— Хто каже про те, пане обозний, — мовив він, зітхнувши. — Старалися ми досі і в майбутні часи домагатимемося свого права судом і терпінням. Аз, грішний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди... Зігріваємо ми весь кревний люд словом надії; та коли б не стало в нього терпіння і повстав би на гнобителів, то паки реку — і цар небесний не осудив би за це народ свій великомученицький.
— Воістину, народ православний український у такій тут тісноті й нужді перебуває, яка була хіба що в часи апостольські! — скорботно зауважив Єлпідифор.
— Вірю і знаю, — погодився обозний. — Але хай не дерзає народ повставати на правителів своїх: "Несть-бо влади, аще не від бога". Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такі заходи королівським двором для захисту вас від озлобителів уживаються. Покладайтеся на протекцію цариці, подавайте скарги й протести, спокус і погроз не бійтеся, а народ терпіння й благочестя навчайте.
— Трудимось, ясновельможний пане, в міру сил своїх. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавні храми наші.
І Мельхіседек заговорив із запалом про зміни, викликані декретом короля в усьому краї Українському.
Аркадій та Єлпідифор жваво підтримували розповідь отця ігумена. Схвильовано слухала Дарина ігумена й намісника, не відриваючи очей від мужніх облич воїнів Христових.
— А чи не знаєте ви, превелебний отче, — звернулася вона до Мельхіседека, коли він закінчив свою розповідь, — як стоїть справа в жіночому Лебединському монастирі? Чи одвіз послушник Найда мого листа?
— Одвіз, ясна панно, і словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й уніати в багатьох іще страх і сумніви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить ніколи королівського декрету.
— Затвердить, у тому сумніву не майте, — заперечив обозний. — Не токмо Росія, а й інші королівські двори гноблену православну церкву визнають.
— О, безумству ляхів немає меж! — зітхнув отець Єлпідифор.
— Та якщо вони опиратимуться в своєму безумстві, тим краще буде для нас, — гаряче озвалася Дарина. — Тоді Росія пошле свої війська і збройне примусить ляхів виконати всі наші вимоги.
— Те-ге-ге! — розсміявся обозний. — Гаряча голівка в тебе, доню... Збройної Державам треба обережно поводитись із зброєю...
Розмова перейшла на інші, менш цікаві для Дарини теми, а тому думки її знову повернулися до Найди, і вона з нетерпінням почала чекати кінця трапези.
Але трапезі, здавалося, не буде кінця. Ченці вирішили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усілякі присмаки з'являлися все в більшій і більшій кількості.
Та все ж таки Дарина діждалась кінця.
Обважнілий і підпилий пан обозний пішов спочити перед вечернею. Дарина ж відмовилася відпочивати й, за порадою отця ігумена, вийшла в монастирський сад. В душі її таїлася надія зустрітися там з Найдою, але сподіванка виявилась марною. Найди не було ніде.
Засмучена й трохи ображена, поволі йшла Дарина доріжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря.
В душі її почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.
"Він повинен був мені розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав моє доручення і в якому стані знайшов черничок... Це обов'язок кожного посланця... Адже там, на хуторі, він так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечній дорозі... А тепер наче й діла йому ніякого немає ні до монастирів, ні до вітчизни!.. Чому?.."
— Ох, ці настирливі думки діймають, як мухи в спасівку, і нічим не відженеш їх!
Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, ніби злякавшись, що хтось міг підслухати її; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повітря долинали звідкись пахощі меду й резеди. Дівчина повернула на вужчу стежку поміж широколистими яблунями й сіла на дерновій лаві: попереду відкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском.
"Чому це мене так цікавить кожен погляд його, кожне зітхання і чому мені прикро від його байдужості? — думала Дарина. — Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучує тільки те, що молодий лицар надів чорну рясу? Невже я тільки через любов до багатостраждальної вітчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивідати, яка пані чи дівчина розбила його життя? Ні, тисячу разів ні! — сама собі рішуче мовила Дарина, підводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в неї стукало, і в очах миготіли червоні іскри... — Лицемірство й брехня. Ох, що ж цеі Вир якийсь... і берег тікає з-під ніг..."
