Годзевич прийшов до нього під вечір у веселішому настрої; він теж гадав, як і суддя, що чутка про військо вкрай перелякає лиходіїв, що дрібні міщани околиць, які співчувають тому звірові, вже переполошилися,— він сам бачив, як два вершникд помчали кудись у поле.
Суддя був надзвичайно радий своєму одвідувачеві, пригощав його,, намагався якнайдовше з ним пити чай і наніс багато дріб’язкового листування, аби тільки затримати його роботою до півночі й залишити в себе ночувати. Після чаю Годзевич на прохання господаря обійшов варту, дав їй по чарці горілки, бо незабаром мала прийти нічна зміна, й сказав судді, що околодочний наполягає, щоб відпустили людей з огляду на їхню перевтому'; суддя попросив гостя збігати до городничого, щоб той прискорив зміну, і за чверть години Годзевич доповів йому, що він не встиг і дійти до поліції, як зустрів зміну й розставив її навкруги будинку.
Суддя, оглянувши ворота, хвіртку, віконниці й двері, чи добре все позамикано, геть змерз і поспішив повернутися до свого кабінету. Старому слузі й молодому дужому кухареві він звелів весь час бути в передпокої й не спати, а всій челяді наказав зібратися в челядницькій і бути напоготові на перший поклик з’явитися на допомогу.
— Нестети! 54 — трагічно вигукнув суддя, сідаючи в крісло.— На цих обивателів погана надія... Яка злочинна безтурботність! Як тільки почули звістку, що вислано військо, зараз же заспокоїлися, поопускали руки... Помітив? Ні ліхтарів, ні обходу... Все спить у місті мертвим слтом!
— Так, ясновельможний пане, незрозуміло! — зітхнув Годзевич.— Та чи не пізно вже.працювати... може б, я вранці прийшов?
— Ні, ні,— запротестував переполоханий суддя.— Я не хочу й на макове зернятко спати... Ми будемо працювати... і пана я прошу переночувати в мене...
Годзевич принижено подякував судді за запрошення й узявся до роботи.
Час тягся важко й тоскно; мертву тишу порушувало тільки цокання настінного високого годинника, що зрідка відбивав сумним: дзвоном години.
Ось уже пробило одинадцяту, і нараз у парадні двері хтось постукав упевнено, сміливо.
LXXII
Суддя схопився з крісла й завмер від жаху. Постукали ще раз. Суддя побілів як стіна й ухопився за одвірок. Годзевич перелякався ще дужче й заходивсь шукати місця під столом, де б можна було, сховатися.
— Не відчиняти! — крикнув, задихаючись од хвилювання, суддя, але замість крику із стиснутого горла вирвався в нього якийсь хрип.
— Атож, атож, не відчиняйте! — заволав Годзевич.-— Узнайте, хто там? Гей, Себастіяне, Віцеите!
— Та чого вони не обзиваються? — розгубився ще дужче
СУДДЯ.
т— Ходім, пане, подивимося,— запропонував Годзевич,— двері ж ковані, дубові... засуви залізні... кругом варта й тривоги ніякої не чути... Мабуть, свої, а ми...
— А може,— заспокоївся трохи й суддя: думка Годзевича була правдоподібна.
^ Вони ввійшли до передпокою й застали двох вірних челядників сонних. Годзевич почав їх розбуркувати, але добудитися не міг; коли хтось із них і підіймав голову, то вдержати її не міг,— вона безсило опускалася на груди й своєю вагою тягла па дерев’яний диван і весь тулуб слуги; видно було, що ці віддані челядники або хильнули через край хмільного для хоробрості, або ж чимсь були обпоєні.
А тим часом стукали вже втретє.
— Хто там? — сміливо озвався Годзевич.
— Од городничого до пана судді,— відповів якийсь молодий голос. .
— Не одчиняй! — прошепотів суддя...— Упевнись... є кватирка.— Обіпершись руками об стіл, він ваяшо дихав і шепотів якісь заклинання чи молитви.— Розпитай!
Годзевич відчинив крихітну кватирку й помітив, що попереду стояла ставна людина, а за нею — ще двоє озброєних.
— Чого треба городничому опівночі? — спитав Годзевич.
— А ось листа візьми, пане! — відповів найближчий.
Годзевич узяв листа, придивився до нього й сказав заспокійливо:
— Рука городничого, дивіться!.. Даремно ми переполошилися... Хай вони будуть прокляті!..
— Ох! — полегшено зітхнув і суддя.— Читай!
— Просить, щоб пан дав притулок неодмінному членові, котрий прибув із Кам’янця разом із загоном... і офіцерові; що в йогомосці зовсім пустий тепер дім,— переночувати тільки, а завтра він розмістить по обивателях... тепер же ніч,— усе це Годзевич проговорив швидко, майже не дивлячись у листа і не підносячи його до світла.
Суддя не звернув уваги на таку незвичайність, а перепитав з дитячою радістю:
— То загін уже тут, у Літині?
— Тут, тут... для начальства їхнього й просять притулку... То впустити?
