— Так, тебе...
— Навіщо ж? Чому... мене?
— Тому, що він побоюється, аби тебе не схопили ляхи... Не бійся, Залізняк
там усе влаштує; він і сам тепер у Мотронинському монастирі. Ну, ти ж збирай
собі, що потрібно, а я піду на цвинтар. Пам'ятай, чим швидше ми виїдемо звідси,
тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурів!
Петро ступив через перелаз і швидкою ходою подався до церкви. Пріся залишилась на місці. Кілька хвилин дівчина сиділа мовчки, поринувши
в задуму; погляд її ніби потонув у залитій сонцем далині, вона не чула й не бачила
нічого.
— За ним тепер іде вся Україна, йому підкоряються всі, — ледь чутно прошепотіла Пріся. Легке зітхання вирвалося в неї з грудей, вона затулила обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрій.
Петро переказав батюшці й громаді пересторогу Залізняка і його пораду — сховати якомога швидше жінок, дівчат, дітей і взагалі усіх кволих і нездатних до бою, а сильним об'єднатися і дати напасникам відсіч.
Лисянські селяни й до Петрового приїзду були у великій тривозі, а від переданої їм звістки, що панська розправа має розпочатися з їхнього рідного села, всі заціпеніли. Серед похмурого мовчання пролунав стогін і дитячий плач... Але диякон підвищив голос і заглушив смутний настрій:
— Не час плакати! — вигукнув він рішуче. — Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катів... Супроти звіра треба стати звіром, а заступники в нас лишилися одні — ніж і вогонь... За кров — кров, за наших жінок і дітей — їхнє падло!!
Вихором рознеслися в натовпі слова диякона й запалили помстою і злістю сотні очей...
На бурхливій, але короткій раді вирішили: диякону залишатися в селі, щоб у разі небезпеки негайно сповістити загін Неживого, який розташувався в лісі неподалік від Лисянки, спорядити підводи, скласти майно й разом з обозом відправити дітей, жінок і хворих до лісу, а Петрові з Прісею, не гаючись, поспішати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всі Петрові умовляння, незважаючи на прохання і сльози всіх парафіян, отець Хома навідріз відмовився виконати волю Залізняка й рішуче заявив, що він помре біля того вівтаря, служителем якого поставив його господь.
Після такої категоричної відповіді Петрові не залишалося нічого іншого, як тільки мовчки скоритися волі батюшки й готуватися до від'їзду з Прісею. Його квапили титар і отець Хома, котрі розуміли, яка страшна небезпека загрожувала дівчині.
Того ж дня, надвечір, Петро із сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Пріся з дитинства чудово їздила верхи.
День був дуже паркий, і хоча сонце вже хилилося до заходу, в повітрі зовсім не відчувалося прохолоди. Повите білястою імлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здіймали копита коней, довго висіла в повітрі й повільно осідала на розпечену дорогу...
Петро й Пріся їхали мовчки, поринувши в свої думи... Дівчина раз по раз озиралась назад, щоб іще поглянути на своє тихе гніздечко, в якому зросла і з якого вирвали її нині й несли невідомо куди бурі житейського моря...
Та хатки села, збігаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку і врешті зовсім зникли за обрієм. Глибоке зітхання вирвалося з Прісиних грудей, вона глянула востаннє на повиту імлою далину, і, рішуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.
Так вони мовчки проїхали ще верст із п'ять. Петро кілька разів стурбовано оглядався назад, але Пріся, заглиблена в свої думки, не помічала цього.
— Ех, буде гроза! — вимовив нарешті з досадою парубок, знову оглядаючись назад.
Пріся озирнулась.
Хоча не відчувалося й найменшого подиху вітерця, західним краєм неба повільно пливли темні хмари, і їх обриси різко вимальовувалися на світлому тлі неба.
— Підганяй коня, Прісю, хоч би завчасу дістатися до лісу! — зауважив Петро.
Обоє пустили коней вчвал.
Тим часом хмари швидко росли й заволікали небосхил. Призахідне сонце просвічувало крізь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловісний вогненний відблиск. Здалеку почувся глухий гуркіт грому... Швидко темніло.
Нарешті на обрії показалася зубчаста смуга лісу, і незабаром Петро й Пріся вузькою стежкою в'їхали під склепіння дубів.
— Ну, слава богу, що добралися! — промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашіле обличчя. — Тут уже безпечно. Ти не боїшся грози, сестро?
— Ні, чого ж її боятись, а от чи скоро ми доїдемо до монастиря?
— Скоро... тільки ось стемніло, хоч навпомацки йди... Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу.
