— Чого це на майдані такий тиск? — спитала Сара у якоїсь єврейки.
— Чого? — перепитала та. — Ой мамеле! Хіба не знаєш? Гайдамаки йдуть, розбійники йдуть... Сто тисяч! Там у губернатора раду радять... Але що та рада поможе?
— Невже немає рятунку? — прошепотіла дівчина. — Невже мене знову чекають такі страхіття? Ні, тікати, тікати! — схопилася вона руками за голову. — Туди, через головну браму до табору... а звідти... куди? Ох, не знаю!.. Та однаково... на волі ліпше, ніж у цій в'язниці!..
А на майдан уже виїжджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання і повне похідне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманців надію, що такі орли захистять їх з жінками й дітьми від гайдамаків. Нарешті із замкової брами виїхав на сірому жеребці губернатор, позаду — Гонта з Шафранським, а за ними — кавалькада вирядженої й озброєної до зубів шляхти.
— Шановні міщани, городяни й підданці князя, а також пишна шляхта, що з'їхалася під захист нашої неприступної фортеці! — урочисто звернувся до натовпу губернатор. — Бог послав нам випробування, але разом з тим милосердний творець дав нам у руки й надійний щит од стріл і мечів ворожих. Крім нашої випробуваної в боях і відданої надвірної дружини під проводом хороброго й славного сотника Ґонти, в нас під корогвами є до шести сотень доблесного ясновельможного лицарства та молодої міліції — нових Маккавеїв, які за кілька днів досягли дивовижних успіхів у вояцькій справі, — набереться до трьох тисяч, та й при потребі ми всі до одного підемо на ворога... То невже ж ми, за цими міцними мурами й глибокими ровами, боятимемося гайдамацьких банд, озброєних лише косами та дрючками? Ха-ха! Ласкаво просимо до нас у гості — під картеч наших гармат, під рої куль, під посвист ядер і бомб... Запасу в нас вистачить на півроку, а не далі як через два тижні прибуде на допомогу місту й могутнє військо великої імператриці російської, з котрою, за певними вістями, Річ Посполита вже уклала союз... З'єднавшись, орли — двоголовий і одноголовий — вмить розметають цих поганців, так що й сліду не залишиться не тільки від них, але й від їхніх жінок та дітей!..
Над юрбою, мов порив бурі, знявся гомін, — не то радісний, не то загрозливий, — і одразу ж ущух.
— Ми отримали вісті, нібито зграї бидла під проводом розбійника, скаженого пса Залізняка й запорозької наволочі, не взявши Лисянського замку, рушили на Умань. Хоча й важко повірити в можливість такої нечуваної дурості й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили відповідних заходів. Комендантом фортеці, а отже, і начальником усіх сил її, як міліції, так і шановного лицарства, — я призначаю випробуваного у боях, відомого стратега й фортифікатора, його мосць пана Шафранського!
У відповідь залунали схвальні вигуки і вгору злетіли шапки.
— Шановному ж довудцові надвірної дружини, нашому сотникові Ґонті, я доручаю нагляд за околицями Умані; він стане на дорозі, що йде з Лисянки, і розжене гайдамацькі банди, в разі вони зважаться наступати, а якщо стрінеться з переважаючими силами ворога, тоді, давши їм відсіч, відступить до Умані й приєднається до її оборонців!
Мертвою мовчанкою зустріла юрба ці слова. Кожному було ясно, що відправка єдиного регулярного війська кудись у степ, та ще в таку критичну хвилину, є нічим не виправданий риск, який може мати фатальні наслідки: шлях на Умань іде степами, його видно з усіх боків, і ворог, помітивши від'їзд з фортеці війська, може вдарити з протилежного боку й відрізати Ґонту зовсім; крім того, відправка двох тисяч козаків проти п'ятдесяти, — а дехто вважав — проти сотні тисяч гайдамаків, — здавалась усім божевільною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зім'яти; та й, зрештою, зустрівшись віч-на-віч зі своїми кревними братами, одновірцями, чи встоять козаки перед спокусою єднання?
