— Я теж думаю, що скарб під каменем. У рядку, якого не вистачає, мала бути точна вказівка на місце, де його заховано. Скарби завжди закопують у такому місці, котре можна було б одразу знайти. А тут хоч як дивлюся, не бачу, крім цього каменя, нічого примітного: земля рівна, ані горбочка, ні рову, ні ями, — стирчить тільки цей камінь, отже, під ним і закопано скарб.
Аркадій якусь мить помовчав, зважуючи Найдині слова, і потім рішуче сказав:
— Так, у цьому останньому рядку мало бути вказано місце, де сховано скарб;
певно, там писалося: "Побачиш камінь, а під тим каменем закопано скарб".
Аркадій і Найда дружно взялися до робити. Настрій в обох був чудовий, і робота кипіла в їхніх руках. Підкопавши камінь з одного боку, товариші побачили, що він розширюється донизу, й зрозуміли, що доведеться немало попрацювати, поки вдасться вивернути його із землі.
— Ні, стривай, так нічого не вийде! — нарешті промовив Найда, розгинаючи спину й витираючи з чола піт. — Треба спершу знайти в землі хоча б один край цього каменя, звідти й копати. Бери списа!
Товариші взяли списа й заходилися пробувати землю навколо каменя. Але списи входили в грунт на аршин, на півтора й одразу ж натикалися на щось тверде.
Друзі зрозуміли, що підняти цей камінь було б над людську силу, отже, й скарбу під ним не могло бути.
Вони знову переміряли кроки: камінь лежав від вершини горба за сімдесят три кроки. І коли автор записки, який так точно описував усі прикмети місцевості, вказував на камінь, то виходило, що цей камінь являв собою тільки вихідну точку, від котрої ще треба було шукати місце, де сховано скарб.
Але як же його знайти, те місце, коли кінець записки був відірваний і назавжди втрачений? Товариші ще раз оглянули всю місцевість поблизу каменя, але нічого примітного — ані горбочка, ані ямки — так і не виявили. Ліс теж стояв рівний, густий, жодне дерево не привертало до себе уваги якою-небудь особливістю... А за вузькою смугою лісу вже тягся степ.
— Годі! — похмуро мовив Аркадій, стромляючи заступ у землю. — Нічого з цього не вийде... Кінець!
Страшне прокляття зірвалося з уст Найди, і він з диким зойком у розпачі впав на землю. Першим отямився Аркадій.
— Стривай, ще є надія, — глухо сказав він, торкаючись Найдиного плеча. — Ми відраховували кроки на схід, а може, треба було навпаки — на захід?
— Шукай уже ти, я більше не хочу, — не підводячись, похмуро відповів Найда.
— Гаразд, сонце ще не зайшло. Жди мене тут.
Аркадій швидко зник за деревами.
За кілька хвилин він виліз на вершину горба й, важко дихаючи, зупинився біля каменя, від якого треба було рахувати кроки.
Сонце вже хилилося на захід.
Установивши вихідну точку й встромивши тут списа, Аркадій почав спускатися з горба в західному напрямку, голосно відраховуючи кроки.
З цього боку спуск був дуже крутий. Диякон сходив обережно, притримуючись руками за кущі, але, відлічивши кроків тридцять, раптом спіткнувся й, покотившись схилом горба, важко упав біля його підніжжя.
Найда довго чекав Аркадія, але той не повертався. Козак почав непокоїтись і вже вирішив був іти на розшуки товариша, як зненацька до нього долинув радісний крик Аркадія:
— Є, є!
— Та що є? Де ти подівся? Іди сюди! — гукнув Найда.
— Іду, іду! — відгукнувся диякон. — Є прикмета! Почулося голосне шарудіння, затріщало гілля. Найда кинувся назустріч Арка-дієві.
— Що є? Яка прикмета? Де ти пропадав так довго? — засипав він питаннями товариша.
— Важлива прикмета! — ледве переводячи дух, заговорив Аркадій. — Коло горба тече струмок, а витікає він з печери, яка йде під цим горбом...
— Печера? — вражено вигукнув Найда. — А за скільки кроків від каменя?
— Точно не скажу, щось близько сімдесяти трьох... Повідомлення Аркадія востаннє пробудило енергію Найди й розвіяло його відчай. Печера, джерело, горб... Усе це були підхожі й надійні прикмети, які давали тверду впевненість друзям, що вони нарешті знайшли вірну дорогу. Справді, найчастіше скарби закопують у печерах і льохах.
— Ну, ходімо швидше, — сказав Найда, — поки ще сонце не зайшло... Щоб добратися до печери, приятелі мусили знову зійти на горб і спуститися з нього крутим західним схилом. Це їм пощастило зробити без будь-яких нових пригод. Кроків за сорок вони побачили невеликий струмок, що жебонів у замулених берегах; пішовши проти його течії, вони дістались хвилин за дві до печери, про яку говорив Аркадій.
Товариші, зігнувшись, ввійшли під її склепіння й вільно випростались: печера була тут досить висока й широка.
