В тривозі і в радісному хвилюванні провела Розалія весь вечір і тільки пізно вночі заснула, не надумавши все-таки того, що б вона могла сказати завтра Кармолюкові.
Наступного дня вона прокинулася надзвичайно рано. Радість душила її. Сьогодні вона побачиться з ним. Нарешті-таки подолані всі перепони і бажаний день настав!
Хитра Фрося одразу ж помітила різку зміну в настрої господині й ту ж мить прийшла до безапеляційного висновку, що в пані є якийсь коханець, найпевніше — Рудковський. Недарма ж вона обрала його собі за секретаря і вигадалася цього комісію.
Довше, ніж звичайно, просиділа цього разу Рс^залія перед дзеркалом, перемінила кілька суконь, кілька зачісок і, витративши загалом годин зо три на свій туалет, вийшла нарешті в їдальню чарівніша, ніж коли б то не було.
. В їдальні давно вже сидів пан маршалок, пригнічений, прибитий останньою звісткою.
Розалія весело впурхнула до кімнати, ласкаво привіталася з чоловіком і сіла на своє місце. Та не встигла вона/налити собі чашку кави, як рука її, що держала кофейник, нараз спинилася.
— їдуть? — промовила вона з неприхованою досадою.
— їдуть,— підтвердив, жахаючись, маршалок і прислухався до гуркоту, що наближався.— О матко свєнта, рятуй нас, грішних!
— Еге ж, від настирливих гостей! — злобно процідила крізь зуби Розалія.
— Але, любко моя, зайвий гість тепер не обтяжить...
— Особливо пан Янчевський!
— Що ж, золотко моє, ти ж не будеш заперечувати того, що він найзвитяжніший і найодважніший з-поміж нашої шляхти?
— І що Кармелюк ганяється за ним, як кіт за мишею?
Ця фраза, яку красуня промовдла щонайхолоднішим тоном, страшенно збентежила нещасного маршалка.
— Єзус-Марія, то правда! — пробурмотів він розгублено.— Але як же ти сама, душко, не була проти того, щоб він оселився в нас у домі?
— Атож, коли я була певна в тому, що він зразу ж накриє розбійника. Та коли я побачила, що не він за гайдамакою, а гайдамака за ним ганяється, як мисливець за зайцем, тоді я зразу ж до нього перемінилась, і чоловік мій, сподіваюся, міг це помітити.
— Ох-ох! Так, так! — Маршалок закивав головою й кілька разів у одчаї розвів руками.— Та що ж тепер діяти? Що діяти?
— Звичайно, нічого грубого... Хоч би ми й самі ризикували життям — вигонити з дому приятеля не можна. Але заспокойся, звірся у всьому на мене,— додала вона лагідніше, побоюючись, щоб наляканий маршалок не вжив яких-небудь занадто різких заходів.— Тебе я тільки прошу про одне: не запрошуй його більше до нас,— все інше я влаштую сама.
— І прекрасно, моє золото, роби, як знаєш. Та ох,— маршалок знову сплеснув руками й закрутив головою,— як це мені не спало на думку раніше!
В цей час шум екіпажа наблизився й почувся вже коло самого вікна.
— Та глянь же — хто це? — звернулася Розалія до чоловіка, і тому що пан маршалок нерішуче оглянувся кругом, шукаючи очима лакея, то вона додала з зневажливою посмішкою: — Чи ви, бува, не гадаєте, що то сам Кармелюк підкотив серед білого дня до нашого ганку?
Присоромлений маршалок підвівся з місця, і в той же час двері розчинилися...
— Та це наш дорогий пан Рудковський, Розюню! — радісно вирвалось у нього, і він рушив, сяючи весь, назустріч гостеві.
Але чоловікова радість просто розлютила Розалію: в цю хвилину настирливий зальотник був ще більше їй небажаний, аніж Янчевський. Вона з досадою відштовхнула чашку, що стояла перед нею, але мереживо рукава зачепилося за її вушко, чашка полетіла на підлогу, і кава залила широкою чорною смугою білосніжний пеньюар пані.
— Sancta Maria! 57 Я став причиною такої неприємної події! — скрикнув Рудковський, підбігаючи до Розалії.
— Нічого, пусте! — силувано усміхнулася вона й кинула злий погляд у бік лакея, що збирав черепки.— За народними прикметами, це на добро.
Рудковський шанобливо підніс руку красуні до губів і промовив зітхаючи:
— На жаль, цього разу я не можу служити доказом слушності народної мудрості.
— Знову щось? Нові витівки Кармелюка? — скрикнув маршалок.
— О так! Біда, кажуть, не приходить одна. Вельможне панство, напевне, вже чуло про жахливу пригоду з нашим дорогим паном суддею? Нині ж...
— Нове пограбування?!
— Ні, дякувати святій панні, поки що нічого, але можна побоюватися чогось гіршого.
— Що ж таке? — скрикнула в свою чергу й Розалія, вкрай стурбована повідомленням Рудковського.
