Найда кілька разів казав, що час уже дати коням відпочинок, та диякон нічого не слухав і вперто їхав уперед і вперед.
Найда вже твердо вирішив зупинитись, коли до нього долинув несамовитий крик Аркадія:
— Є, є!
Серце Найди здригнулося від радісного передчуття, він підвівся на стременах, свиснув на коня і в одну мить наздогнав товариша.
Аркадій стояв під високою кручею, на вершині якої стримів великий сірий камінь, що справді нагадував собою голову вепра. Трохи підняті краї каменя здавалися нашорошеними вухами тварини, а найвужча частина його з обламаними боками, далеко видовжуючись над урвищем, була точнісінькою копією кабанячого рила з грізно вищиреними іклами.
Здавалося, страхітливий вепр висунув голову й приготувався кинутись на зухвалого мандрівника, котрий стояв внизу.
— Він, він! — вигукнув Найда і, задихаючись від радості, скочив з коня й кинувся слідом за Аркадієм, який уже дерся на кручу.
Скоро Найда теж вибрався на неї і, притримуючись за уламки дивовижного каменя, поліз на його верхівку. Коли зненацька до нього долинув сповнений відчаю крик Аркадія...
Найда аж здригнувся і, випроставшись на весь зріст, скам'янів од жаху: в долині він побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорніли самі пеньки.
Хвилин з п'ять Найда стояв заціпенілий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарешті обернувся, машинально виліз на вершину каменя й опустився поруч з товаришем.
Аркадій сидів нерухомо. Скинута, як видно, в пориві відчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, він безнадійно промовив:
— Усе загинуло!
— Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив відшукати дорогу, може, й тепер щось виміркуємо.
— Що виміркуємо? — сердито перебив його Аркадій. — Дивись оно! — він показав на гайок, що лишився від лісу. — І жодного дуба не видно, а тут... ну, що можна по цих пеньках узнати?
Найда нічого не відповів і, підперши голову, задумався.
Записка лежала в нього на колінах; він то заглядав мигцем у неї, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скільки вглядався Найда, дубового гілля там не знаходив. А тим часом з цього місця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, він колись ріс на вирубаній тепер ділянці, але в якому ж місці?
Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут їх стриміло не сотні, а тисячі, й передивитись усе те двом людям було не під силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямі треба шукати цей пеньок!
Якийсь час Найда сидів мовчки, нарешті рішуче підвівся й почав швидко спускатися з каменя.
— Постривай! Куди ж ти? — покликав його Аркадій.
— Підожди, посидь там, зараз повернуся! — крикнув Найда. Ліс був не більше як за півверсти від кручі, та коли Найда спустився вниз,
то одразу помітив, що розміри видимої оку частини лісу набагато зменшилися
від зміни місця, а краї його зовсім зникли з поля зору.
— Так і є! — промовив він уривчасто й швидко попрямував до лісу. Пройшовши поміж пеньків і зупинившись поблизу високої крислатої берези, за якою ліс, заокруглюючись півколом, уже щезав з очей, коли людина стояла внизу біля кручі, Найда підняв велику гілку, прив'язав до неї свого червоного пояса і, вилізши на березу, прикріпив цей імпровізований прапор на одній із верхніх гілок. Спустившись додолу, він швидко пішов до Аркадія, що нетерпляче чекав його на вершині кручі.
Вилізши на камінь, Найда приклав руку до очей і одразу ж побачив прикріплений на дереві прапор.
— Так воно і є! — радісно вигукнув він.
— Що таке? — похмуро спитав Аркадій, підводячись з місця й підходячи до Найди.
— Знайшов!
— Та що знайшов?
— Знайшов місце, від якого нам треба шукати дуба.
— Де? Звідки? Як?
— Звідки? А ось послухай! У записці сказано, що треба вийти на кручу, сісти на праве камінне вухо й тоді побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб. Для того, щоб побачити гай, не треба було б і вилазити на кручу, та ще саме на правий бік, бо його видно як на долоні й від підніжжя кручі; отже, вирішив я, дуб мав бути в тій частині гаю, якої знизу не видно... А якої ж частини гаю не видно знизу? Он тієї далекої. Але місцевість тут рівна, навіть далі до середини немовби підіймається, і якби дуб був десь за цією зеленою шапкою, то його не можна було б і розгледіти. Та й заради цього не треба сідати з правого боку кручі — досить би було просто зійти на неї. Отже, я вирішив, що дуба треба шукати в глибині лісу, але де саме? Яку ще частину лісу видно тільки звідси, з вершини кручі, і саме з її правого боку? Я довго думав і нарешті догадався: дивись, ти бачиш — ліс тут іде півколом. Якщо спуститися вниз, то крил його зовсім не видно, а видно тільки ту частину, яка доходить до знаку, почепленого мною ген на тій березі; ось чому треба шукати дуба тільки в цьому місці — поміж березою і он тією кострубатою вербою на краю. Обличчя Аркадія засяяло від захоплення.