— Ну, що скажеш? — спитав Найду Аркадій, пильно вдивляючись у його заклопотане обличчя.
— Шукати, шукати! Тільки хіба що в стінах, а тут. — Найда показав собі під ноги, — і дурень не закопав би скарбу!
Приятелі обійшли всю печеру, постукуючи в стіни, сподіваючись по звуку знайти в них порожнисте місце, але нічого не виявили.
Захекані, вийшли вони з печери на свіже повітря й мовчки обіперлися на свої заступи.
— Ну, де ж тепер шукати? — після довгої мовчанки запитав Аркадій.
— Де хочеш, тільки не тут! — відповів Найда.
— Все-таки треба продовжувати пошуки, а не їхати звідси дурнями! — сказав Аркадій.
— Шукай, коли маєш охоту, а я піду, зберу наші речі.
— Ну, йди! Баба! — в запалі вигукнув диякон. — А я копатиму тут доти, доки не згину!
Найда мовчки пішов. Перебравшись через горб, він дійшов до злощасного каменя й знесилений упав на землю. Страшна, несамовита лють опанувала козака. При самій тільки думці про те, що лише завдяки фатальному пориву вітру, який підхопив ріжок записки, він не може відшукати заповіданого йому скарбу, котрий, можливо, лежить тут, поруч, Найда впадав у дику нестяму. Він ладен був з досади розбити собі голову об камінь, але його стримувала думка про необхідність виконати взятий ним на себе великий обов'язок.
Отак сидів Найда, знемагаючи від безсилої люті, як нараз його увагу привернуло шарудіння листя над головою.
Козак швидко підвів голову й побачив, що з-за гілок на самому вершку велетенської липи, під якою він сидів, виглядає червона вивірка, освітлена останніми вогненними променями сонця; її гостренька мордочка дивилася на Найду так лукаво, наче підсміювалася з його безвихідного становища. Вигляд цього вдоволеного, пустотливого звірятка одразу підняв усю лють, що клекотіла в грудях Найди.
— Смієшся! — скочивши на ноги, вигукнув він і вихопив з-за пояса пістоль. — Ну, почекай, посмієшся ти в мене!
Козак звів пістоль і, прицілившись, вистрілив у вивірку. Постріл був влучний: звірятко махнуло лапками й полетіло вниз. Найда глянув на землю, шукаючи очима 'вивірку, але її не було.
— Зачепилася за віття чи що? — пробурмотів він.
Але й на дереві вивірки не було видно.
"Що за чортовиння? — з досадою подумав козак. — Невже ж я розучився стріляти?.. Чого доброго..."
Ця думка зачепила Найду, чудового стрільця, за живе. "Ні, не може бути, треба перевірити, — вирішив він. — І, до речі, з верхів'я востаннє огляну всю місцевість".
Козак поліз на дерево. Та це виявилося нелегкою справою, бо дуже товстий стовбур липи ніяк не можна було обхопити руками. Найда зробив на ньому сокирою кілька зарубок і в такий спосіб виліз на дерево й добрався до того місця, де стовбур розгалужувався на кілька великих гілляк.
"Чи не зачепилася вона там?" — подумав Найда й вирішив лізти вище.
Козак уперся ногами в стовбур і тільки хотів вхопитися за одну з гілляк, як зненацька під ним щось затріщало й він, втративши опору, полетів у якусь безодню... Мимовільний крик вирвався з грудей Найди, він судорожно простяг руки, намагаючись ухопитись за що-небудь, але на голову йому посипалися тріски, пилюка, сміття...
Аркадій уже спускався з горба, коли пролунав Найдин постріл. Кинувши заступ, він щодуху помчав до товариша і нараз почув його крик... "Напад? Вбивство?" — майнуло в голові диякона, але на своє здивування під липою він нікого не побачив, на землі валявся тільки Найдин пістоль.
Сповнений найжахливіших передчуттів, Аркадій кинувся оглядати все довкола, але ніде не видно було ані звіра, ані людини. Дивуючись і гублячись у здогадах, він ще раз повернувся на старе місце й знову побачив там тільки пістоль.
"Що ж сталося з Найдою? Може, звір напав і кудись поніс? Але ведмеді тут не водяться... Вовк? Дурниця!.. Але ж він виразно чув товаришів голос і саме з цього місця... Отже, Найда був тоді десь поблизу, — куди ж він міг зникнути за ці кілька хвилин? Не провалився ж крізь землю?" Диякон із забобонним жахом оглянувся довкола: а що, бувають же такі закляті скарби?!
Немовби бажаючи відігнати од себе ці страшні думки, Аркадій стріпнув головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-під землі.
Диякон увесь затремтів.
— Ти, Найдо? — щосили гукнув він.
Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, підземний, що Аркадія охопив непереборний жах. Перша його думка була тікати з цього заклятого місця, та за мить він опанував себе, прикликав на допомогу боже ім'я й почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звідки доносилось те моторошне волання. Здається, з боку старої липи, десь наче з-під землі.
(Продовження на наступній сторінці)