Чому він тримає себе з нею так далеко й політично? Боїться образити? Пусте! Можна говорити про любов і не ображаючи жінки,— справжня пристрасть не може мовчати. Ні, між ним і нею все-таки стоїть ненависна суперниця. Щоправда, видно, що Кармелюк уже не так любить Уляну, як про те казав Зеленський. Та все-таки свідомість того, що та жінка зостається там, з ним... щодня, щогодини мучила шукачку пригод...
Поки та змія буде там, їй, Розалії, не пощастить цілком заволодіти Кармелюком. Жінка може ошукати всякого чоловіка, але жінка жінку не одурить ніколи! Та біла тигриця догадається, коли ще не догадалася досі, що Кармелюк їздить на побачення до жінки, і тоді — хто знає, чим закінчиться вся ця історія? Ні, треба якнайскоріше позбутися Уляни; тепер найзручніший момент! Кармелюк знає, що вона, Розалія, навмисне заради нього взяла нібито участь у комісії, і якщо Уляну вловлять, він ні в якому разі не запідозрить її в цьому. А так, коли не стане тієї лиходійки, вона цілком оволодіє ним; є для його душі славний вихід... він може стати героєм, проводирем нового, шляхетського повстання60. Слава, гроші, шляхетство — все це прийде само собою.
Все це обдумувала Розалія, солодко потягаючись на козет-ці в своєму будуарі й переживаючи дражливі враження від останньої зустрічі.
Сьогодні вона побачиться з Кармелюком,— усі перепони вона заздалегідь усунула: Рудковський примчав учора, але вона відрядила його ще в одне місце, звідки він міг повернутися тільки післязавтра.
"У всякому разі, після повернення дурня треба вже буде взятися до роботи,— подумала Розалія, з усмішкою розглядаючи свої перлисті нігті.— Треба ж його хоч чимсь потішити, а то ж посада листоноші може й набриднути. Та не вадило б якось позбутися і Янчевського, але про нього, либонь, потурбується сам Кармелюк".
Розалія усміхнулася й, обернувшись у другий бік, відкинула голівку, примружила очі й поринула в солодкі мрії.
Мрії її були сповнені такої чарівливої сили, що вона й не чула гуркоту карети, котра підкотилася до ганку, і гамору голосів гостей, які зайшли в будинок.
Вона очутилась тільки тоді, коли в кімнату вбігла Фрося.
— Ой пані ласкава! Останній час надходить! — закричала
вона ще з порога й, підбігши до козетки, на якій напівлежа-ла красуня, впала перед нею на коліна.— Кара божа! Нещастя! Погибель! До правди, ліпше втікати всім звідціля!.. ' . ■
— Та що сталося? Встань, що ти мелеш! — здивувалася Розалія й підвелася з місця.
— Ясновельможна пані знає пана Дембицького?.. ОхІ Такий слічний, гарний мужчина...
— Та що ж таке, що?..
•— Вбито! Ой матко боска, звечора, кажуть, вечеряв з усіма за столом... І пішов спати в свій кабінет, $ вранці, коли пішли кликати його до гербати й служка відчинив двері, то побачив, Єзус-Марія, що пан Дембицький висить на вірьовці, а на шиї в нього записка: "Те саме чекає і всіх комісарів",— і підписано на ній: "Кармелюк".
— Але звідки ти це знаєш? Хто сказав тобі?
— А хіба вельможна пані не чула? Приїхав пан Бойко з панею й обома панєнками та панство Пожецьких з дітьми... і ось нянька...
— Куди? До нас?
Оскаженівши від неприємної несподіванки, Розалія схопилася з кушетки й спинилася посеред кімнати.
— Авжеж, до нас! І ясновельможний пан просить пані до салону.
— Що ж це, вони гадають у нас зупинитися?
— Не знаю, пані... вони з пожитками... Я ще не встигла розпитати...
Розалія злобно прикусила губу й пройшлася по кімнаті. Нічого більш небажаного вона не могла собі навіть уявити: пані, паненки! Хіба під поглядами цих цікавих, пронизливих очей можна буде вирватися з дому? А той буде чекати, може, вже чекає!
Та міркувати не була коли. Розалія підійшла до дзеркала, глянула на своє розгніване, почервоніле обличчя, поправила зачіску, припудрила щічки й з найчарівливішою усмішкою вийшла до вітальні.
У вітальні вже зібралося все товариство. Гладкий пан Бойко з своєю найдорожчою половиною, яка мало чим поступалася перед ним, і з двома дівицями, котрі дуже скидалися на довгов’язих гусок. Вони були вже на порі, але, незважаючи на це, сукні їхні не сягали довжиною своєю підлоги, а ніжні білі косиночки, перехрещені на грудях і зав’язані ззаду пишними бантами, мали ще більше підкреслювати юну "незайманість" білявих гусок; вони були надзвичайно подібні одна до одної: світле волосся негарного тьмяного кольору спускалося фестонами на вуха обох панєнок і закручувалося по обох боках їхніх голів на високі гребені; опуклі сірі очі з однаковою нетямучістю дивилися на світ божий, і довгі носи їхні надзвичайно схожі були один на один. Панєнки вставали й говорили завжди разом, і коли одна казала: "Ах!", друга ту ж мить спішила скрикнути: "Ох!"