Усе це інстинктивно зрозуміла або відчула серцем юрба, а тому після кількох секунд важкої мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися окремі вигуки: "Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зі зв'язаними руками віддають на погибель гайдамакам?" — що незабаром переросли в загальний крик... Младанович зблід, пишне панство збентежилося... Але Гонта, виїхавши наперед, звернувся до схвильованого люду із палкою промовою:
— Високошановні городяни! Ваші нарікання свідчать про вашу надію на вірне військо й про страх з приводу його від'їзду з фортеці... За таку втішну для нас думку я сердечно дякую вам і від себе, і від хороброго козацтва! Та дозвольте мені заспокоїти вашу тривогу: я не полишаю, не кидаю міста, а тільки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину зв'язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовні — тоді ворог міг би вночі, потай, підповзти і вдарити на сонних. Я виступаю з Умані, щоб оберігати ваш сон, щоб при першій появі розбійників затримати їх, дати відсіч і поспішити на захист рідного й любого нам міста... Може, ви затаїли сумнів щодо моєї вірності? Але ж я присягався перед господом богом... Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шукає, де глибше, а людина — де ліпше; та де ж мені може бути ліпше, ніж у князя? Хто мені може дати більше добра, як князь? То який же дідько спокусить мене? Втікач-гайдамака з Січі чи що? Коли вам і цього мало, то знайте: як і ясному панові губернаторові, мені відомо, що російські війська стоять на кордоні, а може, й перейшли вже його. Отже, й порозбійничати з гайдамаками мені довелося б з тиждень, не більше... і за цю коротку втіху к погодився б утратити всі мої маєтності, знедолити сім'ю і потрапити на палю? Та невже ж я такий дурень?! Та коли й цього вам мало, то чи не безпечніше тримати ненадійну людину за мурами, ніж усередині: там, на полі, ми тільки спроможні збільшити на дві тисячі душ п'ятдесятитисячне гайдамацьке військо, а тут, схотівши зради, зможемо відчинити браму, перекинути мости й впустити ворога в самісіньку Умань...
Натовп спершу понуро мовчав, та чим далі говорив Гонта, тим ясніші ставали обличчя слухачів, а при останніх його словах уже почувся схвальний гомін і вигуки:
— Правда, правда! Ми тобі віримо!
— А моїх козаків що може схилити до віроломства? — вів далі сотник. — Тижневий грабунок, за який буде тільки одна нагорода — шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав їм волю, що їхні сім'ї звільнено від усяких повинностей і поборів, а тепер іще оголошую своїм козакам, що князь за їхню вірність при втихомиренні хлопів дарує їм у вічне й спадкове володіння і садиби, і землі, по десять моргів на душу.
— Спасибі князеві! Пошли йому, боже, вік довгий! — збуджено загомоніли козаки, щиро зрадівши з князівського дарунка.
Сара слухала Ґонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумніву: сотник лукавить і двоєдушничає, щоб виїхати з міста й віддати його в гайдамацькі руки... А вона мовчить і не викриває зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Ґонту, то гайдамаки будуть розбиті, замордовані...
Ці душевні муки довели дівчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах і майже втрачала свідомість... Раптом, заломивши руки, Сара скрикнула в розпачі:
— Господи! За що ти поставив мене поміж двома мечами?! Сусіди кинулись були до дівчини, та, глянувши в безтямні очі, одвернулися, зрозумівши, що страх і горе потьмарили її розум.
— Чи вірите ви тепер, дорогі земляки, мені й моїм козакам? — на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта.
— Віримо! — одностайно відповіла юрба.
Тут нервове збудження Сари дійшло до крайньої межі, й вона, зібравши останні сили, крикнула:
— Не вірте: він зрадник!
Крикнула і впала, мов нежива, біля дверей синагоги.
Метушня, що було знялась поблизу дівчини, лишилась непоміченою серед загального збудження й звуків урочистого маршу надвірної команди, яка вирушала в похід.
XXV
Найда із своїм загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; і лише переконавшись, що погоня відстала, спокійно поїхав далі, в душі дякуючи богові за свій порятунок. Усі повеселішали, гнітюча мовчанка змінилася гомоном, жартами й дотепами. Загін без особливих пригод досяг Довгого лісу, перепочив там, після чого отаман вирішив заїхати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нині головні сили Залізняка.
Отець диякон, добре знаючи всі стежки, всі нетрі та яруги Мотронинської пущі, вивів загін на вірну дорогу, й надвечір того ж дня гайдамаки вже підіймалися на круту монастирську гору. Ні в Довгому, ні в Мотронинському лісі вони нікого не зустріли, а їм дуже хотілося дізнатися про успіхи повстання; цікавість і тривога підганяли подорожніх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загін поїхав швидше... Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навіть перед самим монастирем шлях був безлюдний — жодної живої душі не побачили гайдамаки, а по-друге, — у вечірній час чомусь мовчали дзвони.
— Тривожиться дух мій, — сказав диякон Найді, зненацька осадивши коня. — Що нікого ми не зустріли дорогою, це ще не біда: усе живе пішло в загони, та й годі... А от що дзвони мовчать напередодні свята... то це не гаразд.
— Я, отче, вже давно занепокоївся, тому й коня підганяю, — мимохіть зітхнув отаман і гукнув, обернувшись назад: — Пильнуй! До зброї!
(Продовження на наступній сторінці)