— Куди ми йдемо? — спитала Розалія й не впізнала свого голосу, такий він був глухий і розбитий.
Замість відповіді провідник гукнув пугачем. І чуйна луна відгукнулася тричі в яру.
— На бога...— почала була знову Розалія, але голос її урвався.
Провідник повів її далі; проминули камінь,—стало світліше. Вони вийшли на ледь помітну стежку й почали підійматися нагору. Розалії трохи одлягло від серця, вона підвела нарешті очі й побачила ступнів за десять на схилі яру знайому постать... Так, вона не помилилася, серце їй підказало — то був Кармелюк.
З легким криком рвонулася вона від провідника й мало не впала.
— Що з пані? На бога! — злякано промовив Кармелюк і, підскочивши до Розалії, обережно підтримав її за стан.
— Нічого, я сподівалася зустріти тільки тебе,— вона кинула злий погляд на провідника, та його вже не було,— ніби він провалився крізь землю.
— Потрібна обережність.
— Виходить, пан не вірить мені?
— Чи можу я не вірити після того, що пані зробила для мене? — з щирим теплом промовив Кармелюк і шанобливо поцілував ручку красуні.
— Проте я ж зважилася приїхати сюди сама до страшного розбійника, почувши ім’я котрого, блідне кожен... Сама...
— Присягаюся пані, що цьому розбійникові кожна волосинка на голові твоїй — святиня, і скоріше б я одрубав собі руку, аніж дозволив би собі чи комусь іншому тебе образити. .
Та ці вдячні слова Кармелюкові викликали якусь глуху досаду в серці Розалії, проте вона не виявила її, а відповіла з задушевною простотою: *
— Вірю. Але чому ж ти взяв із собою варту й не повірив мені?
— Не тобі, папі. Тобі я вірю, як самому собі, але за тобою могли стежити, могли послати погоню...
— Так, твоя правда,— перебила Кармелюка Розалія й, спершись на його руку, почала йти з ним угору по більш спадистій стежці.
Недалеко від вершини яру Розалія побачила землянку, котра здалася їй з того боку купою хмизу. Кармелюк увійшов у хату, мов у йму, і спустив туди ж на руках пані Розалію. Вона перейшла хату й сіла на лаві, показавши Кармелюкові місце коло себе.
* — Фу, змучилась я,— зітхнула вона вільніше й після невеликої паузи провадила далі: — 3 великими труднощами я вирвалася із замку, і коли б не крайня потреба побачити пана, в мене не вистачило б сили перебороти всі ці перепони. Я приїхала сюдц, щоб попередити тебе про небезпеку.
— Пані! — Кармелюк нахилився й поцілував рукав Розалії.
— Про небезпеку серйозну. Чи знаєш, що до Літина вже викликано військо й що новий-полк іде ще з Кам’янця?
— Знаю.
— Але чи знаєш ти, що панам уже відоме місце твоєї стоянки?
— Ні, цього не може бути!* — швидко промовив Кармелюк.
— Але це так. Рудковський,— ти, може, ще не знаєш такого шляхтича,— заприсягся відбити в Янчевського славу і впіймати тебе; і от він розізнав, де ти.
Розалія назвала урочище і всі прикмети нового табору Кармелюкового, про які казав їй Рудковський.
— Прокляття! Як же він довідався? Хто виказав?! Виходить, завівся в мене новий шпигун! — Кармелюк схопився з місця й спинився перед Розалією. Обличчя його палало від шаленого гніву.
— Не знаю,— обережно сказала Розалія,— він згадував про якусь жінку... У тебе є в таборі жінка?
— Є,— глухо відповів Кармелюк і схвильований пройшовся по хаті. Йому нараз пригадалися Улянині погрози. Обличчя його спохмурніло: погрожувала...—Але пі, ні, иа це вона не піде! — схаменувся він зараз же й, спинившись перед Розалією, додав рішуче: — Ні, пані, вона по викаже нас ніколи.
Розалія уважно стежила за Кармелюком: ні один рух його не випав з-під її уваги, і в глухому голосі, яким заговорив Кармелюк про Уляну, і в похмурому виразі його обличчя, і навіть у тій фразі, котру він промовив, вона відчула невловне, невиразне, що Кармелюк уже не так любить Уляну, як запевняє Зеленський.
— Рудковський хитрий, як лисиця, ця жінка могла проговоритися.
— Ніколи! Вона не з таких, вона сама обдурить усякого! — палко заперечив Кармелюк.
— Могла бути інша. Міг хтось із твоїх хлопців виляпати жінці.
— Довідаюся. Розізнаю! І пожалкує він, що мати народила його на світ! — крикнув Кармелюк і страшно блиснув очима,
— Але це потім: покарати завжди встигнеш; передусім переміни місце: небезпека велика,-— з щирим хвилюванням заговорила Розалія,— мені коштувало багато зусиль відмовити Рудковського, щоб не кинувся з військом негайно туди; якщо не ти, то всі товариші твої були б уже оточені.
— Так, так! — Кармелюк, хвилюючись, розкошлав свого чуба.— Але, пані, ангеле мій охоронцю, крулево моя! Чим, коли, як віддячу я тобі? — промовив він палко й, ставши перед Розалією навколішки, гаряче стиснув її руку.
