Дідові влили в рот трохи горілки й побризкали його водою, після чого він одразу прийшов до пам'яті. Отаман тепер глянув на запорожця уважніше, і йому здалося, що він уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серці якесь радісне хвилювання.
"Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Січ, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успіхи у військовій науці й бойовій звитязі, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю і примовляв: "Старайся, синку, вчись... будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!"
— Славний лицарю, діду любий! Чи ви пізнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.
Той пильно подивився на отамана, і раптом у тьмяних очах його блиснув радісний вогник:
— Аякже, аякже... пізнав, коли я ще на сьому світі і якщо мені не ввижаються привиди... Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!
— Раб смиренний його святої волі, — відповів отаман.
— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.
— Еге ж, діду, коханий мій, Найда.
— Отже, господь явив мені свою ласку... — спроквола заговорив поранений. — І врятував мене... хоч я, може, й чужого віку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку... і послав любого й рідного моєму серцю... з яким хоч перед смертю розважу душу.
— Та ви, батьку мій, поранені не смертельно, а тільки ослабли від утрати крові.
— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб'єш... Рани, як на собаці, присохнуть. І я цією рукою ще немало покладу наших ворогів! — підвищив він голос. — Тільки дай мені напитися студеної води... А то ніяк не міг доповзти до колодязя...
Вода відразу освіжила діда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загоні; він оглянув рани, змочив їх горілкою, присипав порохом і вміло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горілки.
Після перев'язки поранений тільки трохи скривився і, усміхнувшись, сказав:
"Мовби щипає... та дарма!" — і навіть підвів голову, спершись на руку.
— Каторжні ляхи, — розповідав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодії... таємним лазом... і напали зненацька... перебили охорону... Що накоїли гаспиди-розбійники — то й подумати страшно. Я лежав під трупами й нічого не бачив уже...
— Дяка богові, батьку, що ваші очі не бачили цих страхіть, а то б ви самі вирвали їх із лоба, щоб більше й на світ божий не дивитися!
— О! — простогнав запорожець. — Підведи тільки, господи, мене із смертного ложа, і вони ще згадають діда Свирида Тарана! І як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привіз сюди поранених, щоб підлікувати їх і тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рідним, зустрінуся... І ось, коли кругом наші орли-білозорці б'ють шулік і гадюк, коли довкола палають панські маєтки й княжі замки — нараз чималий загін з команди проклятого Кшемуського, під проводом того звіра Стемпковського, виринає тут... Вночі чую тривогу і передсмертні крики... Вибігаю й бачу, що вже висаджують двері в церкві... А монахи там замкнулися з велебними ієрархами... Я кидаюсь із своїми хлопцями в самісіньку гущу... Кришу направо й наліво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене... У голові враз закрутилося, наче в млині, а в ушах задзвеніло... і земля стала піді мною хитатися... Блиснула думка, що кінець мені приходить... то я до хлопців: "Тікайте, — мовляв, — і мерщій кличте сюди Залізняка!.." Один із них прорвався через браму до лісу, а другий десь заховався... От уже не знаю, як і чого... тільки він як гукне: "Панове! Гайдамаки!" — то ляхи й кинулися навтікача! Я лежу напівживий і чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирі, бо тут, за мурами, оборонятися легше... Та куди там — не слухають: "Брама, — репетують, — зламана!" І всі — до лясу! А насправді гайдамаків і не було, хлопець навмисне обдурив... Тільки де він потім дівся — не знаю... Я вже другий день на цьому кладовищі; виліз з-під трупів і доповз до сіней, усе шукав води... спрага мене мучила... Ну, й дуба дав би, звісно, коли б господь не послав вас, моїх рятівників...
Ця розповідь стомила знесиленого від втрати крові діда, і він, ледве доказавши останні слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:
— Це він не зомлів, а наче б теє... заснув од безсилля... То нехай спочине:
це на краще!
Найда прислухався до тихого дихання пораненого і заспокоївся.
— А чи можна його взяти з собою? — після довгої мовчанки спитав знахаря отаман.
