— Заспокойтеся, братіє, це не вперше, — промовив з доброю усмішкою Мельхіседек. — Тільки раніше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко і врозум-ливо. Спасибі, хоч попереджають.
— Але треба вжити всіх заходів, — захвилювався Єлпідифор.
— В ім'я бога, в ім'я знедоленого люду, — палко вигукнув Найда. — О, якщо вони насміляться, — смерть їм!
— Без пощади! — крикнув архідиякон, і очі в нього налилися кров'ю.
— Якщо я потрібен, то господь захистить мене, мої друзі, — спокійно сказав ігумен, — а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось підійшов до дверей келії і промовив:
— Господи, Ісусе Христе!
— Помилуй нас! — відповів Мельхіседек і додав тремтячим голосом: — І душу, і життя наше тобі віддамо!
На порозі з'явився молодий послушник і, підійшовши під благословення, сказав, що прибули виборні від якоїсь громади з священиком і просять, щоб отець ігумен вийшов до них на пораду.
— Поспішімо, братіє, до прибулих, — промовив Мельхіседек. — Ти, Найдо, підожди мене тим часом тут, щоб написати відповідь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадію, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей... усе в руці божій! — закінчив Мельхіседек і поквапно вийшов з келії.
Найда зостався сам і довго ходив схвильований по келії; від його швидкої ходи погасла й почала чадіти лампада, що висіла біля хреста низько над аналоєм. Але Найда нічого не помічав, його охопила тривога за життя людини великої душі, єдиного захисника вітчизни, що стояв на краю загибелі. В душі ченця закипала злість на ошалілих у своїй люті звірів, ладних підняти руку на все дороге для нього, заповітне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхіття панських і латинських насильств, які він бачив останнім часом: серед обгорілих руїн спотворені трупи, заплакані діти, кістяки, що гойдалися на деревах...
— Так, правду казала панна, тисячу разів правду! — вирвалось у нього, і він сів у глибоке крісло. Думки його мимохіть полинули до Печер, до Лаври, до покоїв отця настоятеля, до Китаєва, і скрізь царювала панна... Образ її, прекрасний, чарівний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснів перед ним, як недосяжна, нездійсненна мрія. І чим дужче силкувався він одігнати від себе це видіння, тим яскравіше воно випливало з імли й полонило його цілковито. Його знову охопила невимовна, гнітюча туга, близька до сліпого відчаю.
"Та невже ж не виб'юся я з-під влади цих чар і вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевілля, божевілля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тікати? На Афон хіба що? Покинути і батьківщину, і всіх, кого любив, за кого страждав і боровся! Покинути... Та хіба й там не оживуть вони й не відгукнуться в кожному ударі серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! — Найда похилив на груди голову; розбурхані почуття стали помалу-малу вгамовуватись і'переходити в елегійні. Пригадалося Найді, з якою радістю, з якою соромливою ласкою зустрічала його завжди панна Дарина, і не хотілося йому все це приписувати тільки її патріотизмові, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вітчизну... Йому здавалось, що він мав право підозрювати в ній і інше, ніжніше почуття... О, та ласка, та усмішка, ті очі — вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! І от здогади ці і є смертельна отрута. Хіба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рівну собі людину? Ха-ха! Адже батько її сказав йому про це й навіть пояснив, що і в казці таке було б дурницею! А він, знаючи вже непереможну владу чарівниці, ще слухав її і з захватом пив з її рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втік од неї під власяницю, то не треба було слухати її слів, ловити її погляд... Не виходити навіть з келії, коли сліпа доля заносила її в монастир... О, коли б випекти її з пам'яті, вирвати з цього дурного серця!" — і Найда здушив до болю груди.
У цей час до келії долинув гамір, що знявся на монастирському подвір'ї, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливі накази. Найда поквапне вийшов з келії й попростував до брами — в неї вже в'їжджала запряжена шестериком гнідих коней простора колимага. Отець ігумен із старшою братією стояли на східцях монастирського ганку, зустрічаючи з особливою радістю новоприбулих гостей.
Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й підбігла під благословення до отця архімандрита.
— Панна Дарина! — мимохіть скрикнув Найда і завмер на місці.
Після радісних слів привіту і перших запитань Мельхіседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний і Дарина пішли за ним.