— А от, проше панство, до чого дійшло зухвальство того гайдамаки; проїжджаю через село Кути й бачу: на воротях корчмй прибитий папір. Злізаю з брички, поспішаю, думаю, що це якесь оповіщення від пана маршалка або від комісара, що ж панство думає? Га? — Рудковський навіть на мить зупинився й перевів свій погляд з Розалії на маршалка.— То оповістка від Кармелюка!
— Від Кармелюка? — скрикнули разом і пан маршалок, і його дружина.
— Так, від Кармелюка! Тільки иодумайто, як знахабнів шельма! Цим своїм універсалом він оголошує членам комісії, що всіх їх чекає в' найближчому майбутньому смертна кара, і не тільки їх, а кожного, хто б захотів посісти місце комісара й судити жорстоко й несправедливо селян або його розбишак. І, крім того, називаючи суддів і комісарів кровопивцями та зрадниками, він закликає всіх хлопів повставати й поспішати до нього, щоб урятувати батьківщину від "хижих вовків".
— Нечувано! — випалив з обуренням маршалок.— Хто ж дозволив розклеювати ці листи?!
— Очевидно, він по дозвіл ні до кого не звертався, але напевне в нього в кожному селі є своя рука. Коли я при-тяг жида за бороду й показав йому, що в нього висить на воротях, то парх пополотнів і заприсягся торою, що вночі ще виходив за ворота й нічого ие бачив. Отже, це вранці або на світанку наклеїв якийсь доброволець. Само собою зрозуміло, я зірвав проклятий лист і потоптав ногами; але що ж панство думає? Не встиг я доїхати до Млинів, дивлюся — коло фігури біліє щось. Під’їжджаю: такий самий лист. А, сто тисяч дяблів, цшепрашам, пані, та в нього ціла канцелярія, і, правду кажу, я не здивуюся, коли сьогодні ж побачу такий лист у вельможного пана в салоні.
Маршалок мимохіть глянув у бік зали, частину якої видно було крізь одчинені до їдальні двері.
— Та річ не в цих паперах,— провадив Рудковський,— а в тому, що раз гайдамака обіцяє, то він уже те й виконає.
— О, виконає, виконає!!! — з жахом скрикнув маршй* лок.— Але треба ж щось діяти! Викликати військо... Москалів... Я ладен сам скакати до Києва.
— Заспокойтеся, пане маршалку,— перебив його з таємничою урочистістю Рудковський.— Дещо вже зроблено.
— Як, спіймали? Схопили? — мимоволі вирвалося в Розалії. Вона підвелася з місця, й обличчя їй зашарілося.
— Ще не схопили, моя крулево, але вже слід лисиці відкрито.
— Не може бути!
— Моя иайясиіша пані презусова, я сам собі заприсягся, що розізиаю, де переховується ненависний пес, і...— і Рудковський оглянувся кругом і, побачивши, що в кімнаті немає нікого стороннього, додав тихо: — Я вистежив лігвище. Але пані презусова, здається, невдоволена з мого повідомлення?..— додав він, здивовано вдивляючись у схвильоване обличчя красуні, на якому проступав скоріше гнів; аніж радість.
— Навпаки, навпаки,— поспішила усміхнутися Розалія.— Пан секретар мій по справедливості заслуговує найпишні-шої нагороди. Але все це так несподівано... так важливо... треба обдумати все... вирішити!..
— О пані, нема чого турбуватися. Цього разу сама фортуна з’явилася прикрасити вінком слави чоло нашої божественної презусової. Москалі стоять уже в Літині, завтра прийде підмога; виписано, крім того, ще новий полк із Кам’янця... Я скачу негайно до Літина, беру з собою...
— На бога, пане секретарю, це ж зовсім міняє наш план! — перебила його Розалія й, схаменувшись, додала з принадливою усмішкою: — А втім, ми зараз це все обміркуємо... Я тільки попрошу пана до себе.
— Цілую ручки! — вклонився Рудковський.
Розалія ще раз чарівливо всміхнулася й зникла у залі; та тільки вона вийшла за двері, усмішка зразу ж злетіла з її обличчя, вона нервово закусила губу й нахмурила брови.
Повідомлення Рудковського раптом унесло страшенний і несподіваний розлад у всі її плани. ЛігвиЩе Кармелюка відкрито. Хто б міг подумати, що цей хлопчисько зумів виконати таке доручення? Ще добре, що він заїхав сюди, а то ж міг податися просто до Літина, захопити з собою військо. й тоді — край усьому... Треба все це обміркувати, запобігти, затримати Рудковського, відмовити... або спрямувати в інший бік...
Розалія ввійшла до свого будуара і хотіла зачинити двері, коли почула за собою голос чоловіка:
— Два слова, мій ангеле, два слова!
Вона оглянулася; пан маршалок, схвильований і задиханий, квапливо підходив до дверей будуара.
— Вам чого треба? — Розалія зміряла чоловіка недобрим і холодним поглядом.
— Два слова, мій ангеле, два слова! — Маршалок увійшов до будуара й причинив за собою двері.— Але ти розгнівана?
— Здається, в такий час важко радіти...
(Продовження на наступній сторінці)