— "О здравії раба божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського".
Моторошне почуття охопило Найду.
Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто зробив цей страшний напис? Хто цей незримий супутник, що скрізь його супроводжує, куди б не кидала його доля?
Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кімнати, а нерозв'язні питання вихором проносились в його голові. Непомітно для самого себе він відкусив добрий кусень проскури, відчувши голод.
Проскура була черства, та молоді зуби ченця легко її дрибушили.
Нараз Найда відчув у роті щось неїстівне...
Здивований і вражений, він поквапне витяг з рота м'якушку й помітив у ній клаптик паперу.
Тремтячими від хвилювання руками підніс він його до лампадки; папірець був списаний дрібними літерами, частина слів добре збереглася, в інших же місцях, од слини, чорнило розпливлося, на папері лишилися тільки плями.
Найда напружив зір і прочитав уцілілі на папері слова: "скарб... черві... та різних кош... в потайному... кому належить визволити... тому відкриваю таємницю сю... я ціле життя... вітчизні Нашій... шлях таємний..."
Найда похитнувся і ухопився за стіну, щоб не впасти.
"Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволів? Хтось показує мені на скарб? Так, скарб, — це слово стояло на папірці виразно й чітко. Чи диво це господнє? Чи злий якийсь жарт? Ні, ні! Хто б так жартував? Навіщо? Для чого?"
Найда знову пробіг очима по клаптику папірця.
"Ні-ні, це не може бути жарт, це якийсь невідомий доброчинець, що ціле життя збирав шеляг до шеляга на користь вітчизні, передає йому свій скарб. Як розшукати його?"
Найда знову підніс до очей порваний клаптик паперу.
— "Шлях таємний", — прочитав він останні слова, далі папірець обривався.
Здушений крик вирвався з грудей Найди:
"Що ж це? Невже я з'їв решту записки?"
Від цієї думки холод пробіг поза спиною в Найди.
Він почав пильно роздивлятися папірець, і йому відлягло від серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга — отже, весь папірець був чималий, а тому він не міг проковтнути його непомітно: певно, клаптик лишився десь у проскурці.
"А що, коли чорнило на ньому зблякло від жару? А що, коли я проковтнув найважливішу частину?.."
Та Найда недовго розмірковував: хутко зняв він з ланцюжка лампадку, поставив її на столі й, присівши до неї, почав обережно розламувати проскуру.
Проскура добре вже таки зачерствіла, а тому треба було докласти деяке зусилля, щоб розломити її обережно.
Найда відломив один шматочок, у ньому не було нічого, другий — теж, третій — і радісний крик вирвався з його грудей: із середини відламаного шматочка стирчав ріжок папірця.
Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який вже був у нього, й побачив, що новий клаптик прийшовся до першого якнайкраще.
Тепер можна було прочитати таке: "...жий козак запорозький..." Далі чорнило зовсім зблякло, а ще далі стояло слово "скарб".
"Закопав скарб!" — підставив у думці Найда й почав розбирати далі.
"Гроші, аби постаткувати доро... зібрав я червінців два..."
Тут стояла теж замість слова бліда чорнильна пляма.
"Чого ж два? Два казани? Два мішки? Два барила? — промайнула думка в Найди. Не затримуючись на цьому, він побіг очима далі. — "...кий діамантів та різних кош... і все се за..."
"Закопав, — підставив Найда, — в потайному... кому належить визволити... тому відкриваю таємницю сю... я ціле життя... вітчизні нашій... шлях таємний..."
Хоч тепер уже було цілком ясно, що в записці йдеться про якийсь величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди податися шукати його, було, як і раніше, невідомо.
Записка кінчалась тими ж словами: "шлях таємний".
А втім, ці клаптики становили, як видно, незначну частину записки, запеченої в проскурі: треба було передусім зібрати всі інші її частини.
Задихаючись од нетерпіння, кинувся Найда розламувати й решту проскури, обережно виймаючи з неї клаптики паперу. Уже вся проскура була розламана, і йому лишалося тільки скласти свою мозаїку, як зненацька сильний порив вітру дмухнув у вікно, змів із столу на підлогу всі клапті й загасив лампадку.
Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, він насилу зачинив вікно й заходився збирати розвіяні клаптики паперу, але в темряві нічого не бачив. Тоді він кинувся в сусідню келію по світло, не забувши при цьому замкнути за собою двері.
Повернувшись із свічкою, Найда насамперед глянув на підлогу й полегшено зітхнув — клаптики паперу лежали тут, розкидані вітром.
Найда старанно замкнув двері, запнув вікно, засвітив лампадку й поставив її коло ікон. Воскову свічку він приліпив до столу й, зібравши всі клапті, сів їх складати.
