Не розуміючи, в чому справа, Аркадій безпорадно озирався довкола, як нараз помітив зарубки, що їх зробив Найда на стовбурі дерева.
Радісний крик вирвався з грудей диякона, й він, гукнувши: "Я тут, тут, Іване!" — поліз на липу.
Чим вище підіймався Аркадій, тим виразніше чув голос Найди; він міг уже розібрати й його слова:
— Я тут, тут, у дуплі!
Видершись нарешті на верх стовбура, диякон побачив, що він всередині порожній. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка нещодавно провалилася під вагою Найди.
Над дуплом на корі дерева був вирізаний великий чотирикутний хрест, а під ним рік, зазначений у таємничій записці.
А втім, охоплений страхом за долю товариша, Аркадій не помітив цих деталей;
він засунув голову в дупло й крикнув що було сили:
— Іване, ти тут?
— Тут! — почув у відповідь.
— Цілий? Здоровий?
— Пом'яло трохи! Та кістки, здається, цілі.
— Ех, і понесло ж тебе сюди! — з досадою мовив Аркадій. — Цур їм, тим скарбам! Нічого шукати їх! їдьмо на Запорожжя — й край.
— Та скарб, друже, тут! — крикнув з глибини Найда.
— Тут? — від здивування диякон мало й сам не впав у дупло.
— Тут, піді мною, — відповів Найда. — Кинь-но мені кремінь і кресало, та й свічку... Зараз оглянемо все!
Аркадій швидко зліз додолу і, діставши із в'юків речі, які попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив їх на вірьовці в дупло.
У глибині дупла почулися короткі сухі удари, заблищали іскри й нарешті спалахнула свічка. Найда підніс її високо над головою і лише тепер роздивився місце свого несподіваного ув'язнення.
Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його вкривав густий шар зів'ялого листя й моху.
Найда швидко розгріб цей покрив, і... радісний крик вирвався в нього з грудей:
він побачив щільно вмощені в дуплі дерева три казани; два з них були досить великі, а третій трохи менший.
— Що трапилось? Чого ти репетуєш? — крикнув згори Аркадій, нахиляючись над дуплом і намагаючись розгледіти, що робиться внизу.
— Усі три казани тут, піді мною! Ох і важкі ж, як ми їх витягнемо звідси?
— Обв'язуй вірьовкою, я потягну.
— Де там! Я не можу зрушити їх з місця. Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.
Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадієм одразу взялися до роботи, й через годину, не більше, в нижній частині липи був уже прорубаний отвір, крізь який приятелі нарешті витягли важкі казани.
Тремтячими від нетерпіння руками вони розкрили один із казанів: він був повен червінців.
Аж дух перехопило в Найди й Аркадія. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незліченними багатствами...
— Ну, брате! — вигукнув Найда, зводячи очі до неба. — Подякуймо ж господеві милосердному: тепер усе закипить навколо...
XVII
Жахливий бенкет досяг апогею потворності. Сердешні черниці, прив'язані до колон і біля намісних ікон, висіли, наче розп'яття; вірьовки врізалися в їхнє тіло, надто на руках; із саден сочилася кров... З виразу облич і з тихих надривних стогнань можна було судити, які страшні фізичні муки, не кажучи вже про моральні, терпіли страдниці: багато хто з них втрачав свідомість, але їх обливали вином і приводили до тями. Шляхта пила, блюзнірствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з своїми панами в лайці й неподобствах...
Коли п'яні дотепи, сповнені цинізму й образ, були вичерпані, одному старому ротмістрові спала на думку нова забава — стріляти з пістолів у черниць, голосно називаючи частини тіла, в які мають вцілити кулі.
— У ліву руку он тієї, панове! В долоню! — крикнув ротмістр і, вихопивши з-за пояса пістоль, вистрелив, майже не цілячись. Але він був занадто п'яний і не міг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту різьбу, зачепивши тільки палець нещасної. Дехто, спотикаючись і падаючи, кинувся перевіряти наслідки пострілу.
— Маху дав, пане ротмістр! Ха-ха! — почувся сміх. — Еге, уже постарів пан... рука схибила.
Це зачепило за живе старого рубаку, він вихопив другий пістоль і, крикнувши:
"Відійдіть, панове! Прямо в серце!" — вистрілив.
Цього разу ротмістрові не зрадили ні око, ні рука. Куля вцілила в груди черниці й пронизала серце... Ні крику, ні стогону не вирвалося з уст мучениці; тільки на мить розплющились перелякані очі, здригнулось тіло, й голова повільно схилилася... Із рани поволі потекла темно-червона цівка крові, закривавились посинілі уста.