— Навряд... Дороги, либонь, не витримає... Рана тяжка, а сили поки що замало... З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити — ну і прибуло б крові... Тоді зовсім інша справа... Ач який велетень, старовинного заводу... Хіба такий не витримає? Еге! Тільки що не кажи, а на це потрібен час!
— Тоді хай побуде тут, — вирішив Найда. — Але треба залишити п'ять-шість надійних хлопців, щоб доглядали його і на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй відсіч-Отаман послав Петра з наказом до козаків будь-що полагодити міст, а надто браму, і звелів, щоб прийшло кілька чоловік копати братські могили й ховати мучеників.
У монастирських майстернях знайшовся різний столярний інструмент і вірьовки — це допомогло швидше полагодити міст і ворота. Тим часом у храмі з гаків і цвяхів знімали трупи замордованої братії і клали їх посеред церкви, а на цвинтарі копали глибокі й широкі ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не відходив од запорожця, пильнуючи його неспокійний сон. А Найда в цей час устиг обійти із смолоскипом монастирські стіни та рови й переконався, що вони не пошкоджені. Біля брами отамана наздогнав Охрім і сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця — він щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келію, дід Свирид уже напівсидів, спираючись спиною й ліктями на попідмощувані киреї.
— А що, батьку, як вам? — співчутливо спитав отаман.
— Та бачиш, сину, вже сиджу... — посміхнувся запорожець. — А завтра стоятиму, а післязавтра... чого доброго, й ворога битиму.
— Тільки для сього треба теє... набратися сил... а для сил ось це зілля помічне... — І знахар подав якусь настоянку, в котрій за основу правили горілка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.
— Це ти, сину мій коханий, справедливо величаєш мене батьком... — лагідно заговорив він. — Багато що тобі відомо... багато дечого я давно збирався тобі розповісти, та ось замалим не забрав своєї таємниці в могилу... Але господь не схотів того... Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: мені треба побалакати з ним...
— Гаразд, — відповів знахар, — тільки б ліпше панові лицарю зараз спати, ніж теревенити...
— Встигнемо, голубе! Виспатися можна і в могилі, а поки язик повертається в роті, то чого ж і не потеревенити?
— Та воно так, звісно... як поміркувати... — знахар не доказав і вийшов з келії.
— Сину мій! — вже міцнішим голосом, хоч і перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. — Я маю право назвати тебе цим ім'ям і пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей... — І він простят жилаві руки до Найди, що сидів перед ним на низенькому ослінчику. Отаман від несподіванки здригнувся, поцілував дідові руку й припав до його грудей.
— Так, — вів далі, трохи заспокоївшись, запорожець, — я врятував тобі життя... І ти мені заступив моїх дітей, які загинули... Слухай же, настав час, коли я мушу тобі відкрити все... Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що він підтримає мої сили... І що я доживу до хвилини розплати... Але людина гадає, а бог чинить свою волю... та й часи такі настали — сьогодні пан, а завтра пропав... І певно, господь послав тебе нині, щоб я міг відкрити тобі мою душу й висловити останню волю.
Запорожець змовк і, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, ніби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усіма його давніми ранами, з усіма його болями, які старий хотів повідати своєму названому синові...
— Так, так... пам'ятаю... усіх вас... мов живі! — простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. — Слухай і не перебивай. Літ із двадцять тому я був, звісно, і молодший, і дужчий, і щасливіший. Відтоді серце моє скам'яніло-Колись у мене була люба сім'я... і жінка-порадниця в хаті, кохана дружина, мила розмова, і дітки — щебетливі пташенята: два синочки, мов яворочки... та підліток дівчинка, років чотирнадцяти, краща за ясну зіроньку... Як я тішився своєю сім'єю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться!
Тяжке зітхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по білому з жовтизною вусові скотились і впали на стиснуті кулаки дві важкі, пекучі сльозини.
Найда ловив кожне слово, кожен звук, і вони вогненними стрілами впивалися в його серце.
(Продовження на наступній сторінці)