Від цієї думки серце Дарини болісно стислося, невимовне гостре почуття самотності й туги охопило її. Побоюючись зустрітися з ким-небудь стороннім у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим більше, що дзвін уже кликав до вечерні.
У церкві було багато прочан, коли Дарина ввійшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченці.
Вони зупинилися біля протилежного криласа. Дарина глянула в той бік і відразу ж побачила Найду; очі їхні зустрілися на одну тільки мить, але зразу ж Найда потупив погляд і так і не обернувся до Дарини до самого кінця служби.
Погано спала тієї ночі панна і вранці встала сумна й збентежена... Цілий день провела вона знову в монастирі, але Найда, видно, уникав зустрічі з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.
На третій день, під час раннього сніданку, отець Мельхіседек сказав своїм почесним гостям, що він допіру одержав листа від ігумені Лебединського жіночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит уніатський має намір за всяку ціну вирвати в неї монастир і повернути його в уніатський. Митрополит спантеличує усіх, кажучи, що він, Мельхіседек, поширює тільки неправдиві чутки про королівські декрети, що король одхилив усі прохання схизматів та інтерцесії іноземних дворів, що схизма всюди буде знищена, а ті, що доброхіть не приймуть зараз же унії, будуть жорстоко покарані, і от деякі з черниць, маловірні, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унію, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усім, що коли в монастирі хоч мала частина братії захоче перейти в унію, то такий монастир переходить уже до єпархії митрополита уніатського, а тому мати ігуменя просить його, отця Мельхіседе-ка, прислати їй автентичний список королівського декрету, а також когось із вірних статечних людей, щоб умовити й утримати маловірних.
— Я поїду, таточку, — промовила Дарина, звертаючись до батька. — Ви обіцяли відпустити мене.
— Обіцяв, але вирішив, що тобі краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києві у пана губернатора точне підтвердження королівської відповіді цариці, та й з тобою пошлю козаків з десяток-другий, а для охорони твоєї ще візьму в пана губернатора листи до знатних польських осіб.
— О, сіє не пошкодить, не зважаючи ні на що, — погодився Мельхіседек. — А я тим часом пошлю їм сьогодні автентичний список королівського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього ніхто не зуміє переконати малодушних. Він став тепер моїм першим помічником.
Дарина зашарілась.
"Найду пошлють сьогодні з монастиря, вони виїдуть до Києва, і, отже, вона вже не побачиться з ним... можливо, ніколи... Ні! Треба побачитись, треба поговорити".
І нараз у неї мимохіть загорілося бажання побачити Найду, повідати йому про все й попрощатися, хоч би й навіки...
"А що, коли та, котра розбила його серце нездійсненною мрією, як казав він, чи як їй здавалося, що він казав, виявиться несподівано..."
Дарина тихо скрикнула.
— Що з тобою, дитя моє? — сполошився обозний.
— Щось ужалило... Мабуть, оса... — зніяковіло відповіла Дарина, хутко обернувшись до вікна, і потім, опанувавши своє хвилювання, додала, звертаючись до батька: — Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте мені в такому разі написати хоч листа до превелебної матері ігумені й повідомити її про мій скорий приїзд.
— Добре, доню! — погодився обозний.
— То я піду в свою келію і приготую листа, а ви, превелебний панотче, звеліть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцеві, я передам через нього листа.
При останньому слові Дарина знову почервоніла, але уклін сховав її збентеження.
— Усе виконаємо, ясна панно, піклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, — додав з ласкавою усмішкою ігумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.
— Авжеж, — відповів самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. — Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, і розумом, і красою видалася серед усіх, задивляються на неї й сіятельні російські особи, і доля їй, справді, судилася висока! — пан обозний багатозначно всміхнувся й поправив свій короткий вус.
Останніх батькових слів Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келії.
Ввійшовши в келію, Дарина причинила двері, поклала на столі аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар і присіла до столу.
Минуло хвилин десять, але дівчина й не доторкнулася до пера.
(Продовження на наступній сторінці)