Пріся оглянулась: уже і в полі стемніло, а в лісі й поготів; тільки-но подорожні від'їхали на кілька кроків від узлісся, як одразу ж пірнули в непроглядну пітьму;
вона під деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорній стоячій воді. Вгорі крізь просвіти, між гіллям, проглядало майже чорне небо. Лиховісне шуміло над головами подорожніх верховіття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освітлюючи білим сяйвом таємничу глибінь лісу; гілки дерев при цьому сліпучому світлі здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.
На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але після короткого спалаху блискавки пітьма, що оточувала Петра й Прісю, ставала ще густішою й непрогляднішою. Дощу не було, лише зрідка долинав глухий гуркіт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тільки вночі.
З півгодини подорожні їхали мовчки. Нарешті Петро зупинив коня й заклопотано сказав:
— Злізь з коня, Прісю, і дай мені повід — підемо пішки, бо так можна й з дороги збитись.
Дівчина скочила з коня, передала його братові й пішла поруч. Вони йшли мовчки;
Пріся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами коріння, але мовчала, тримаючись за братову руку.
— Стій! — нараз промовив Петро. — Треба роздивитися, ми, здається, йдемо не тією стежкою... мені попався під ногами пеньок, а ось і другий!
— І мені попадалися вже не раз!
— Чому ж ти не сказала?
— Я думала, що ти й сам помітив.
— Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, — вигукнув у розпачі Петро, — ми збилися з дороги!
Його слова сповнили жахом серце Прісі.
— Братику, Петре! — вигукнула вона крізь сльози, хапаючись за його руку. — Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..
— Куди назад? А ти знаєш, де зараз яка сторона у цій пущі? Стривай, треба насамперед розібратися, де ми, а тоді вже будемо думати, куди повертатись. Візьми коней, я спробую викресати вогню.
Пріся взяла за повіддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дістав з кишені кремінь і кресало й почав добувати вогонь... Одна за одною з-під його руки посипалися іскри, й незабаром трут загорівся; Петро знайшов на землі кілька сухих гілок, дістав з кишені натерте порохом клоччя, запалив його і, піднявши високо над головою цей імпровізований смолоскип, освітив навколишню місцевість...
Вони стояли на якійсь просіці, порослій травою й молодняком. Просіка була вузька, очевидно, прокладена для верхівців.
Петро, вкрай здивований, озирнувся; він ніколи не бував у цій частині лісу, ніколи не бачив цієї глухої просіки.
— Ну, забралися, — пробурчав парубок собі під ніс. — Куди тепер повертати?
— Назад, назад, братику! Переночуємо на узліссі, а вранці рушимо в дорогу, — вигукнула Пріся, судорожно хапаючись за його руку. — Тут небезпечно... Господи, яка пуща! Ще приманимо цим світлом лихих людей!
— Твоя правда, сестро, світло слід погасити, а їхати треба тільки по цій просіці, — хоч назад, хоч уперед; проклали ж її колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбік ніяк — тут не те що конем, а й зайцем не проскочиш!
Справді, праворуч і ліворуч від просіки тяглися такі густі хащі, що нічого було й сподіватися зробити по них хоч кілька кроків.
Пріся мовчки згодилася з братом. Вони повернули коней. Петро погасив свій смолоскип, узяв Прісю за руку й рушив загадковою просікою в протилежний бік.
Блискавка спалахувала, безперестанку освітлюючи таємничий праліс білим моторошним світлом.
Рука дівчини здригалася; Петро, як міг, заспокоював сестру, але сам із жахом помічав, що вони зовсім не наближаються до узлісся, а заглиблюються все далі й далі в лісові хащі.
— Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, — обізвалася Пріся тремтячим голосом.
— А що, ти втомилась? То можна відпочити...
— Ні, не те, а тільки коли ж ми вийдемо з лісу?
— Хто його знає: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми їхали сюди... Може, ти сядеш на коня?
— Ні, тут можна голову розбити об гілля, я й так не відстану. Петро й Пріся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присівши й на хвилину. Грозові хмари повільно пливли над лісом, піднімаючись до зеніту. Раз у раз спалахували білясті вогні, на мить вихоплюючи з мороку страшні, волохаті чудиська, які стояли на шляху подорожніх. Пріся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралісу подвоювало її сили. Ще з півгодини минуло в напруженому мовчанні, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:
— Назад!
Пріся позадкувала.
— Стій, не ворушись, — звелів Петро. — Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барліг... безодня... провалля!..
(Продовження на наступній сторінці)