Усі відразу насторожились, перевірили зброю і, натягнувши повіддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибині лісу, густішаючи біля коріння могутніх дубів, уже причаївся присмерк, кругом стояла гнітюча, мертва тиша.
З важким передчуттям підіймалися подорожні на монастирську гору. В одному місці у кущах Найда побачив труп і мовчки показав на нього дияконові. Той під'їхав до мертвяка, глянув на нього і, повернувшись, шепнув отаманові:
— Монастирський служка!
— Біда! — тихо кинув отаман і пришпорив коня.
— Невже щось трапилось? — болісно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем.
— На бога, панно!.. Тут небезпечно... — зупинив її Найда і поскакав удвох з дияконом до того місця, де дорога повертала до святої брами.
Перед ними постало видовище, яке' прояснило все одразу: кам'яні стіни брами були пробиті й обвалені; замість каплиці з янголом на шпилі чорніли обгорілі стовпи й балки; одна половина воріт, перекосившись, висіла на стовпі, друга — розтрощена — лежала долі; висячий міст було зірвано з ланцюгів і кинуто в широкий рів, викопаний довкола муру. Крізь роззявлену пащеку брами виднівся уже повитий сутінками монастирський двір; але позолочені бані головного храму ще блищали високо над мурами, відбиваючи теплі тони призахідного сонця.
Тепер не залишалося ніякого сумніву — монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподівану тривогу або ж через те, що вирішили зберегти приміщення для католицького кляштора.
— Горе! Зруйновано опору нашу! — із стогоном вигукнув отаман.
— Нашу святиню! — з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами.
— Назад! — владно крикнув Найда. — Там засідка!
— Ні, пане отамане, там немає нікого, — сумно зауважив отець диякон. — Прокляті іроди сплюндрували святиню, перебили братію і втекли, наче злодії, зруйнувавши і єдине сполучення з монастирем... Аще б вони там засіли, то браму й міст зберегли б.
— Правда, — погодився Найда, пильно розглядуючись довкола.
Весь загін уже зібрався біля зруйнованої брами і, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свідки такого блюзнірства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу.
Кілька гайдамаків об'їхали навколо монастирський вал, але нічого підозрілого не помітили: і кам'яний мур з бійницями вцілів, і рів не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий міст і якось полагодити його, щоб дістатися до монастирського двору.
Козаки дружно заходилися біля мосту, а диякон своїм трубним гласом заповзявся потрясати околиці:
— Го-го-го-го! — волав він. — Озовись, хто живий! Го-го!
Але ніхто не озивався, тільки луна прокинулась у лісі й сполохано покотила дияконові вигуки кудись у темну далечінь.
Найда нетерпляче чекав, коли встановлять міст; та це не так легко було зробити: козаки не мали під руками ані підойм, ані вірьовок і голіруч та на власних спинах виволікали з рову колоди й потрощені частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цілу ніч, отаман вирішив якось перебратися через рів і оглянути двір, храм та келії... І якщо там не знайдеться жодної живої душі, то, не гаючи часу, поспішити до Залізняка, щоб він прислав сюди загін...
Дарина хотіла йти разом із Найдою, та він рішуче запротестував; отаман не взяв з собою навіть отця диякона, доручивши йому загін, а сам з двома товаришами, Петром і Охрімом, по живій драбині з козацьких спин вибрався на протилежний бік рову.
Уже стемніло. На монастирському дворі де-не-де виднілися якісь чорні купи, але розібрати, що воно таке, було неможливо. Козаки зараз же запалили смолоскипи й, освітлюючи собі шлях мигтючим червонуватим полум'ям, рушили далі. Як тільки темні купи потрапили в червоне коло світла, виявилось, що це були трупи замордованих ченців і сторожі... Із страшенним болем у серці дивився Найда на своїх товаришів і братів по Христу, які від рук мерзенних убивць постраждали за святе благочестя. Він був такий схвильований і вражений, що не міг рушити з місця і, сповнений невимовної скорботи, стояв з опущеними руками, немов надгробок на цьому кладовищі.
— Ми їм удесятеро відплатимо за це, — похмуро мовив Петро, витираючи кулаком мимовільну сльозу. — І за це, і за все інше...
— Так, відплатимо... — заскрипів зубами отаман. — Нехай простить мене всевишній... та людське серце не може не жадати помсти за такі злочини. Ну, ходімо далі!