— Їй-богу, все правда до останнього слова! — вигукнув він, опускаючи руку на плече Найди. — Адже так просто, так зрозуміло все, а от я, хоч би й цілий рік просидів тут, ніколи б не додумався! Ох і голова ж у тебе, брате! Берімося до роботи:
руки сверблять! Я сам усі ці пеньки порубаю, а дуба знайду!
— Стривай, куди ти? Уже ж ніч заходить! — зупинив товариша Найда. — Це вже залишимо до завтра, а тепер не завадило б і попоїсти, адже-ми цілий день і крихти в роті не мали.
— Згода, — відповів Аркадій. — Алчу й жажду!
Вони спустилися вниз, набрали хмизу, якого багато валялося на узліссі, розпалили вогнище й почали вечеряти. Допізна не змовкала дружня розмова; нарешті полягали спати, але Найда ще довго дивився в глибину зоряного неба, відшукуючи серед зірок ту, яка дивиться зараз в очі його коханої Дарини...
Рано-вранці товариші повставали й, нашвидку поївши, взялися до роботи... Розв'язали в'юки, вийняли з них заступи й розійшлися в різні кінці відзначеної Найдою ділянки.
І для Найди, і для Аркадія не становило ніяких труднощів, трохи надрубавши пеньок, розпізнати, до якої породи належало дерево, але ця робота, на перший погляд така легка, насправді виявилася набагато важчою. На деяких пеньках, правда, відросли пагінці, — тут не треба було й рубати, але більшість їх струхлявіла, або поросла деревними грибами, чи так почорніла й затверділа, що доводилося докладати чимало зусиль, щоб відрубати від пенька кілька трісок.
Незважаючи на це, друзі працювали з непослабним завзяттям, але досі серед дерев, породу яких їм' пощастило розпізнати, вони не виявили жодного дуба. Усе це було м'яке дерево: липа, береза, осокір.
Довго працював Найда, нарешті, стомившись, кинув сокиру й взяв заступ, щоб відкопати вкриті землею пеньки. Взяв і, спершись на нього, замислився.
Так простояв Найда хвилин із п'ять, потім стріпнув головою і з силою встромив заступ у землю. Він уже хотів відкинути брилу, вивернуту заступом, коли нараз його гострий погляд помітив у ній щось таке, від чого серце козака радісно затремтіло.
Він швидко нахилився й підняв з землі якусь маленьку грудочку — то був жолудь.
— Дуб! — вирвався в Найди радісний вигук. І тієї ж миті несамовито закричав Аркадій:
— Дуб! Дуб! Ще дуб! Цілий дубняк!..
Найда остовпів, де й подівся його радісний настрій: він гадав, що вже стоїть біля мети своїх пошуків, що вже знайшов заповітного дуба, — і раптом цих дубів виявляється безліч.
"Який же з них той, що їм потрібний? Як тепер розпізнати по цих напівзотлілих пеньках, на котрому з них ріс розчахнутий дуб?"
Холодний відчай охопив Найдину душу.
Довго стояв він, спершись на заступ.
Нарешті наполегливий голос Аркадія, що кликав його до себе, примусив Найду опам'ятатися.
Він підійшов до товариша, кинув заступ і мовчки опустився на землю. Аркадій, не розгинаючи спини, робив на пеньках якісь зарубки. Обличчя його почервоніло від утоми й спеки, але працював він швидко, з енергією людини, щасливої із своєї знахідки.
— Що, і в тебе дуб? — спитав диякон, не підводячи голови.
— Дуб! — відповів Найда таким сумним голосом, що Аркадій одразу ж відставив заступ і здивовано глянув на товариша.
— Та що з тобою? На тобі лиця немає! — стурбовано промовив він. — Стомився?.. Зате добралися нарешті до дубів!
— Тим гірше...
— Ти що, розуму відбіг? Сам шукав дуба, а тепер...
— Шукав дуба, а знайшов дуби й тільки тепер зрозумів, що нічого з нашого діла не вийде!
— Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все відшукали, а ти тепер кажеш — не вийде?
— Не вийде, бо неможливо з'ясувати головне: на якому з цих пеньків ріс розчахнутий дуб!
— Як? — вигукнув Аркадій, з силою встромивши заступ у землю. — Відмовитись од скарбу? Нізащо!.. Не зійду з цього місця, доки не знайду його.
— Лобом муру не проб'єш, треба скоритися!
— Нізащо! Читай записку, будемо думати, обмізкуємо все...
— Нічого не поможе! Та якщо хочеш, слухай ще раз! Найда дістав із-за пазухи записку й, розгорнувши її, прочитав, вставляючи слова, яких не вистачало:
(Продовження на наступній сторінці)