— "У всьому цьому, — виразно читав Найда, — я зрю плоди високих твоїх трудів, в бозі собрате, єдиний оборонче й відновителю на Україні зганьбленої віри, а тому я, єпископ переяславський і боришпільський, владою, даною мені, грішному, від бога, при благословенні найсвятішого синода, ведлуг' заслуг святого подвижника, нині утверджую тебе, Мельхіседека, в чині церковного правителя й протектора як над церквами, так і над усім православним народом на Україні". При цих словах Мельхіседек швидко підвівся й, сплеснувши руками, вигукнув:
— Господи, чи достойний я цієї честі? Ніхто ще в рідному краю не уповноважувався на таку широку владу, і раптом... душа моя збентежена і сповнена трепету. Високе довір'я хвилює мої груди суєтою радості, але покладений на рамена мої обов'язок гнітить відповідальністю душу.
— Хай не бентежиться серце твоє, брате мій во Христі, — заспокоїв Мельхіседека намісник, — немає в нас на всій Україні іншого захисника православ'я, іншого заступника за долю нещасних братів, крім тебе!.. І справедливе воздаян-ня в бозі преосвященного отця нашого, переяславського владики, — на радість воно всій братії і всьому руському людові! Під твоїм воскрилієм процвітуть храми й осушаться сльози нещасних... Праведний чин твій високий, і я йому радісно вклоняюся! — з цими словами старий низько схилив голову.
— Немає достойнішого пастиря! — вигукнув і Найда, віддаючи майже доземний уклін.
— Аксіос, аксіос! — проголосив диякон.
— Не мені, мої дорогі брати й друзі, а єдиному богові! — відповів ігумен, прийнявши в свої широкі обійми отця намісника і тричі з ним поцілувавшись в уста і в плече. Потім він обняв Найду й брата і, обернувшись до розп'яття, зворушено промовив:
— Тобі, розп'ятому за нас, віддаю своє серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твій!
Усі були глибоко зворушені. В благоговійному мовчанні минула хвилина, друга...
— А що ж, — звернувся нарешті Мельхіседек до Найди, — хіба закінчилося послання святого владики?
— Ні ще, превелебний отче, — відповів Найда.
— То читай далі! — і ігумен знову сів на своє місце.
Єпископ Гервасій наприкінці звертався з напученням до братії і всіх жителів України, закликаючи їх до терпіння й покори і застерігаючи, що яких би мук не зазнали вони від гонителів, краще мовчки терпіти їх, аніж підносити оружну руку і за злодіяння платити злодіяннями. Зворушливе послання кінчалося такими словами: "І такими за віру тяжкими стражданнями й терпіннями перед усім християнським світом слави єсте зажили, яку й історія вовіки не зітре... І сіє їх, мучителів ваших, діло потече повістями й історіями у всі прийдешні віки".
— Амінь! — промовив Мельхіседек і побожно поцілував підпис преосвященного владики.
Запало досить довге мовчання. Нарешті Мельхіседек заговорив знову:
— Так, достойно й праведно є діяти по глаголу нашого найпреосвященнішого владики, і я, брат його во Христі, не раз наказував і пастирям, і парафіянам нашим, щоб терпіли і ждали... з болем у серці доводилось іноді втішати нещасних цими убогими, безпорадними словами.
Архідиякон зітхнув так глибоко і з такою силою, що навіть полум'я лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготіло.
— Ну й терпіли ж! — мимохіть зітхнув і Мельхіседек. — Не відаю, чи є на світі інший такий багатостраждальний і багатотерпеливий народ? Своїм терпінням ми зажили собі вічної слави, й історія запише це на скрижалях своїх: своїм терпінням, нарешті, заслужили ми в бога великої ласки — чудо звершується: навкруги пригнічені й уярмлені піднімають голови з теплою надією в очах, дзвін розносить навкруги радісну вість, навіть і ті, що відпали од предківської віри, повертаються в лоно рідної й істинної церкви...
— Повертаються в деяких місцях, правда, — мовив архідиякон, — а в інших латиняни й уніати чинять ще більші розбої та наїзди.
— Це випадки, — заперечив Мельхіседек, — та й, певно, в тих глухих місцях, куди не дійшов ще декрет короля й не долетіла звістка про високий протекторат єдиновірної монархії. Минулої седмиці одержали ми про се радісне повідомлення од милостивого нашого ясне в бозі преосвященного Георгія, єпископа білоруського, й розіслали з оного послання й декрета королівського копії по всіх наших храмах, нехай радіє і перебуває в надії народ...