Чималенько довелося йому поморочитися, поки всі клапті було складено. Та, закінчивши цю роботу, він із жахом помітив, що в кінці записки не вистачало трьох маленьких клаптиків і самий кінець був одірваний.
Притиснувши складені клаптики товстою біблією, щоб вони часом знову не розлетілися, Найда кинувся шукати ті, яких бракувало. Він перевернув усю келію, поодсовував усі свої простенькі меблі, перетрусив постіль, обдивився кожну шпаринку, але папірців не було ніде...
— Куди вони могли подітися? Невже їх занесло вітром?
Лоб Найди вкрився холодним потом... У тих загублених клаптиках було, певно, головне.
В одчаї кинувся він надвір, сподіваючись хоч там знайти ті клаптики, але відразу ж зрозумів, що сподіванка ця безглузда... Дощ лив, як з ринви, і коли б навіть занесені вітром папірці й лежали тут, то вода б за цей час зовсім позмивала чорнило... Та навіть і змитих папірців нічого було шукати, бо потоки води, що бігли по двору, мусили б уже давно понести їх за собою.
Чи він із'їв клаптики, яких бракувало, чи їх заніс вітер — однаково: треба було примиритися з фактом — так чи інакше, вони загинули.
Не марнуючи часу на даремне бідкання, Найда повернувся в свою келію. Через те, що загублені клаптики ніяк не можна було розшукати, він вирішив спробувати відтворити зміст записки по тих уривках, які лишилися.
Взявши товстий аркуш паперу. Найда тонко намазав його медом і наклеїв на нього підібрані клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду:
"Року божого від народження панського 1750 я, раб божий, козак запорозький... скарб... Ціле життя своє збирав гроші, аби постаткувати дорогій вітчизні моїй, зібрав я червінців два... битих талярів казан великий, діамантів та різних коштовних речей казан малий... і все се за... у потайному місці... Тому, кому належить визволити край наш з лядської неволі, тому відкриваю таємницю сю, хай обряще він усе те, що збирав я ціле життя, і хай добуде за його допомогою волю вітчизні нашій. На нього надіюсь: перст божий вказує на нього — шлях таємний... від... гарду доїдеш до річки С... в тому місці, де впадає в неї річка... звана, поверни коня й поїдеш лівим берегом угору проти течії. Наступного дня надвечір побачиш на лівому березі річки високу кручу, а на вершині її великий сірий камінь, подібний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь на той камінь, ніби на праве вухо, й побачиш... а... розчахнутий дуб, одну по... блискавка, а друга... похилившись... пройди під... роною, спинися під... звідти сто кроків уперед там пі... півсписа... камінь... на тому місці... ра й Павла... сонця сімдесят три кроки, там по..."
Тут ріжок записки був одірваний, на цьому клаптику вона й закінчувалась. Найда взявся до роботи.
Перша частина записки збереглася цілком, за винятком кількох слів, котрі він підставив без будь-яких труднощів. Перше змите слово, без сумніву, було "закопав", тим паче, що в іншому місці після слів: "І все се" — стояв початок слова "за...", а далі розмазана пляма. Найда підставив і сюди слово "закопав" і прочитав: "і все се закопав у потайному місці". Тільки над рядком: "зібрав я червінців два... битих талярів казан великий, діамантів та інших коштовних речей казан малий" — довелося трохи задуматися.
— Чого два? Два барила, два казани, два мішки?
А втім, це не мало особливого значення, та оскільки далі згадувалося слово "казан", Найда підставив його сюди і прочитав:
"Червінців два казани, битих талярів казан великий, діамантів та різних коштовних речей казан малий".
Це була величезна сума, і свідомість того, що він може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди відновити втрачений зміст записки.
Далі йшло таке неясне місце: "від ...гарду доїдеш до річки С... в тому місці де впадає в неї річка... звана". Тут знову було дві плями.
Для будь-кого іншого було б вельми нелегко на основі таких невиразних даних визначити дорогу, якою слід їхати, але для Найди це було справою кількох хвилин. Він знав напам'ять назви всіх малих і великих річок у запорозькому степу, розташування міст, містечок, селищ і навіть окремих хуторів.
Перебравши все це в пам'яті, Найда досить легко відновив назву річки, від якої збереглась лише початкова літера "С".
"До річки Саксаганки",— прочитав він. Підставлені літери якраз заповнили розмите місце.
Тепер уже зовсім легко було відкрити назву гарду, і Найда без усякого вагання вписав слово: "Незаймалівського".
(Продовження на наступній сторінці)