Маршалок, червоний од страху та хвилювання, мовчки й важко переводив дихання, з жахом поглядаючи на свою дружину; звістка про те, що пан Бойко записався в комісію й тепер наміряється проводити в них ніч, нагнала на нього смертельного трепету...
Но меншу злість викликала вона і в серці Розалії: як видно, сьогоднішнє побачення з Кармелюком не може відбутися. Та найприкріше було те, що, напевне, їй ие можна буде й на хвилину одвихиутися, щоб укинути записку в дупло дуба й відкласти побачення на завтра.
Хіба можна буде вирватися з обіймів цих дорогих гостей, а особливо від цих чарівних дівиць з пожадлийими, метушливими очима? При найменшому її бажанні відлучитися з дому вони найлюб’язнішим способом учепляться в неї, як реп’яхи в поділок сукні! Та, незважаючи на всі ці міркування, не дати гостям притулку не було ніякої можливості, і тому, затаївши в дуйіі своїй лютість, Розалія відповіла з ласкавою усмішкою:
— О, звичайно, панство може розташовуватись у нашому домі, як у своєму.
В той час, як у панському салоні відбувався цей щирий обмін світськими люб’язностями, до садиби пана підкотив Янчевський.
Вискочивши з натачанки, він звелів фурманові їхати до стайні, сам же зайшов у дім.
У великому вестибюлі палацу він побачив Фросю; вона теревенила тут з молодим лакеєм Пожецьких. Побачивши Янчевського, Фрося ту ж мить підскочила до нього й, зробивши низький реверанс, шанобливо поцілувала пана в рукав.
— А-а, пустуха! — ласкаво зустрів її Янчевський, звільняючись за допомогою дворецького від пальта.— Ну, от
і дуже добре, що попалася мені назустріч: мені треба вмитися з дороги.
— Служу панові,— вклонилася Фрося, запрошуючи Ян-ї чевського йти за собою.
Коли Демосфен опинився з Фросею в одній з кімнат, що
призначалися для гостей, то зразу ж, не гаючи часу на сторонні розмови, йриступив до цікавого для нього опиту:
— Ну, що? Як у вас, усе гаразд?
— Слава богу!
— А пані? В доброму гуморі?
— О, в найкращому!
— Все клопочеться своєю комісією?
— Ні, проше пана, відтоді, як скоїлося нещастя з паном суддею й пані суддиха виїхала від нас з паном Піглов-ським...
— Ну, а Рудковський теж виїхав? — перебив її Янчевський, відставляючи від мокрого обличчя руки і втупивши свої злі очі у Фросю.
— О ні! Пан секретар наш такий ласкавий, що не забуває нас! — відповіла Фрося й багатозначно потупила очиці.
— Не забуває?..
— Ну, а як же? І що б робила бідолашна пані з нудьги, коли б не пан Рудковський?.. Пані така рада, як він приїжджає...
— Рада? — злобно проскрипів Янчевський.
— Бардзо рада... А як немає папа секретаря, то пані від нудьги їде з дому, на прогулянку.
— їде, і пан маршалок дозволяє? — гнівно скрикнув пап Янчевський і навіть увесь почервонів од злості; та, схаменувшись, додав через хвилину: — Кругом злочинства, вбивства! Тепер не тільки жінці, а й доброму мужчині страшно виїхати за ворота своєї садиби.
— Звичайне! — погодилася Фрося.— ї пан маршалок так просив паню, так благав не виїжджати з двору, я сама плакала й цілувала ніжки нашої ясновельможної крулеви; але пані одважна, як левиця, і їздить сама, навіть не хоче брати з собою козака, хоча пан маршалок просив її про це...
— То, кажеш, не хоче брати з собою й козака? — злісно перепитав Янчевський, блиснувши в бік Фросі жовтими білками.
— Нізащо!..
— Ма ся розуміць, ма ся розуміць...—прикусивши губу, Янчевський роздратовано потер руки й пройшовся по кімнаті.— Може, за селом її зустрічає провідник?
— Хто знає? — загадково усміхнулася Фррся.
— І часто так їздить пані? — Янчевський, ледве стримуючи свою лютість, спинився перед Фросею.
— Та більше тоді, як немає пана Рудковського. От і сьогодні пані, мабуть, хотіла їхати, звеліла мені готувати амазонку, та ось гості перешкодили...
— Ха-ха-ха! — зловтішно засміявся Янчевський.— Непроханий гість гірший від татарина... Але куди ж їздить пані?
— Не знаю, ясновельможний пане.
— А чи не можеш ти довідатися?
— Як же мені довідатися, коли пані їздить верхи?
— Но, но, но! — Янчевський поплескав Фросю по щічці.— Ти ж хитре чортеня, і якщо захочеш, то можеш вивідати все... тим більше... гм...— відкашлявся він і заговорив з напускною серйозністю,— що я ж хочу знати як друг, як давній друг і пана, й пані маршалкової... У жінок бувають усякі примхи... але в наші часи, гм... гм... треба, щоб поблизу була вірна людина.