— Віват! Досконале! Підрізав, наче куріпку! — закричали найближчі свідки пострілу.
— За здоров'я пана ротмістра! — підхопили ті, що сиділи за столом.
— Влучно! — підтримала гучну радість і челядь.
Але навіть на п'яний, жорстокий і дикий натовп смерть безневинної страдниці справила враження; молоде тіло, ще мить тому сповнене сил, висіло тепер перед напасниками живим докором їхнього звірства...
Голосні вигуки й регіт стихли, і в оскверненому храмі на якийсь час запала тяжка, гнітюча тиша... Чути було навіть шепотіння тих, що молилися за вбиту черницю.
— Упокой, господи, в лоні праведних рабу твою Єфросинію, яка прийняла мученицький вінець, і візьми її в селища горні, де немає ні злоби, ні сліз, ні страждань, — голосно молилася Дарина.
— Вічна пам'ять тобі, наша сестро, — тремтячими голосами обізвалися подруги.
Цей зворушливий шепіт ще більше потьмарив настрій шляхти. Кожен відчув у душі якусь мерзоту. Порив шалених веселощів ущух, конфедерати спохмурніли.
Бенкет припинився сам собою, і пан Голембицький, міцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повів її до келії ігумені. Хоч який він був п'яний, врода панни справила на нього величезне враження.
Не раз спотикався й падав пан Фелікс, поки доплентався до келії... Бідолашна полонянка могла б легко втекти від нього, та з усіх закапелків монастиря долинали п'яні крики й дикий регіт, і вона боялася потрапити до лап іншого звіра. До того ж з монастиря не було іншого виходу, крім головної брами. Тому залишалося одне — вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотіла так дешево продати своє життя...
Ввійшовши до келії, шляхетний лицар дістав вино, налив келихи собі й Дарині і наказав їй випити. Дівчина спершу відмовлялася, але нараз в її голові блиснула смілива думка.
— Спершу випий ти, пане, за моє здоров'я! Чи вже не здужаєш? — лукаво спитала Дарина.
— Я не здужаю? — образився пан Голембицький. — Ого! Я ще вип'ю скільки завгодно... Я всіх переп'ю... Пан Фелікс... сильніший за Геркулеса... десять левів задушу... Хай мене вб'є перун, коли не задушу... А гайдамакам... пся крев... та я сам... сотням зітну голови... махну... і нема десяти шельм... махну... бррр...
Дарина, користуючись з кожної паузи в п'яному базіканні пана Фелікса, примусила його спорожнити келих до дна.
— Ну, тепер сюди, до мене на груди! — гукнув пан Фелікс і, ледве тримаючись на ногах, поклав на стіл пістоль, відчепив шаблю й важко сів на лаву.
— Зачекай же, мій любий пане, я ще не випила за твоє здоров'я, — і дівчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями.
Червоне обличчя пана довудци посиніло, очі то безтямно витріщались, то зовсім злипалися, він дихав з хрипінням і клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрішньо здригатися, але вона з усіх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-ліпшого сприятливого моменту.
Дівчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелікс уже не зміг і, не допивши, упав на лаву... Кілька разів він іще силкувався розплющити повіки, але так і не зміг.
П'яний сон звалив його...
— Тут врятована... а там?.. Е, від своєї долі не втечеш! — прошепотіла Дарина й з гарячковою швидкістю почала переодягатись у вбрання хорунжого, яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий і невисокий на зріст, так що жупан та кунтуш їй підійшли, тільки чоботи були надто великі, й панна залишила на ногах свої сап'янові чобітки із срібними підківками. Підперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару набитих пістолів і до боку почепила шаблю. Розшукавши ножиці, Дарина відрізала свою косу, наділа конфедератку й перетворилася на красеня-юнака, здатного полонити навіть королівну. Тільки незвичайна ніжність обличчя й квітуча молодість могли виказати панну в її новій ролі.
Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього того, що було для неї святе, і в її серці закипіла боротьба... Почуття справедливості волало, що залишати живим цього недолюдка на горе знедоленим було б злочином, але на вбивство у дівчини не піднімалася рука... Опиралась її природа... Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вміла нею орудувати. Непевний удар тільки розбудить його... Вистрелити в лоб із пістоля — але, звук пострілу викличе переполох, і її спіймають на місці злочину... Ех, коли б у неї був кинджал... Та його, як на зло, відняли. Що робити?..
"А ножиці?" — майнуло в голові Дарини, й вона судорожно вхопила їх знову.
(Продовження на наступній сторінці)