Ця звістка і вразила, і засмутила Найду. Що могло змусити Залізняка так несподівано змінити рішення? Певно, трапилось щось важливе! Може, ляхи зібрали військо або знайшли собі союзників і Залізняк поспішає їм навперейми? Чи встигли ж приєднатися до нього Найдині загони? Чи знайшли їх в умовленому місці послані гінці?.. Що ж, зрештою, вирішили робити з Лисянським замком?
Усі ці питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слізьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами — і думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найді, не пощастить заспокоїти старече змучене серце — ця думка важким болем озвалася в грудях отамана.
Дарина відразу помітила зміну в настрої коханого й відразу ж зрозуміла її причину. Обличчя дівчини спохмурніло... Закусивши губу й звівши свої соболині брови, вона зосереджено дивилася в далечінь, обмірковуючи, певно, щось важливе. Найда час від часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помічав незвичайного виразу її обличчя.
Через півгодини загін, під гучні переможні крики козаків, уже в'їжджав до гомінкого табору, що велетенським залізним кільцем охоплював містечко Вільшану.
Дізнавшись про прибуття славного отамана, козаки звідусіль ринули назустріч Найді, й незабаром навколо наших подорожан зібралася тисячна юрба, яка на своїх плечах донесла їх до намету гетьмана Залізняка.
Залізняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхіседека, але втратив усяку надію дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадів і довго не випускав побратима із своїх обіймів, раз у раз примовляючи: "І де ж ти досі пропадав? Замучив! Геть замучив нас!.."
Коли нарешті вщухли перші радощі, коли Залізняк дізнався, яким чином у Найдиному загоні опинилася Дарина, він посадовив гостей у своєму наметі, звелівши подати їм усе необхідне, щоб підкріпитися з дороги.
Увагу Дарини відразу привернув стрункий бліденький джура Залізняка, з дівочим обличчям і великими сумними очима. Панна також помітила, що й Петро дуже радісно зустрів юного джуру й довго притискав його до свого серця.
"Певно, брат його", — подумала Дарина і, уважніше глянувши на чарівного джуру, справді помітила, що між ним і Петром була безсумнівна родинна подібність, але обличчя козака відзначалося мужньою, суворою красою, тоді як м'які риси тендітного джури ховали в собі стільки ласки й печалі, що личко його мимохіть приваблювало кожного.
Коли прибулі підкріпилися і розпитали про останні найважливіші новини, розмова зосередилася на головному:
— Вчасно ти поспів, соколе, — промовив Залізняк, торкаючись рукою до Найдиного коліна, — саме впору, адже сьогодні вирушаємо на Умань.
— Чув, чув, — відповів Найда. — Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок?
— Немає рації, друже; оглядали ми замок: чортове гніздо так укріплене, що його можна й рік в облозі держати, і зуби на ньому поламати, а дорогий час згаємо: в Умань нині зібралася шляхта, либонь, з усього краю... Вони там подуріли од страху — отож треба застукати їх, поки не встигли попросити підмогу... А коли візьмемо Умань, тоді вже увесь цей край стане справді нашим.
— Так-то воно так, — згодився Найда,;— але як же нам іти на Умань, залишаючи позаду себе такий міцний замок? Ми ж ризикуємо опинитися між двох огнів. Адже Умань теж міцна!
— Ха-ха-ха! Є в нас до неї ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебільшуєш: замок сам по собі неприступний, але його гарнізон загрози не становить, хоч там і засіло душ із двісті з самим катом Кшемуським на чолі. Адже ж то такі боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, ніж вийти в поле назустріч нам.
— А все-таки шкода залишати таку укріплену фортецю! — відказав Найда. — Якщо там навіть і боягузи тепер, то можуть же прибути й справжні війська, а коли вони засядуть на скелі, то покажуть свою силу, і ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений ніж... Ні, друже, слід негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це піде небагато, тому що я маю відомості про таємний хід, який веде до замку: треба тільки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи є той хід і тепер.
— Є тайник?.. Це інша справа! — Залізняк на мить задумався, але потому рішуче промовив: — Ні й ні! По-перше, невідомо, чи тайник зберігся... Треба буде шукати його, і якщо не знайдемо, то шкода й заходу... Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навіть і знайдемо таємний хід, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днів зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити...
Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кілька слів, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди відразу стало зосереджене: важко було, наперекір здоровому глузду, наполягати на здобутті замку... Але як же тоді виконати клятву, котру він дав нещасному старому?
— Ну, чого ж ти насупився? — спитав Залізняк, помітивши зміну в Найдиному обличчі. — Хіба Кшемуський твій особистий ворог?
— Атож! — відповів Найда. — Ненависний ворог, і я заприсягся, спасінням своєї душі заприсягся помститися йому!
— І ми розквитаємося з ним, не забудемо нічого. Дай тільки спершу здобути Умань!
— Дозвольте, панове отамани! — несподівано заговорила Дарина, і від незвички й хвилювання її голос помітно затремтів. — Дозвольте... якщо тільки мені можна висловити свою думку, то я насмілюсь запропонувати один спосіб...
— Говори, говори, ясна панночко! — з подивом сказав Залізняк, а Найда зупинив на спаленілій дівчині захоплений погляд.
Дарина переборола мимовільне збентеження і промовила:
— Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок і розвідати, чи ще є таємний хід. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кількома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нібито для того, щоб мене, як російську підданицю, охороняли там від гайдамаків, а потім відпровадили у Київ... Пан Найда може їхати зі мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви... Адже, коли визволяли отця Мельхіседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нічого не помітив... і слуги для ясновельможного пана є... і вбрання для всіх...
— Чудова думка! — підхопив Найда. — І за два дні ми зваримо пиво... навіть дожену вас під Уманню... Мені тільки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора... і доволі. А коли все добре вдасться, то після Умані я піду з десятком молодців, і ми відчинимо лисянську браму.
— Ех, орле мій, оце гарно! — скрикнув Залізняк, звертаючись до Найди. — Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщі, а й саму її осідлаю... Але ти ж і орел, брате мій! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годі! Отже, як панна сказала, так тому й бути!
— Та й для панни буде спокійніше, — додав Найда. — Не на нашому ж кривавому бенкеті їй місце! А Кшемуський російську підданицю берегтиме як зіницю ока... Усі ляхи нині "падам до нуг" перед Москвою...
— Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! — і Залізняк палко обняв свого товариша, а панні, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцілував руку.
Вирішивши, кого з собою брати, Найда запропонував Дарині піти у приготований для неї намет, щоб відпочити й зібратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспішив Петро — йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметі залишилися тільки Залізняк і Пріся.
Кілька хвилин гетьман сидів мовчки, поринувши в свої думи. Дівчина потихеньку прибирала зі столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметі.
Але ось Залізняк підвів голову й, помітивши Прісю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:
— Ти тут, Прісю? А я саме думав про тебе.
— Про мене? — з боязкою радістю, зашарівшись, перепитала дівчина.
— Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бідна моя квіточко, одірвана від рідної гілки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.
Пріся несміливо підійшла до Залізняка й сіла поруч на ослоні.
— Ось що, дитино моя, — заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прісину, — звідси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас... числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов біду віщує... То ось я що надумав:
панна, дочка генерального обозного російського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це... От я вирішив і тебе відправити з нею, ніби ти її служниця, чи що... Пересидиш там бурю і в разі не пощастить нам під Уманню, то вельможна панна не покине тебе...
Почувши ці слова, Пріся зблідла, на очах у неї виступили сльози.
— Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете відправити мене?.. Хіба я чим... Ой господи! — Дівчина в розпачі сплеснула руками й закрила ними обличчя.
— Прісю, дитино моя, та хіба я це роблю, сердячись на тебе? Ліпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твій спокій, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь біди...
— Спокій! — з болем скрикнула Пріся. — Та хіба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що діється з вами? Я виплачу очі свої, серце моє розірветься... Боже мій, та я збожеволію, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце... Ой ні, ні, батьку, не відсилайте мене! Ліпше мені до ляхів на муки потрапити, ніж пропадати десь далеко од вас!
Прісин голос урвався.
(Продовження на наступній сторінці)