— То так, ясновельможний пане,— скромно погодилася Фрося,— але в разі чого пані може дізнатися, розгніватись, а я бідна дівчина... Куди я піду, що я робитиму?
— Ну, з твоїм личком боятися, за свою долю нічого... Я — старий парубок, і мені завжди треба мати в домі господиню, котра б доглядала й за мною, й за моїм господарством!.. Та ми ж до того ще й знайомі...
Фрося зашарілася й сором’язливо опустила очі.
— Вельможний пан такий ласкавий! — потім прошепотіла вона, припадаючи до червоної руки Янчевського.
— Постараєшся — не пожалкуєш, а це тобі на сережки! — Янчевський кинув у руку Фросі два червінці й хутко подався до зали.
— Пан Янчевський! — скрикнули всі гості, а разом з ними й господарі, коли Демосфен несподівано з’явився у вітальні.
Якщо могла Розалія чогось більше не бажати в цю хвилину, то це саме появи свого відставного коханця, і ось, на завершення всього лиха, з’явився й він!
Та ще більше розгубився, побачивши свого приятеля, сам маршалок. Наляканий надмірно останньою звісткою й міркуваннями дружини, він з* жахом дивився то на Демосфена, що наближався, то на дружину, ждучи від неї розв’язання цього небезпечного питанйя.
Але Розалія усміхнулася. ,
Коли вона побачила Янчевського, то її тёж охопила внутрішня лютість, проте вона постаралася приховати її, бо нізащо на світі не хотіла б розізлити Демосфена. Відтоді, як вона під пристойним приводом одрадила його жити в їхньому домі, між ними встановилися дивні напружені стосунки, але справжньої розмови ще не було. І от саме те, що Янчевський не приступав до розмрви, не наполягав на правах своєї любові, наводило її на всякі тривожні підозри. Правда, вихор нової пристрасті, що налетів на неї, затьмив ці тривоги, але щоразу, коли вона зустрічалася з Демосфеном, вони знову спливали в її свідомості, й до почуття антипатії й злості домішувалися ще страх і огидна свідомість своєї залежності від цього багрового юпітера. І минулий вимушений зв’язок з ним, і таємниця листа удаваного графа, яка зберігалася в його руках — все це зв’язувало Розалії руки й ноги і сповнювало її серце тугою. Тепер же вона особливо сильно відчула владу цього чоловіка, і поява його вселила їй серйозне побоювання. Тому-то Розалія з усмішкою простягла Яичевському ручку для поцілунку й промовила з дружнім докором:
— Нарешті пан згадав про нас!
— О, ми всі такі раді, такі раді! Така щаслива нагода! — хапливо заговорила пані Войко.— Я просто боялася подумати про сьогоднішню ніч... та якщо пан зостанеться з нами під одним дахом...
— Ах, і я тоді почуватиму себе спокійніше! Правда ж, мій коханцю? — звернулася Пожецька до свого чоловіка.— Це свята панна зглянулась над нашими дівчатками.
— Звичайно, звичайно, моя дорога,—погодився чоловік.— Тепер, коли нас четверо, ми можемо й захищатися.
— Та в чому ж річ, шановне панство? — Демосфен збентежено оглянувся навкруги.
— Пан хіба ще не знає? — простогнав Бойко.
— Чого?
— Ох, про вбивство нашого коханого пана Дембицько-го! — поспішила сказати пані Бойко.
— Як?! Хіба він убитий?
— Ох, і як ще жахливо! — І пані Бойко заходилася, перебиваючи всіх, розповідати історію таємничого вбивства Дембицького; при цьому вона не забула згадати, що нещасний небіжчик був їм майже родичем, більше ніж родичем, бо багато разів просив руки Юльці, але вона, не довіряючи молодим людям,— цю фразу мамочка промовила особливо виразно,— все відхиляла його домагання. Наприкінці своєї промови пані Бойко вигукнула:
— Маньцю, Юльцюі Проше до салону! Тепер можете бути зовсім спокійні: наш славний оборонець прибув.— І, звернувшись до Дрмосфена, вона додала з ніжною усмішкою: — Бідні дівчатка так стурбовані, та самий вигляд нашого героя заспокоїть їх.
Янчевський неуважно приклався до ручок дівчат, які випливли із зали, й звернувся до самого Бойка, що сидів у кріслі в позі засудженого на страту.
— Але коли ж це сталося? Л нічого не чув...
— І не дивно, що не чули,— відповів згаслим голосом нещасний комісар,— це ж сталося тільки вчора.
— Вчора?! Не може бути! — скрикнув Янчевський.
— Вчора вночі, це правда: я сам був там.
—— Незрозуміло... неймовірно... неможливо!! — заговорив Янчевський, розводячи руками, і схвильовано пройшовся по кімнаті.
— Та що таке? В чому ж річ?! — захвилювалися всі присутні й сама господиня.
— А те,— Янчевський спинився посеред кімнати й обвів усіх приголомшливим, убивчим поглядом,— що тієї ж самої ночі, тобто з четверга на п’ятницю, вбито в його садибі Лепинського!
(Продовження на наступній сторінці)