Ясна, рожева зірниця розгорялася на небі, кидаючи ніжний полиск на далекі сині гори...
Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохіть зами-лувався ним.
— Сонце, сонце! — говорив він сам собі, не відриваючи очей од вікна. — Та хіба сонце не однаково світить і в свято, і в будень?
Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв'язок між словами "сонце" та "Петро й Павло" й не міг нічого придумати.
Зоря горіла дедалі яскравіше.
Ось неначе золота стріла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промінь ударив Найді просто в очі.
Найда мимоволі зажмурився й здивувався: як він не помічав цього раніше, — адже коли він приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очі, а тепер, а тепер... куди пересунулось? А це ж було коли?
Прибув він сюди якраз після великодня... а тепер...
Найда задумався: щось крутилося в нього на думці, немов якесь забуте слово. Він болісно напружував мозок, намагаючись упіймати його — і не міг!
Раптом його охопило незвичайне хвилювання: він рвучко схопився з місця й застиг, приголомшений несподіваною думкою. І йому вмить усе стало ясно.
— "Стань на тому місці на Петра й Павла і відлічи на схід сонця сімдесят три кроки", — промовив він уголос. — Так, так, інакше й бути не могло!
Не міг же автор записки написати просто: відлічи на схід сонця сімдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й літом не в одному місці. Ось чому й сказано про день, у котрий треба відлічити від певного місця сімдесят три кроки. "Але схід сонця чи захід?" — задумався був він, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевірити на місці.
Наче камінь упав йому з душі. Він вписав знайдені слова в пропущені місця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав і сховав у себе на грудях.
Тепер уже всю записку було розгадано й він міг сміливо вважати себе володарем величезного скарбу.
Мов зачарований, стояв Найда коло вікна... І радість, і передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; він відчував, як за спиною в нього виростали могутні крила, готові понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря...
Навколо все було тихо... все спочивало ще в солодких обіймах вранішнього сну...
Нараз повільний удар дзвона сколихнув іще сонне повітря, й гудіння його попливло далеко-далеко в далину, через сині грані лісів...
Найда стрепенувся, побожно перехрестився й підійшов до свого ложа, щоб узяти патерицю і чотки й піти до церкви.
Сповнений тривожних мрій, він простяг руку і з диким криком відсахнувся...
На ложі його, замість патериці й чоток, лежали спис і довга низка куль...
XIII
Після розмови з Залізняком Петро не став баритися жодної хвилини; він одразу розшукав на монастирському подвір'ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранці вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозі в Петровому серці кілька разів з'являлося бажання — перш ніж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в містечко й розвідати, чи є там Гершко й Сара? На повороті, де дорога розходилася в містечко і в село, це бажання стало особливо сильним, але свідомість небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рідним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, і Петро рішуче повернув коня на Малу Лисянку.
Небагато часу минуло, як він виїхав з рідного села, а над його головою прокотилося стільки приголомшуючих подій, що здавалося, ніби відтоді, коли він жив у Лисянці, минула ціла вічність.
При в'їзді в село Петро за звичкою глянув праворуч і побачив спустілу корчму, з відчиненими вікнами й дверима і розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серці пекучий біль і нагадало йому ту страшну ніч, коли він проводив Сару назад до корчми, коли він присягався не залишати її до скону.
Хіба не сам він одвів її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останні слова Сари, її шалені пестощі, її клятви... і серце його стислося від невимовної туги...
"Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому світі не знайде він своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?.."
Сповнений гнітючих передчуттів, Петро в'їхав з дияконом у село; вигляд села ще більше посилив його побоювання: скрізь було безлюдно й тихо, тільки де-не-де порпалися в пилюці дітлахи, а з дорослих нікого не зустріли.
З душевним хвилюванням під'їхав Петро до батьківської хати... Та в дворі усе було гаразд, тільки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрімали на осонні, голосно загавкали й кинулися до вершників, але, побачивши Петра, заспокоїлись і з радісним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.
Петро скочив з коня й пішов був відчиняти ворота, коли почув ззаду дзвінкий дівочий голос:
— Петре, ти?!