— Ох, прости мене за моє зухвале інакомисліє, брате мій во Христі і во плоті, найчесніший владико! — заговорив Аркадій. — Але дух мій бентежиться, і заспокоєння йому від цих радісних вістей нєсть ніякісінького... Шляхта переродитися не може... Який змалку, такий і до останку! І раніше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматів, — то яку вагу матиме для них королівський декрет?
— Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави.
— Чи стоїть іще — цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, — зауважив Найда.
— А коли й стоїть, — додав Єлпідифор, — то хіба се примусить одуматися свавільну, не підлеглу ні смиренномудрію, ні тверезій обачності шляхту? У беззаконні зросла вона, безправністю годувалася, для безпутства й для гвалту живе.
— Ех, покора і терпіння! — не витримав і прорвався Аркадій. — Багато вони нам допомогли! Слави мучеників зажили!.. Ха! А віру й народ довели до цілковитого знищення... У славному терпінні!.. Боронитися од гвалту й розбою терпінням? Ха-ха! Багато виборемо...
— Брате! Не суемудрствуй і бунтівливу душу свою упокорюй, — суворим голосом мовив Мельхіседек. — Христос сказав: "Аще ударять тебе в ліву ланіту — підстав праву, а хто меча підняв — од меча й загине".
— Коли мова йде про саму тільки мою шкіру, то й підставляй її... в своєму ділі твоя воля чинити так, як знаєш, — не вгавав Аркадій, — а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти — це, на мою думку... Ех! Ще Христом вибивають очі... Та Христос же сам не помилував крамарів і міняйл, які залізли в його храм і заходилися торгувати, а взяв він у руки вірьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарів — за двері!
— Ти блюзнірствуєш! — сплеснув руками Мельхіседек. Архідиякон одразу змовк.
— Отець Аркадій від щирого серця, — заступився за нього Найда, — од гарячої любові до народу й до святої нашої віри... І хіба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душі можна охолодити, але вбити в ній любов до братів... не можна!
— Маловіри! — гаряче озвався ігумен. — Господь є промислитель наш: він покарання, він і суддяї Без волі його не впаде і єдиний волос. Усе твориться в світі з волі царя царів...
— Виходить, якби ми підняли на розбійників і напасників довбню, то це теж було б з волі вседержителя? — буркнув Аркадій і, схаменувшись, замовк остаточно.
Отець Мельхіседек сумно подивився на всіх і нічого не промовив, тільки полегшив свої груди болісним зітханням. Але що в тому зітханні таїлося? Скорбота за непокірних духом чи мимовільна згода з їхніми думками?
Усі задумалися.
"Отже, все скінчиться примиренням, — майнула в Найдиній голові думка, — бідолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься — не нам те знати, а причини здійняти за нього меча не буде, — і цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвіятись... А мені ж як? Спокійно доживати віку в монастирі чи впасти в легкодухість? Ні, ні! Але душно тут, давить груди ця ряса... ні діла, ні життя! Ось і Аркадій, і навіть старець Єлпідифор не вірять в обіцяний мир, а вірять тільки в силу відсічі... А циганка яких страхіть мені наговорила! Згадаю — і досі волосся на голові ворушиться... Але, видно, набрехала вона: нічого й схожого на її слова нема... Мабуть, доведеться поховати себе тут... Ех, життя!.."
Мельхіседек нарешті підвівся з свого місця, прошепотів молитву перед розп'яттям і промовив лагідно й тепло:
— Не будемо бентежити свій дух сумнівом, братіє, кольми паче в дні радості, в дні посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архіпастиря, я покладу його в скарбничку.
Низько вклонившись. Найда передав архімандритові великий аркуш паперу, списаний в'яззю, із словотитлами й іншими надрядковими знаками. Мельхіседек розгорнув його, розіклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли він почав легким постукуванням згортка об ручку крісла вирівнювати його краї, з рурочки несподівано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повітрі два-три рази, залетів під лавку.
— Щось випало! — стрепенувся Найда й, проворно діставши з-під лави папірця, подав його архімандритові.
Мельхіседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими літерами. Поволі підніс він до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий зміст незрозумілих слів. Усі з живою цікавістю дивилися на архіпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блідістю.
— Звідки взявся папірець сей? — звернувся нарешті Мельхіседек після довгої мовчанки до Найди.
— Не відаю, святий отче... Мабуть, був усередині згортка. • — Але ця приписка не владики й не з Переяслава.
— А що в ній написано? — стурбовано спитав Єлпідифор.
— Смертний вирок мені від ляхів. Усі перезирнулися й закам'яніли.
(Продовження на наступній сторінці)