Козаки подалися до головного монастирського храму, ще так недавно відбудованого й прикрашеного стараннями превелебного владики Мельхіседека. Нині цей храм являв собою страшне видовище: двері та вікна були виламані, й крізь них зяяла чорна середина церкви; на сходах, залитих калюжами крові, валялися трупи ченців; коло закіптюжених стін дотлівали рештки вогнищ, розкладених, мабуть, для того, щоб подушити димом ченців, котрі сховалися в церкві.
З душею, сповненою горя і жаху, зійшли Найда, Петро й Охрім по слизьких сходах до храму. Та коли вони переступили поріг і зупинилися посеред церкви, перед їхніми очима постала така жахлива картина, від якої козацькі серця здригнулися і завмерли в грудях.
Полум'я смолоскипів освітило всю церкву, і його кривавий відблиск надав цілій картині ще трагічнішого вигляду. Скрізь було видно сліди страхітливого звірства й блюзнірської наруги над святинею: образи з іконостаса та стін, потрощені, валялися на підлозі; царські врата, зірвані з петель і порубані шаблями, лежали тут же; покрови з вівтаря й жертовника теж було здерто, священний посуд зник — певно, його забрали нечестиві бузувіри, які так по-блюзнірському глумилися над господнім домом. І на цю страшну руїну широко дивилися мертві очі отця Єлпідифора, прибитого до стіни величезними цвяхами.
З обох боків від намісника висіли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камінних плит підлоги, старші за саном ченці. Їхні обличчя від приливу крові здавалися зовсім чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв'язали за спиною. Скрізь — і у вівтарі, і в церкві — валялися порубані, знівечені тіла ченців: в одних були просвердлені очі, в других — повідрубувані руки й ноги, у третіх — роздерті до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вікон, на панікадилі — скрізь висіли трупи ченців, спотворені озвірілими фанатиками.
Найда відчув, що на його голові заворушилось волосся.
Якусь мить усі троє стояли непорушне, заціпенівши від жаху та обурення.
Уся ця страхітлива картина яскравіше за будь-які слова, сльози й зойки свідчила про шалений опір, що його чинили беззахисні ченці, намагаючись відстояти свою святиню від осатанілих недолюдків.
— Ходімо звідси... немає сили... — глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарешті отаман.
Козаки похилили голови й мовчки вийшли.
Сполохані їхніми кроками кажани, що ховалися під високим склепінням храму, шугнули з тихим шурхотінням в зяючі отвори вікон...
Вийшовши на монастирський двір, козаки подалися до кам'яних покоїв владики. Там вони також побачили сліди грабунку, звірства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кімнатах, скрізь натикаючись на трупи, на розбиті скрині, столи й шафи, на зірвані й порубані ікони.
У спустошені покої з моторошним стогоном вривався вітер.
Кілька разів Найда мимохіть зупинявся й витирав сльози: єдиний світоч віри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєві провідною зіркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителі віри, напутники й захисники народні нині лежали понівечені, мертві, лишившись вірними своїй святині до останнього подиху.
— Невже ж не зосталося нікого в живих? Ані єдиної душі?! — скрикнув отаман. — Адже дияволи налетіли на монастир, видно, недавно, днів зо два тому...
— Певно, так, батьку, — погодився Петро. — Ще й трупи не смердять... А чи не сховався хто-небудь он у тих келіях?
Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будівлі, де були келії ченців. І тут на них чекала та сама німа картина, що краяла серце. Багатьох ченців було задушено в келіях під час молитви — їхні задубілі трупи лежали ниць біля аналоїв.
Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.
Найда з товаришами, обдивившись келії, вийшов до сіней, коли нараз із темного кутка долинув тихий стопн.
— Хтось стогне! — скрикнув отаман, зупинившись і прислухаючись.
— Стогне, стогне! — підхопили козаки. — Он там, у кутку, за дверима. Усі кинулись туди й побачили розпростертого долі сивого запорожця велетенської будови.
На його голові, прикрашеній білим, як сніг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на ній запеклася й перетинала весь череп почорнілим рубцем; очі в старого були заплющені, обличчя вкривала смертельна блідість. Найда швидко опустився на коліна й, припавши головою до грудей запорожця, радісно вигукнув:
— Живий, живий!
Потому він уважно оглянув оану на голові:
— Нічого страшного, ослаб тільки, можна ще виходити... Ану, панове, піднімімо лишень його та швидше покладімо десь у затишному місці!
Козаки насилу підняли запорожця й перенесли в одну з келій. Там його поклали на ослоні з дерев'яним узголів'ям, підмостивши киреї.
Розбите вікно завісили рясото, що валялася на підлозі, й засвітили вцілілу від розгрому лампаду.
(Продовження на наступній сторінці)