Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умів, де треба, докинути і божественне слово з святого письма, і гостру народну приказку, піддавали духу похмурим слухачам, і вони, підбадьорені його словом і ласкою титаря, ішли по домівках припасовувати до гострих ножів довгі ратища, а до кіс короткі держаки.
Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всім чоловічим рукам, від юнаків до старих. Та й ж нки хоч і тремтіли від страху, але допомагали в роботі чоловікам або виносили з сіл домашнє майно й ховали його в яругах, байраках, лісах, а то й просто закопували в землю...
Вечоріло.
Після двотижневої спеки, яка обпалила і трави, і хліба, і дерева, над Лисянкою нарешті пролилася зливою давно очікувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тільки крилом, посунувши далі на південь, але й півгодинний рясний дощ освіжив і зелень, і повітря, напоївши його пахощами щойно скошеної в леваді трави. Північний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заході ще зловісно чорніла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечірнє сонце. Його скісне проміння золотило свіжу лапату зелень густих кленів та сріблясті пасма немовби розчесаних верб і райдужними іскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листі.
Батюшка з титарем вийшли з душної хати й сиділи на призьбі, вдихаючи цілюще повітря і втішаючись чудовим вечором; 3 тихою усмішкою дивився отець Хома і на чорну хмару, яку прорізували вогненні змійки, і на ясний захід сонця, і на палаючі багрянцем вікна хат, і на пурпурові, у самоцвітах, верховіття дерев.
— Ох, велик єси, боже наш, у творіннях рук твоїх! — тихо промовив батюшка, звівши очі в синю височінь неозорого неба. — Дивний і прекрасний світ і в грізній борні стихій, і в лагідному сяянні вечора... Світе тихий, світе слави безсмертного отця небесного... — молитовне зашепотів він і затих у німому спогляданні.
Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрій свого любого батюшки, і тільки згодом наважився заговорити.
— Ех, панотче, — зітхнув він, потерши рукою свої волохаті груди, — красен світ божий, то правда, та не красними істотами населений він... Одне одного силкується пожерти... Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всіх нас пожерти, щоб і кісток не лишилось... То навіщо ж і краса цього світу, коли в ньому таке паскудство?
— Е, не кажи так, пане Даниле! — лагідно відказав отець Хома. — Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвіту, навіть херувими й восьмикрилі серафими не можуть прозирнути в таємницю його творінь... Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча... І дивись, поряд з нею ще яскравіше виблискує вічне сонце; гроза теж потрібна, бо після йеї настає тихий і чарівний вечір... Більше того, коли б у світі не було зла, то й добро не мало б ціни... Усе супротивне існує для боротьби, і як світло переборює тьму, так і добро зрештою мусить подолати зло, а правда — кривду... Я вірю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й після нього возсіяє красою наш край і заплакані обличчя засвітяться усмішкою! Тільки ревно молітеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любові, не поклада-ючись на князів і на синів людських, а тим паче на меч; бо яка різниця буде між напасниками, лиходіями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямовані кров'ю? — останні слова батюшка вимовив тремтячим голосом і схилив голову.
Данило хотів був сказати кілька слів на своє виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвіртки, — він, без сумніву, належав до польської челяді, але нетутешньої — спантеличив титаря й примусив його мимохіть здригнутися.
— Чи тут живе його превелебність пан ксьондз тутешньої церкви? — спитав козачок по-українськи, але надто голосно й почасти зухвало.
— Тут, хлопче! — відповів стривожений титар.
— А що тобі, сину? — з цікавістю підвів голову й батюшка.
— Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! — сказав хлопець.
— Який пан? Економ наш чи що? — спитав батюшка.
— Який економ? — презирливо пирхнув хлопець. — Сам володар тутешнього села.
— Його ясна мосць пан губернатор? — вигукнули разом титар і священик і, наче окропом ошпарені, схопилися на ноги.
— Не губернатор, — якось знітився козачок, — а володар цього села, його мосць пан Левандовський.
Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прізвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, приїхав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якій доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, — і ось для цього пан і звелів прийти батюшці.
Титар пополотнів і сказав отцеві Хомі, що самого його не пустить, а піде з ним разом.
— Його мосць кличе тільки пана ксьондза, — підкреслив козачок, — а тому про-вожатих не треба.
— Чого ти, пане Даниле, боїшся? — сумовито усміхнувся на хлопцеві слова священик. — Без волі отця небесного не впаде жодна моя волосина... То під його святою опікою я й піду... зараз... тільки... ось рясу... — отець Хома поспішив у хату, одяг поверх полотняного грубого підрясника, в якому він сидів, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязі вирушив разом з козачком до свого нового, невідомого пана.
"Що ж? — думав він дорогою. — Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключі од ввіреного мені храму, то я терпітиму до останнього подиху, а ключів йому не віддам і власною рукою не впущу ворога в господній дім для осквернення нашої святині".
Коли козачок побіг у внутрішні покої сповістити пана про прихід схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився біля вхідних дверей, у передпокої, і, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря. Як же він здивувався, коли пан, що ввійшов до передпокою — середнього віку й приємної зовнішності, — поквапно підійшов до нього й, простягши обидві руки, заговорив ласкавим голосом:
— Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та мені хотілося якомога швидше з вами познайомитись, спізнатись і обмізкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручніше. Пшепрашам!' Я вважатиму найприємнішим обов'язком побувати у вашої велебної мосці, — й він, взявши обома руками худу кістляву руку священика, енергійно потиснув її. — Ах, я й забув сказати велебному панові, хто я! Левандовський, власник подарованої мені губернатором Лисянки з усіма правами, з яких я й думаю скористатися... Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.
Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витріщив на метушливого пана очі, не розуміючи, чи то незвичайна чемність дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись відповіді, сам повів батюшку попід руку до своєї вітальні й, присунувши крісло, запросив гостя сісти; мало того, одразу ж звелів подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.
Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустріч неминуче закінчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостинність, що батюшка зовсім розгубився.
А Левандовський тим часом із щирим співчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить він нужди.
Та батюшка все ще мовчав і тільки зітхав, розгублено розводячи руками.
— Либонь, не довіряє мені панотець? — заговорив після невеликої паузи Левандовський. — Та й зрозуміло: я поляк і католик... А пани, певно, так усім остогидли, що в кожному їхньому теплому слові вбачають тільки каверзу...
— Воістину... — нарешті промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знітився й похнюпився.
— Так, так, так! — усміхнувся Левандовський, підливаючи йому в келих меду. — Але я, панотче, зовсім особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком — я не фанатик, а дотримуюся більше вчення Соція і вважаю будь-яке релігійне насильство злочином... Розум і совість мають бути в кожної людини вільні... По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усіх людей, за подобою божою, братами й рівними в правах, по-третє, я також, напевне, як і ви, батюшко, люблю тутешній край і тутешніх людей, вважаючи їх рідними собі: мій прапрадід був значним козаком і звався Левадою, а потім уже прадід, покатоличившись, причепив хвостик.
— Господи! Вперше за все життя... — сплеснув руками батюшка. — Зроду й не подумав би, і не повірив би! Швидше перевернеться небо й земля...
— Панотець здивований? Та я ще додам, що, крім учень філософських, і саме життя переконало мене, що хвалені безлади й безправ'я, на яких нібито тільки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, і воно має бути вирване з рук свавільних магнатів... Там, де закон дає тільки .одному станові необмежену владу, а інших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутності, і така держава мусить рано чи пізно впасти; але там, де вже зовсім немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований від цієї сваволі, — там годі терпіти й кожен на такий лад має право підняти руку!
— Ясновельможний пане... сину мі'й... даруйте на слові... Але такі високі мислі... і від пана... в мене, старого, навіть розум мішається, — плутався схвильований отець Хома. — Тільки я ось думаю... що ліпше б... якби ніхто не піднімав руки...
(Продовження на наступній сторінці)