У відповідь на слова отця ігумена звідусіль почувся голосний плач.
Похмурий стояв Залізняк поруч Мельхіседека, не сміючи перервати його слова, і тільки поглядав мовчки з-під насуплених брів на натовп, що ридав, стоячи на колінах.
Коли нараз до слуху всіх присутніх виразно долинув кінський тупіт, і за кілька хвилин у двір монастирський влетів укритий курявою вершник.
Осадивши свого змиленого коня, верхівець зіскочив з сідла й, підійшовши до Мельхіседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцеві ігуменові:
— Од його превелебної мосці єпископа Георгія з Варшави, — і подав Мельхіседекові запечатаний пакет.
Різким рухом зірвав Мельхіседек з пакета товсту воскову печать і, розгорнувши папір, почав читати його...
Натовп, що юрмився на подвір'ї, нараз завмер.
Сотні очей стежили за отцем ігуменом.
А він не одривався від списаного аркуша паперу.
Запала хвилина напруженої мовчанки, що збіглася з лиховісним затишшям, яке охопило природу.
Нараз обличчя отця ігумена вкрилося смертельною блідістю, папір випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Він ухопився руками за голову, похитнувся і впав би навзнак, якби його не підхопив Залізняк.
Миттю вся братія оточила отця ігумена.
— Що сталося, отче? На бога! — почулися з усіх боків розпачливі голоси.
— Гнів божий... кара! — насилу вимовив Мельхіседек. — Сейм закінчився, прохання наші всі відхилено, й декларації милостивої цариці та інших монархів, за нас чинені, залишено без уваги!
Зойк жаху вирвався з грудей присутніх і прокотився над юрбою, і в цей час долинув здаля глухий, затаєний гуркіт грому... Слідом за ним ще і ще...
Жах опанував мешканців монастиря. Страшні пориви вітру налітали на юрбу, що зібралася в дворі, зриваючи хустки з голів жінок, куйовдячи волосся, рвучи одіж, і з диким свистом мчали далі, нагинаючи дерева, здіймаючи перед собою стовпи куряви.
Обливаючись слізьми, падали селяни на коліна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змішались із стогоном столітнього лісу. Удари грому посилювались, небесне склепіння двигтіло й, здавалось, ось-ось упаде на землю...
Мигнула блискавка, й небо загорілося з усіх боків.
Хитаючись і спираючись на руку брата Аркадія, піднявся Мельхіседек по східцях монастирського ганку; за ним ішли Залізняк і старша братія.
Ввійшовши в келію, Мельхіседек мовчки опустився у своє крісло й затулив обличчя руками; отець Єлпідифор сів на лаву й похилив голову на груди; Залізняк, Найда, Аркадій і Антоній стояли похнюпившись біля вікна. Ніхто не зважувався порушити тишу цієї страшної хвилини. Глибокі сутінки, що сповнювали келію, часом прорізували яскраві спалахи блискавки й на мить усе осявалось білим світлом, а потім густий морок знову повивав нерухомі постаті.
— Навіщо ти залишив нас, господи! — простогнав нарешті Мельхіседек, одриваючи руки від обличчя й безсило опускаючи їх на бильця крісла.
— Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самі пильнували, аби тільки бути покірними й довготерпеливими! — промовив глухо Залізняк.
— Не нам належить кара: "Мені відомщення, і аз воздам", — суворо відповів Мельхіседек.
— Умерти, братіє, умерти всім! — простогнав старець Єлпідифор.
— Всім умерти, але вмерти немарно! — гнівно вигукнув Залізняк. — Правда, чесний владико, господеві належить відомщення, але знаряддям своєї помсти він обрав нас і ми мусимо виконати волю його!
При цих словах молоді ченці заворушилися.
— Так, правда, владико й отче наш, — палко заговорив Аркадій, виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав від глухого обурення. — Чи не сам господь сказав через Самуїла Саулові: "Я згадав про те, що вчинив Амалик Ізраїлеві, як він став йому на дорозі, коли він ішов з Єгипту. Тепер іди, й порази Амалика, й знищи все, що є в нього, і не давай пощади йому, але побий смертю від чоловіка до жони, від отрока до немовляти!" І згадай, пречесний владико, чи не відступив господь від Саула, коли Саул пощадив єдиного царя амаликитянського. А чи не гірші за амаликитян ляхи? Чи не в єгипетському полоні ми перебували й перебуваємо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! І не соромляться переслідувати християн, чинити наругу над храмами святими, над чесним священством, мордувати жінок та дітей! Ні, чесний владико, воістину вони в стократ гірші за всіх амаликитян, філістимлян і амореян, покараних господом. Смерть їм усім, від чоловіка до жони, від отрока до немовляти!