Крім родини Бойків у салоні сиділи ще молода пані По-жецька та її чоловік.
— Нестети 58, ми потурбували нашу дорогу пані Роза-лію! — мовила начальниця роду Бойків, підводячись з місця назустріч Розалії.
— Навпаки, навпаки, я не спочиваю ніколи по обіді! — привітно відповіла Розалія, цілуючись з обома дочками.
Кавалери поцілували ручку красуні, а паненки з легеньким писком захвату поцілували красуню в плече.
— Але яка щаслива нагода привела до нас у дім дорогих гостей?
— О пані дорога, нещастя, про яке навіть згадати страшно! — скрикнула пані Бойко, закотивши під лоба очі, і в ту ж хвилину обидві панєнки повиймали серпанкові хусточки й притулили їх до очей.
Всі гості одразу, перебиваючи одне одного, заговорили про вбивство Дембицького.
З удаваним жахом слухала Розалія цю розповідь.
— Але хто ж убивця? — спитала вона нарешті.
— Та хто ж, як не сам Кармелюк!..— відповів Бойко.— Він же й розписався.
— Так, так... Але він міг підкупити когось із хлопів!..
— Що міг, то міг: цим/ псам довіряти не можна,— сопів і зітхав Бойко,— та цього разу хлопи йому не допомагали... В домі нещасного пана Януарія всі челядники були вірні католики, за винятком стайничих, водовозів та інших чорних робітників, але ті не мали права входити в будинок, і коли вранці старий дворецький устав і за звичаєм своїм оглянув увесь дім, то все було гаразд, все було позамикане: вікна, двері, і не тільки двері, а й в’їзна брама... Тільки в кімнаті небіжчика вікно було відчинене...
LXXYI
— Та невже ж ніхто не чув крику, шуму?
— Ніхто. Дворецький і лакеї присягаються, що не чули нічого. Розбійник пробрався, як видно, через сад.
— А собаки?
— От у тім-то й річ, що собак знайшли вранці дохлих... Мабуть, серед челяді були зрадники.
— І ніхто сторонній не входив у двір,— додала пані Бойко.
— Незбагненно! — Розалія непорозуміло розвела руками.—* Та невже ж не знайшли й сліду розбійника?
— Ох, пані дорога! Слід-то знайшли: на підвіконні відбиток кількох пар чобіт, і між ними — слід невеликої жіночої ноги.
— Жіночої ноги? — мимоволі скрикнула Розалія.
— Так, жіночої, я сам переконався в тому. Та яка користь від цих слідів? Коли челядь,— а від неї вже й ми довідалися про жахливе нещастя,—зняла тривогу, то сліди ж ті, за словами московської приказки, вже давно прохололи.
— І ніхто не кинувся в погоню?
— Куди ж?
— Ох, пані йаскава, чи до того ж було!..— перебила чоловіка пані Бойко.— Ця ж смерть приголомшила нас до глибини душі... Небіжчик був нам майже родичем,— вона понизила голос і додала, нахилившись до Розалії: — Бідолаха кілька разів просив руки Юльці, але дівчинка ще така молода, що я все відкладала, і ось — такий кривавий кінець!
— Так, так,— неуважно мовкла Розалія,— але чи дали ж знати органам влади?
— Дали, та що з того, дорога пані? З’явилися асесори й комісари робити допит та опечатувати все, а тим часом гайдамака вже перекочував, мабуть, у інше місце й вишукує нову я^ертву.
— Жахливо, нечувано! — скрикнув маршалок.— Ми вже не можемо довіряти стінам наших домів!
Розмова знову перейшла на подробиці нечуваного вбивства.
— Але куди ж панство їде? — звернулася знову Розалія до пані Бойко.
— До Києва, моя дорога пані: залишатися тут неможливо.
— Наскільки я чула, Кармелюк погрожує тільки комісарам, а пан Бойко...
— Теж пристав до комісії.
— Як,— скрикнув маршалок,— пан Северин став комісаром?
Бойко тільки мовчки похилив голову, а дружина його казала, розводячи руками:
— Що робити, що робити! Маньцю, Юльцю, вийдіть у залу! — скомандувала вона дочкам, і обидві гуски, потупивши очі, повставали разом з крісел і рівною ходою вийшли в залу.— Еге ж, дорога пані,— казала далі Бойко,— коли маєш двох дорослих дочок, тоді треба ж забувати про власну безпеку: комісії, з’їзди... постійні стосунки... притому й пай Дембицький належав також до комісії, і от!.. Ах, та що там... це ж так зрозуміло!
— О так, так! — поспішила погодитися Розалія.— Але як же ви думаєте їхати?
— А ось разом з панством Пожецьких... Вдень будемо їхати, а вночі спочиватимем у друзів; якщо пані буде гостинна, то ми переночуємо тут, а завтра рано в дорогу... Гірше за все, що з нами дві дівчини... Ви знаєте, цей же лайдак, кажуть, ласий до жінок... липне до них, як муха до меду, а Маньця і Юльця...
(Продовження на наступній сторінці)