Парубок обернувся і побачив Прісю, яка поспішала йому назустріч.
— Я, я, голубко! — відповів він, ніжно обіймаючи сестру.
— Господи! Ми вже думали, що тебе й живого немає! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо... Хвалити бога, хоч ти вернувся!
Дівчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, і ще раз міцно поцілувала Петра, не випускаючи його руки з своєї, та, помітивши незнайомого вершника за ворітьми, зніяковіла й відійшла од брата.
— Це мій товариш, — мовив Петро, кивнувши головою в бік диякона. — А де ж панотець, де батько? Де всі?
— У церкві... сьогодні неділя... та й батюшка хотів сказати всім останнє слово.
— У церкві! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й неділю святу забули! — обізвалися разом диякон і Петро.
— Ну, — додав диякон, звертаючись до парубка, — ти попорай мого коня, а я не буду баритися, піду просто на цвинтар!
Диякон скочив з коня, передав повід Петрові, а сам пішов до церкви. Парубок узяв коней, завів у двір і хотів уже розсідлати їх, але Пріся притримала його за руку.
— Зачекай... нехай охолонуть... Скажи мені, чи дізнався тя•гяl^amp;gt;•-нeбyдь про Сару?
— Нічого!
— Але де ж вона, що з нею?..
— Я знаю стільки ж, скільки й ти!
— Але ж ти їздив розвідати, вистежити!
— І розвідав тільки те, що вони приїхали до Турової, а куди поділися потім — не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на південь, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки. Я й поспішав оце сюди як тільки міг — хочу податися до замку, чи не повернувся жид до містечка кружним шляхом?..
— Ні, — тихо мовила Пріся й сумно похнюпилась, — їх там немає, наші дізнавалися вже не раз...
— Немає? — скрикнув Петро і в розпачі схопився за голову. — Куди ж він подівся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?
"Загинула... загинула!.."
Парубок сів на колоду, що лежала посеред двору, і затулив обличчя руками. Пріся сіла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дівчини бриніли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утішити його.
Кілька хвилин вони сиділи нерухомо, пригнічені страшним горем; нарешті Петро підвів голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмірковуючи сам із собою:
— Шукай тепер! Дорога йде на південь... Хіба мало міст обабіч неї?.. Щоб обшукати всі, не вистачить і життя... Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським і розповів йому про все, через те пани й вирішили насамперед обрушити свою кару на Лисянку... Бачився... Але де ж він подівся потім?.. Де?..
— Ох, ніхто не знає, братику! — Пріся глибоко зітхнула й знов витерла рукавом очі.
— Чи не можна розпитатися в челяді?
— Пани як поїхали в Умань, то й досі не поверталися. Петро жваво обернувся до неї.
— Ще не поверталися? Ще в Умані? То, виходить, він там!..
— Братику! — радісно скрикнула Пріся. — Не може бути!..
— Ні, справді, — вів далі Петро, — ніхто інший не міг би повідомити їм про те, що затівалося в нашому селі... і дорога... так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань і через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику... Так, так!.. Він чкурнув на Умань слідом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.
— То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Сару?
— Врятую! Якщо це тільки в людських силах, то я врятую її! Сьогодні ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звідти я подамся з товаришами в Умань.
— Зі мною в монастир? — здивувалася Пріся. — Навіщо?
— Так, з тобою! — квапливо заговорив Петро. — Пани вирішили тяжко покарати Лисянку; на жінок чекає безчестя, а найстрашніша доля спіткає тебе, Прісю, бо ти найгарніша! Тому-то ми й вирішили сховати тебе в монастирі...
— Ні, Петре, ні! Тата я не покину: якщо всім нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, — стримано, але твердо відповіла дівчина.
— Прісю, не переч! Так вирішив полковник Залізняк, і ми погодилися з ним!
— Полковник Залізняк?! — радісно вигукнула дівчина.
— Так, Залізняк... За ним тепер іде вся Україна, йому підкоряється кожен, не тільки ти: усі жінки покинуть село і сховаються в Мотронинському лісі, але тебе він просив привезти негайно.
— Мене?!
(Продовження на наступній сторінці)