— Не проти чоловіка согрішили вони, а проти духа святого, — палко підхопив Антоній. — І немає їм пощади ні на землі, ні в небесах!
— Немає пощади! Ударила година справедливої помсти! — полум'яне вигукнув Найда. — Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги його...
— Безумці! Зупиніться! Що ви говорите! — скрикнув Мельхіседек, простягаючи до ченців руки. — Хай не баламутяться серця ваші! Віруйте в милосердя боже; я завтра ж поїду до Варшави. Ще надіюся на заступництво Росії... ще...
— Заступництво Росії не привело ні до чого, — перебив його Залізняк. — Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тільки надіятися на зброю Росії, лишилося виконати те, про що говорили тобі...
Страшний грім вдарив над самими головами присутніх і розкотився грізним тріскотом по всьому небосхилу.
— Ось голос, що кличе нас і нагадує про помсту! — урочисто мовив Залізняк, здіймаючи до неба руки. — Невже ж ми й тепер ще будемо баритися? Ні, всі засоби вже випробувано, зостався тільки один, котрий уже не раз рятував нас і віру нашу, — шабля козацька: вона не зрадить і тепер! Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всіх, всякого стану й преложенства' людей, — чи то селянина, чи то послушника, ченця чи схимника, кожного, хто тільки може держати ножа в руках! Усе вже готове в нас. Ех, якби нам тільки грамота! Адже від цього паперу залежить усе: майбутнє України, порятунок віри, порятунок усього святого для нас! Півжиття віддав би за цей папір — і нема де його взяти!
Останні слова Залізняк мовив з особливою палкістю.
Мельхіседек здригнувся і підвів похилену голову.
— Превелебний отче, ти ж усе життя своє поклав за врятування віри, — гаряче говорив Залізняк. — Ти — пастир наш: ми продовжуємо те, що розпочав ти, за хрест святий несемо й ми своє життя! Допоможи ж нам: може, ти знайдеш хоч якого-небудь листа од цариці... хоч...
— Спинися! Що ти говориш? — збуджено скрикнув Мельхіседек, простягаючи до Залізняка руку, немов хотів стримати слово, що ладне було зірватися з його уст. — Годі... годі!..
. Залізняк замовк, мовчав і Мельхіседек, але видно було, що слова Залізнякові глибоко його схвилювали.
— Ідіть з миром, братіє, — промовив нарешті Мельхіседек уже спокійніше. — Стоятимемо твердо й покладатимемо надію на бога: без волі його не впаде й волосина з людської голови. Хай же не бентежаться серця ваші, йдіть і моліться. Довліє кожному дневі злоба його.
Ніхто не посмів заперечити архімандритові: всі мовчки один за одним підійшли до нього під благословення і вийшли з келії.
Мельхіседек лишився сам. Якусь хвилину він сидів нерухомо, потім глибоке зітхання вирвалося з його грудей і голова схилилась на руки.
— Звершилося, — прошепотів він беззвучно й знову застиг нерухомо в своєму високому кріслі. Тупий, безпросвітний одчай важким каменем наліг на його душу й ніби скував усе тіло. Якийсь час сидів він отак нерухомо, без думи, без почуттів, немов скам'янілий, але ось тривожна думка знову заворушилася в його мозку: "Невже ж звершилося? Невже всі засоби вичерпано й мирний шлях не приведе ні до чого?"
Мельхіседек підвів голову і втопив скорботний погляд в куток келії, потонулий в мороці, наче хотів знайти там відповідь на своє тривожне запитання. "Так, — почулося з глибини серця, — всі мирні засоби вже випробувані й не привели ні до чого. Слово не досягає серця, засліпленого шаленством". Невже ж вони, Залізняк і його товариші, суть продовжувачі початої ним справи? "Так, — почулося знову з глибини серця, — вони кінчають те, що почав ти". Але боже мій! Я шукав миру мирові, а не кровопролиття й борні, захвилювався ігумен. Невже ж мій шлях привів їх до ножа? Невже ж не лишилося нічого, крім ножа? "Іншого шляху не лишилося тепер", — пролунало в серці ігумена так виразно, так чітко, ніби ці слова промовив хтось над самим його вухом. Мельхіседек здригнувся. "То, виходить, правда на їхньому боці, виходить, він злочинець, бо стримував і зупиняв їх. Виходить, його проповідь покори й терпіння тільки віддаляла день миру й наближала день загибелі вбогої пастви його. І цього допустився він, натхненний пастир, поставлений над усією Україною!"
— О, горе пастирям, котрі занапащають і розгублюють овець пастви своєї! — промовив уголос Мельхіседек і, вставши з крісла, схвильовано пройшовся по кімнаті.
(Продовження на наступній сторінці)