Дарина помітила подив і хвилювання, що охопили Найду при зустрічі з нею, і серце її стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула від радості й соромливо опустила очі. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пішла вона слідом за батьком і Мельхіседеком, не беручи участі в їхній розмові: думки її були коло суворого й мовчазного ченця.
Хоч вона бачила його обличчя тільки одну мить, та все ж таки помітила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з'явився гострий, затаєний блиск.
"Чому, побачивши мене, він так змінився на обличчі, чому зник, не сказавши й слова?" — думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором.
Тим часом Мельхіседек увів почесних гостей до просторої монастирської трапезної, де ченці нашвидку вже готували щедрий почастунок.
Гості посідали до столу.
Дарина озирнулася, маючи таємну надію побачити Найду, але ні серед присутніх за столом, ні серед послушників, які прислужували в трапезній, Найди не було.
Крім Мельхіседека, обозного й Дарини, за столом сиділи ще ієромонах Єлпідифор та ієродиякон Аркадій.
Очевидно, до трапези були запрошені тільки найпочесніші мешканці монастиря.
Заспокоївшись на цій думці, Дарина почала терпляче ждати кінця трапези, сподіваючись зустріти Найду якщо не в церкві, то на монастирському подвір'ї.
У трапезній було свіжо й прохолодно; крізь гратчасті вікна заглядала зелень розкішного монастирського саду. Біля ікон сяяли великі лампади. З пахощами кипариса зливалася лісова пречудова свіжість. Після жаркого дня й важкої курної дороги все це одразу ж навіяло на пана обозного приємний настрій.
— Ху, та й гарно ж у вас, преподобні отці, — промовив він, важко віддихуючись і витираючи шовковою хусткою піт з лисини. — Тиша, мир і благоліпність.
— Еге ж, — відповів Мельхіседек, — охоронив господь серед бур і напастей сей захисток і притулок благочесних, а скільки разів люті гонителі і на монастир сей, і на життя моє посягали. Та господь почув молитви наші... Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: він холодний — з льоду.
Мельхіседек подав знак, і служка наповнив важкий срібний келих, що стояв коло пана обозного.
Мед був такий холодний, що на сріблі келиха навіть виступили росинки.
Пан обозний надпив кілька ковтків і, поставивши келих на стіл, сказав, проводячи хусткою по вусах:
— Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах є такий!.. Ну й ліси в вас, угіддя... розкіш!.. — провадив він далі, вибираючи з тарілки жирні кусні й запиваючи їх медом. — Хліб скрізь уродив... проїжджали, милувались усім... земля обітована, як здавна прозвали її ляхи... Тільки от села занедбані...
— Так, — сумно зітхнув Мельхіседек. — Кругом благодать і достаток плодів земних, а несть миру світові; про часи мирні повсякденно господа бога просимо.
— І господь почув ваші молитви, — відповів пан генеральний обозний. — Чи відомо вам про ласкаву інтерцесію цариці? Цариця видала ординанс вельможному князеві вчинити у дворі польському як письмову, так і словесну вимогу в такій силі, щоб православним ні в якому разі ніяких кривд від римлян і уніатів не чинилося; також вона приймає всіх одновірців під свій монарший захист... І король прихилився вухом до премудрих слів монархині й видав уже декрет.
— Сподобились почути й побачити його! — радісно промовив Мельхіседек. — Рачитель і брат во Христі архієпископ Георгій прислав нам одразу ж точні списки з Варшави й сповістив іще, що його мосць королівський канцлер, за моїм клопотанням, писав до уніатського єпископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних... Такі ж листи написані й до їх милостей князів потентатів.
— Всюди декрет польський по церквах братія наша народові читає, — додав Єлпідифор. — Радість велика й надія всіх обуяли.
— Люди скрізь ожили, — палко підхопив ієродиякон Аркадій, — не хочуть слухатись ні двору панського, ні зверхності уніатської!
При останніх словах отця Аркадія пан обозний одсунув від себе тарілку й, піднісши догори палець, зауважив повчально:
— Се даремно: паче всього старайтеся, преподобні отці, щоб народ слухняним був і бунти проти своїх властей, а також і кровопролиття не смів чинити.
При цих словах обозного чорні брови Аркадія нахмурились, а на смаглявому обличчі Мельхіседека з'явився суворий вираз.
(Продовження на наступній сторінці)