очей. Секретарка багато читала і все нерозгадане чи потаємне називала візантійщиною.
Ступач гарно подивився на дівчину, зовсім збивши її з пантелику, і зник за дверима.
— А начадили — хоч шаблю вішай! — театрально зупинився посеред просторого кабінету. — В приказці він сокиру замінив шаблею, бо перед ним сиділи колишні червоні козаки — секретар райкому Віктор Мусульбас і військовий комісар Зіновій Сагайдак.
— Таки начадили, — погодився Мусульбас і поклав люльку біля чорнильниці. На горбоносім виду його після хвороби тліли рівні рум'янці.
"Наче материки на німій карті", — прикинув собі Ступач, який і недолюблював, і побоювався секретаря, бо той і досі не може забути його лівих заскоків. Минулися ж вони, минулися! Та й хіба ж тепер на роботі не вилузуюсь зі шкіри?
— Сідайте, розказуйте, коли є що розказувати, — трусонув чорними кучерями темнолиций Сагайдак.
— Я й постою, бо в ногах, кажуть, нема правди, — знову вдався до народної творчості Ступач. — Що ж його вам? Був я і в Магазаника, і в скитку, і в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще від ченців, які вміли таки господарювати — в їхньому підземеллі і досі сухо, хоч перець тримай. А от Бондаренка треба покарати!
— Так уже й покарати? — сумнів і наче невдоволення тінями пройшли в горіхово-карих очах Мусульбаса.
— Неодмінно! Щоб свій свого боявся! — І Ступач так рубонув рукою, наче й він був у червоному козацтві. — Думаєте, Бондаренко покаявся? Коли б не так! Я йому одне, а він мені друге, я йому друге, а він мені третє...
— Ви йому третє, а він вам четверте, — насмішкувато продовжив Сагайдак. — У вас до сотого не дійшло? Ступач образився:
— Поговоріть ще ви з ним, то й до сотого дійдете.
— Та поговоримо, — загадково пообіцяв Сагайдак.
— От він і покаже свій норов, як мені показав!
— А як ви з ним говорили? — пильно-пильно подивився Мусульбас. — Часом не страхали?
— Не обійшлося без цього.
— А для чого це вам?
— Як для чого? — І Ступач навіть посміхнувся. — Треба ж мати зі страху зиск.
— Що, що?! — аж підвівся Мусульбас, і підвелись його материки.
(Продовження на наступній сторінці)