— Слухай, мій любий пане! Вони-то гладенько стелять, а як нам доведеться спати? Через цього ж одного хлоца лотр погрожує нам тортурами, розбоєм і помстою... Саме нам, бо на мені він поміщатиметься за те, що я суджу, а на тобі, пане, за те, що держиш, а на нашому презусу за те, що зловив гайдамаку... Та коли б ми навіть і уникли рук лиходія... Ну, втекли б, чи що, то все ж таки цей диявольський виродок прагнутиме визволити свого приятеля, і кому-кому, а тобі його нападу не минути...
Ох, мій доброчесний пане, хіба я цього не знаю,— здригнув наглядач.
—і То чи не влаштувати панові добродзею такої нагоди, щоб той гайдамака втік сам із тюрми, і все?
— А що тоді буде зі мпою? Самому сісти на його місце доведеться...
— Ну, ми заступимося...
Хе-хе! Як і захищати такого наглядача, в_ котрого ареіпт"анти тікають з тюрми... Напишіть мені вимогу, то я того хлопа пришлю до вас, а ви його відправте з одним проводжатим до Пігловського — і квит! Повірте, що вони обидва втечуть у ліс.
— Незручно після такої орації нашого презуса й загальної опінії!..
— Отож і мені тож...— розвів руками наглядач.— А якщо хочете і себе й мене рятувати, то дайте мені п руки хоч тцо-небудь... Правду кажучи, я на цю вихвалювану допомогу й не надіюся: побазікали, побазікали, розхрабрилися за чаркою, а тоді заснуть і забудуть... Та й на естафети ці, ми знаємо, яка буде відповідь... А три дні минуть, і наша шкура затріщить...
— Ой і не кажіть, пане!
— То нехай йогомосць подумає... І мені хоч маленький папірець: "З одержанням, мовляв, сього переслати мені не-гайно..." А я радий від усієї душі для ясновельможного...
— Гаразд, подумаю,—безнадійно зітхнув суддя.
Довго він ходив по своєму кабінету, ламаючи голову, яким би побитом пристойно відкараскатися від цього арештанта, і нарешті згадав колишню пораду Янчевського. Негайно ж він написав Пігловському,— щоб той, як дідич, зажадав від комісії повернути йому хлопа для допиту оного на місці,— і відправив листа естафетою.
Це, здавалося, заспокоїло суддю, але коли настала ніч, знову почав підкрадатися до нього з усіх кутків страх, а з приятелів ніхто не згадав обіцянки, і йому довелося самому разом із старим челядником коротати марудливо-безкінечну ніч. Тільки аж вранці заснув нарешті суддя та й то тривожно, з кошмарами. А як настав день, він заходився з незвичайною енергією стежити за виконанням заходів, перекочовуючи від одного знайомого до другого; та всі вони хоч і висловлювали в очі своєму приятелеві сердечне співчуття, хоч і обурювались із зухвалості лотра, а проте бокували від приреченого на кару, як від зачумленого, й забігали до нього лише на хвилину і то вдень, а ввечері ніхто й очей не появляв.
А втім, погрози Кармелюка вплинули й на сонних обивателів, і на безстрашних представників лицарської шляхти. Наступного ж дня по вулицях Літина застукотіли калатала й почулися на перехрестях окрики: "Пильнуй!" Шаблі в інвалідної команди були нагострені, в деяких рушницях замість оцупочків були вставлені кремені, котрі пожертвували жидки, і восьмеро озброєних вартових стало навколо дому судді; Янчевський подався по сусідніх поміщиках, сам озброєний від маківки до п’ят і в супроводі шести озброєних вершників, але вже їздив удень, а ввечері ховався де-небудь у більш захищеному місці.
Так минуло три дні, і хоч з Кам’яиця було одержано заспокійливу естафету, що військо буде негайно послане, міське населення все більше й більше впадало в паніку, не кажучи вже про суддю, котрий від тривоги, безсонних ночей і непереборного одчаю геть змарнів і почорнів. Відповідь, яку він одержав через добу від Пігловського і в якій той відрікався від свого хлопа й давав комісії право розпоряджатися ним, як вона захоче, хоч навіть і повісити, позбавила суддю останньої надії й довела до тупого оціпеніння.
Кінець кінцем суддя вирішив був просто виїхати з міста, хоча б до пана маршалка, де була його дружина і де він мав надію на кращий захист; але самий переїзд збігався з третім фатальним днем і він страшенно ризикував... Смертельна туга вгніздилася на його грудях огидною жабою й негайно почала висмоктувати з його серця кров...
На третій день зайшов до канцелярії комісії по якісь судові довідки Годзевич; він вів справи деяких міщан, що попалися або на переховуванні гайдамаків, або на перепродажу награбованого добра. І раніше, як ми знаємо, суддя ставився до нього вороже, а в останній ролі ябедник став йому особливо ненависний, і суддя не тільки ие приймав його, але й не дозволяв навіть заходити в канцелярію; відомості з неї він добував після тривалої тяганини і то завдяки наполяганню вищого начальства, котре повірений закидав своїми скаргами й донесеннями.