Від цього потиску кров спалахнула в жилах Розалії.
— Навіщо дякувати? — промовила вона тремтячим голосом.— Коли птах, посаджений у золоту клітку, бачить мисливця, котрий підстерігає вільного орла, скажи, що повинен він робити? Якщо птах не втратив ще голосу в своїй золотій неволі, він закричить йому: "Брате, рятуйся! Лети на волю!"
— Так, пані...
— Я допомагаю тим, хто споріднений з моєю душею, хто може впитися тією волею, котра неприступна мені, безсилій жінці, хто стоїть за свободу й правду і карає панське насильство...
—* Святий боже, чи міг я думати?
— Чи міг ти думати,—з гіркою усмішкою сказала Розалія,— що бідна дівчина, яку купив старий, осоружний багач, поважатиме силу грошей, що юне серце, яке прагне любові й ласки, шануватиме жорстоке право одних глумитися з інших?.. О, ти цього не міг думати, бо ти не знав мого життя. Але...— Розалія придушила вдаване зітхання й закінчила, схиливши голівку сумним, гравійним рухом,— нащо говорити про це. Я — пані, отже — ворог тобі.
— Навіщо ти говориш так, пані? Я ворог тих, котрі душать і пригнічують моїх братів, але я друг чесних панів. Тобі я до сього часу був вірним рабом, але тепер дозволь мені вважати себе твоїм захисником!
Кармелюк, хвилюючись, пройшовся по хаті. Розалія глянула йому вслід, і в глибині її прекрасних очей на мить спалахнула осяйна радість.
"Клює, клює!" — іскрою пронеслося в голові, але вона ту ж мить схилила голівку і втупила у вікно сумний, задумливий погляд; вона не дивилася, але відчувала, що Кармелюк дивиться на неї, і хвилювання й радість, зрозумілі жінці й полководцеві, так стисли їй серце, що навіть сльози виступили в неї на очах.
Кармелюк підійшов і, спинившись перед нею, заговорив схвильованим голосом:
— Прости лісового козака за просте слово, але почуваю я, пані, що ти нещасна... Я мушу... Я хочу допомогти тобі... Скажи, хто ворог твій? Нехай він хоч і вище хмар небесних, я дістану його!
Ці слова були промовлені без найменшого вихваляння, твердим, спокійним голосом, самий тон якого давав відчути, що слово це не простий звук: перед Розалією стояв сдравж-ній герой з залізною волею, серце якого не відає страху...
Темні тіні падали на обличчя й на постать Кармелюк^ і накладали на його образ ще суворіші, ще строгіші риси.
Такого мужчини Розалія ще ніколи не зустрічала серед своїх знайомих, і серце її затріпотіло, з глибини душі піднялася гаряча хвиля й залила її груди.
"В тобі моє щастя й горе!" — хотілося їй крикнути і кинутися на шию Кармелюкові.
Але вона стримала йебе й, звівши очі, окинула його, мов осіннім променем сонця, глибоким, сумним поглядом і промовила тихо:
і— Що говорити про мене?
— Не віриш мені, пані? — в голосі Кармелюка прозвучала нотка образи, нетерпіння й жадоба істини.
Розалія мимоволі усміхнулася сама собі. "А ти вже зацікавився, ти хочеш знати істину?.. Та ні, нехай образ мій залишиться в твоїй уяві прикритий флером таємниці. Таємниця надить, пече і дражнить. Ти повертатимешся думкою до мене і згадуватимеш, і зважуватимеш кожне моє слово.
— Тобі не вірю? — прошепотіла вона.— Чи може лапка ще більше вірити чоловікові? Та тепер не час... потім... Тяжко... Та коли б ти й вирвав з моїх грудей моє горе, хіба ти можеш засліпити мої омі, примусити замовкнути мій слух? Де знайти таку країну, щоб очі не бачили горя, а вуха не чули стогону? Втекти від усіх... але...— Розалія махнула рукою,— потім... Сядь тут...— вона показала Кармелюкові місце коло себе,— поговоримо про тебе.
Кармелюк мовчки сів. Вся ця сцена приголомшила й схвилювала його. їдучи сюди, він був певен у тому, що виконує забаганку романічної красуні, котрій він вдячний, і нараз — ні слова про любов, жодного кокетливого жесту! Вдруге рятує його, говорить про пригнічення панське, обличчя її сумне,— вона нещасна.
LXXV
Кармелюк глянув на Розалію й зустрівся з сумним поглядом красуні.
— Тепер ти знаєш, що сховище твоє відкрите,—казала вона далі,— днів шість я ще можу стримувати Рудковського від нападу, але довше залишатися там небезпечно. Ти переміниш місце?
— Неодмінно.
— Так, але це усуває тільки одну небезпеку, а вони ростуть з кожним днем. Я навмисне взяла участь у комісії, щоби знати кожної хвилини, що й де затівається проти тебе. Вороги твої сильні... з кожним днем прибуває військо... небезпека зростає... Я боюся за кожний твій день.
(Продовження на наступній сторінці)