*— І овшем... я такий радий... тільки стривай! А якщо це не вони? — затнувся після пориву суддя.
— А хто ж би це міг бути?.. Онде й ваш стойчик Кравчук... розмовляє з інвалідом... Ха-ха! Пан добродій уже занадто... підозріливий... Адже коли б шо, то не стояла б так спокійно варта...
— Так, так... Це так... я занадто...— бурмотів суддя,— але от під серцем щось смокче...
— Це буває,— якось зловтішно мовив Годзевич,— од прикрості... От і мені теж смоктало, як вигнали... і зостався я без шматка хліба... То впустити? Незручно гостей тримати перед замкненими дверима...
/ — Ох, пане найсвєнтший! Впускай!
Клацнув замок, вискнула клямка, дзвякнув важкий залізний прогонич,і двері розчинилися.
В них швидко зайшло троє не знайомих судді людей; вони були озброєні. Той, що стояв попереду, стрункий, гарний чоловік був у венгерці, і в сутінках можна було подумати, що то гусарин, а на його товаришах були чумар-ки — одяг того часу мисливців та економів. Один швидкий погляд на гостей збентежив суддю, й він затрясся в панічному трепеті; він підніс руки до Годзевича й завмер у такій позі, а Годзевич теж, ніби вражений несподіваним я^ахом, затулив обличчя руками й завмер...
— Чи все зробив? Розіслав посланця? Приспав кусто-дію? 55 — пошепки непомітно спитав у Годзевича третій гість, що зайшов останній.
— Все! — відповів Годзевич і затулив, дужче очі.
— А москалі коли?
— Завтра ввечері.
Цей таємничий літучий обмін думками відбувся в той момент, коли знову брали двері на прогонич. Якби суддя був навіть у спокійному стані, то за брязкотом заліза він не міг почути й слова. .
— Ну, пане ясновельможний, наш славний і поважний суддя,— заговорив, нарешті, ввічливо вклоняючись, той, що ввійшов перший,— честь маю репрезентуватися: Іван Карме люк!
І до цієї рекомендації суддя тремтів уже, мов Каїн, передчуваючи щось недобре, та ім’я, яке промовив той, що рекомендувався, вразило його, як грім...
З криком "літосці!" він хотів упасти перед страшним отаманом на коліна, але не встояв і простягся коло його ніг важкою колодою,
f6-— Підійміть його,— зневажливо сказав Кармелюк,—та побризкайте водою, а то, зустрівши дорогих гостей, він очманів з радості,..
Поки опритомнювали суддю, челядь, що перепилася, для більшої безпеки було позв’язувано: цим розпорядилися Дмитро й Хоздодат,—ото вони і ввійшли з своїм отаманом у покої судді. Хоздодат, між іншим, ще спитав у Год-зевича:
— А наказ тюремному наглядачеві готовий?
— Ось,— подав йому поза спиною згорнутий учетверо папір Годзевич,— і печать, і номер, і підпис городничого... Тільки треба ще підпису судді... Та зв’яжи ж і мене... а то вважатимуть співучасником... і заткни мені хусткою рота, щоб не міг кликати на допомогу.
Через хвилину Годзевич лежав із зв’язаними руками й ногами під столом, а в роті в нього стирчала скручена джгутом хустка, що дало йому змогу якось дихати й кволо стогнати.
Коли суддю привели до притомності, то він у пориві од-чаю спробував був крикнути, але голос урвався, а Дмитро, підбігши, вдарив його кулаком у нижню щелепу... Суддя тільки схлипував і закривавленими губами шепотів: "Лі-тосці, милосердя, на бога!"
— Ти пробач, справедливий суддя, за грубість поводження мого кошового,— лагідно мовив отамап,— сам винен... заходився був кричати... Заспокойся: хоч горлянку перерви, а ніхто до тебе не прийде на допомогу,— місто спить міцно, патрулів, з огляду на прихід війська, яке ти викликав, уже не поставили, вартують навкруги твого дому не інваліди, а мої гайдамаки, челядь твоя позв’язувана, і, крім того, ти сам так позакривав подвійними віконницями вікна, що хоч би всі ми заходилися кричати на всю горлянку, ніхто б нас не почув... Та й не по-шляхетському, пане добродію, приймати так давніх знайомих... Я ж тобі, пам’ятаєш, про^ дав поцінно вексель Хойнацького?..
Суддя тільки стогнав, витріщивши очі, і в одчаї ламав руки. Вигляд його був і комічний, і жалюгідний, але спотворені жахом риси обличчя його, божевільний погляд, який виявляв готовність до всілякого приниження, рабське бла— —гання — не викликали до нього співчуття, а будили, навпаки, почуття презирства.
—• Переведіть його вельможність до кабінету,— звернувся Кармелюк до своїх,— там зручніше й пристойніше буде розмовляти з шановним господарем і головним членом знаменитої комісії.
*— Невинен... невинен!..— бурмотів суддя, ледве пересовуючи ноги.
(Продовження на наступній сторінці)