Довідавшись, що прийшов Годзевич, суддя зрадів хоч ворожій, але все ж таки живій, людині: останнього вечора його не одвідав ніхто із знайомих, а челяді своїй суддя не довіряв... І довелося йому самому в безлюдних покоях пере-живати страхи... Не дивно, що він зрадів тепер і Годзевичу й звелів запросити його до себе.
Збентежений несподіванкою, Годзевич увійшов до кабінету судді й мовчки спинився коло дверей. Суддя гостинно йому сказав: "Вітам пана!" — і хоч не подав руки, але попросив сісти.
— Дякую! — відповів спантеличений гість.
— Вацпан, мабуть, по якусь довідку? — люб’язно спитав суддя.— І все на мою голову... ох, ох! Але в мене в канцелярії тепер безладдя... і пан, мабуть, скаржитися має... Але що я вдію? Немає в мене доброго, путнього, роботящого діловода... Ох, як я жалкую, що пан звільнився... Був би тепер, як у Христа за дверима.
— Ясновельможного пана була воля відправити,— із стриманою злістю відповів Годзевич.
— Ох, правда... І як я за цим жалкую,— зітхнув суддя.— Все злі язики, наговори... Адже ми теж не святі... А тепер я сам, як маму кохам, визнаю, що такого старанного, розумного діловода, як пан, важко знайти... Ну, щодо грішків там, то сам тільки бог без гріха.
Годзевич дивився, широко розплющивши очі, па свого колишнього начальника й не вірив своїм вухам. "Що це він, сміється з мене чи хоче щось випитати? Язик солодкий, як мед, а під язиком, певно, отрута! Ач, як очі бігають! А певно, я йому потрібен... чи передчуває... чи, може, пронюхав?" — крутилися в нього думки. Остання гадка його злякала, і він, відчувши внутрішній трепет, не знайшов, що відповісти.
— Коли б пан забажав,— вкрадливо провадив суддя,— то я б міг поклопотатися, щоб знову пана — в повітові...
— Складаю подяку ясновельможному панові,— зам’явся, ще більше розгубившись, Годзевич.— Тільки тепер я вже маю хліб на іншій ниві... І, з благословення божого, хліб маю не скудний... А кажуть же: добра добувши, кращого не шукай...
— Радий за пана,— пиховито й сухо відповів суддя. Він сподівався, що його пропозиція викличе в колишнього секретаря сльози розчулення, а тому відмова його видалась йому образливою й, головне,— руйнувала його план. Та, помовчавши деякий час, суддя переборов свій настрій.
— Мені б довідочку...— почав був гість.
— Так, так,— перебив його господар,— от у тому-то й річ, що я без рук... А загордився пан... Видно, до правди, знайшов собі легкий хліб... Ну й, овшем...53 я радий... А от усе-таки послуга за послугу: я панові сам знайду всілякі довідки, а нехай за це пан і мені допоможе в одписці...
— Готовий служити ясновельможному...
— То приходьте ввечері, пане, на чашку гербати,— невимовно зрадів суддя,— попрацюємо, повечеряємо... І як панові далеко додому, то я сердечно прошу й переночувати в мене... пай нежонатий, я знаю, а я тепер солом’яний удівець... то мені й приємніше буде мати пана в себе за гостя.
Вже що-що, а таке запрошення не могло й прокрастися в голову Годзевичу, а потім воно ще й не відповідало програмі, яку він собі намітив, тому він так розгубився, що довго стояв, наче стовп, комічно розкривши рота. Суддя з поблажливою усмішкою чекав відповіді.
— Ну що ж, пане?
— Нехай мені ясновельможний дарує,— хапливо, затинаючись, почав гість,— папська ласка мене приголомшила... Я не знаю як... ця честь... не для мене...
— Я прошу,— наполегливо підкреслив суддя.
Якусь хвилину ще подумав Годзевич і зміркував, що все інше можна владнати, а це запрошення буде на руку: дуже добре, щоб одвести очі.
— Цілую панські коліна. Мені, підлому, це така честь,— заговорив він,— що я й не знаю... Якщо на те панська воля, то я до послуг і, впоравшись удень коло своїх справ, неодмінно ввечері буду...
— Дуже добре! — радісно мовив суддя й почав міцно тиснути йому руку.
Третього дня надвечір була одержана з Кам^янця естафета, що ескадрон драгунів виряджено до Літина форсованим маршем, і що незабаром буде послано ще п’ять рот піхоти на влови розбійника. Звістка ця миттю розійшлася по місту й підбадьорила всіх обивателів, навіть суддю; він тільки просив городничого послати й на околиці міста поліцаїв оголосити цю новину, пояснивши, що війська треба сподіватися на ніч. Розрахунок судді був слушний: Кармелюк, маючи серед міщан і бідних обивателів своїх спільників, напевне, зараз же знатиме про це від них і не тільки відмовиться від божевільної думки напасти на місто, а навіть постарається втекти з своєю зграєю подалі, зважаючи на наступ війська. ' .
(Продовження на наступній сторінці)