Крик переляку вкрив його слова... Всіх охопило сум’яття; навіть сама незворушна Розалія не могла утриматися від крику.
— Убито иайнезрозумілішим, найжахливішим чипом,— казав далі Янчевський.— В домі було досить багато гостей, бо напередодні господь послав нещасному панові сина й иа хрестини поз’їжджалася найближча рідня. Після доброї вечері всі розійшлися спати по своїх покоях, і сам господар ліг поряд з кімнатою пані, а з нею була й баба-повитуха. Звичайно, за вечерею було випито чимало, а може, підла бабка ще підсипала чогось у питво, коли обносила чаркою гостей; ну, одне слово, не встигли всі добратися до подушок, як одразу ж поснули мертвим сном, і ніхто ие чув, що діялося вночі в домі; навіть сама хвора пані спала як мертва. Коли ж уранці служка ввійшов до пана, щоб одягати його, то побачив страшну картину: на постелі лежав сам господар, а в груди його над самим серцем був устромлений по руків’я кинджал і тут же приколота була забризкана кров’ю записка: "Те ж саме буде й усім комісарам. Кармелюк".
— Sancta Maria, ох, рятуй нас, грішних! —"пробурмотів нещасний Бойко.
— Та цього ще мало,— провадив Янчевський,— у руці небіжчика була затиснута розірвана й загиджена естафета, котру ми посилали до київського губернатора.
Всі заойкали одразу. —
— Дочечки мої, мої нещасні пташки! — лементувала Бойко, притуляючи до широких грудей голови своїх дочок.— У вас немає тепер гнізда, немає захистку!..
— О Єзус-Марія! Ромцю... я не витримаю... я вмру... рятуй мене... сховай мене! — схлипувала Пожецька.
Навіть Розалія сиділа мовчки, покушуючи губи: це вже переходило всякі межі! Такі шалені витівки повинні були викликати серйозні заходи з боку російського уряду, а тоді, хоч би й який був хоробрий Кармелюк, йому доведеться або вмерти, або знову попасти в руки органів влади.
Блідий Бойко тільки важко дихав і втягував, мов черепаха, голову в плечі, але маршалок упав в ажітацію.
— Розбій, убивство! Та це гірше, ніж війна! — заговорив він, переборюючи задишку, і з невластивою йому жвавістю схопився з місця.— Ми віддані на волю пашим хлопам! Кожен кусень, що ми їмо, може, несе нам смерть! Ніхто по знає, чи встане він уранці! Уманщина! Коліївщина! Ні, ні, Розюню, треба втікати звідси! Нехай собі москалі роблять з лотрами, що хочуть, але зоставатися тут... ні одного дня, ні одної години! В цього демона всі хлопи в послушенстві, а ми перед ними безсилі!
Слова маршалка викликали у всіх дам голосні ридання.
LXXVII
— Тихо! Спокій, панове! — грізно крикнув Янчевський.— Треба, щоб хлопи ие знали того, що ми їх боїмося, інакше вони й до появи Кармелюка розправляться з нами й самі!
— Ах! — вискнула Пожецька й заплющила очі.
— Пан маршалок правду каже,— провадив Янчевський,— небезпека велика: кожен байрак кишить тепер озброєними гадами.
— А ти, мій ангеле, ще їздиш кататися! — мовив з докором маршалок.
Я-ак! — Янчевський швидко обернувся до Розалії й промовив з удаваним подивом: — Пані ризикує виїжджати сама?
Розалія кинула в бік чоловіка погляд, сповнений злості, й гордо відповіла Янчевському:
—. Я поводжуся, як радить пан. Не хочу, щоб ці підлі хами запідозрили мене в боягузливості, властивій усім панам. Я вмію дивитися небезпеці одверто в очі..
— Та-ак? — протяг якимсь дивним тоном Янчевський і зразу ж додав: — Небезпека від небезпеки відрізняється, пані. При зустрічі з цим породженням пекла ні хоробрість, ні шляхетська одвага не допоможуть: вони не завагаються й хвилини і зірвуть з пані шкіру, висвердлять очі...
— Ай! — скрикнула Бойко й, заплющивши очі, відкинулася на спинку крісла.— Не кажи, пане, не кажи!..
— Я. не можу... не можу...— сльозливо застогнала Пожецька.
— Та заспокойтеся ж, панове, цього разу ви будете в цілковитій безпеці,— роздратовано крикнув Янчевський,— бо сьогодні ж надвечір прибуде сюди цілий полк москалів.
— Як, Феліксе, ти викликав їх сюди заради нас? О, тисячу разів...— і маршалок з вологими від радості очима потряс руку Янчевського.
— Гм... так... звичайно, й заради вас, і для того, щоб переслідувати ворога. У всякому разі, полк буде тут до заходу сонця й розташується в лісі, біля фігури.
— Що!? — скрикнула Розалія, й так голосно, що не тільки Янчевський, але й ближчі гості звернули на неї увагу.
— Зупиниться біля фігури,— підтвердив Янчевський, придивляючись' із злобною цікавістю до зблідлого обличчя Розалії,— а хіба це так неприємно пані?
— Аніскільки... та тільки... звичайно... в такий час... ах! — заговорила машинально Розалія, по маючи сили подолати хвилювання, яке її охопило.— Присутність війська може притягти сюди Кармелюкові зграї, і хто ще знає, хто кого переможе? — Та нараз вона ніби напала на думку й майже скрикнула: — Та нащо ж панові розміщувати їх коло фігури, чи не простіше ж і не краще розмістити їх у нашому дворі?
— О так, так! — підхопили всі жінки.
Але Янчевський, не звертаючи уваги на їхній гамір, відповів Розалії з ледве помітною злою усмішкою:
— Якщо пані боїться, що москалі можуть притягти розбійників і в лісі, то як же пані не боїться дати їм місце в своєму дворі?.. Скажу правду: саме ці міркування й примусили мене призначити їм місце стоянки біля фігури, тим більше, що є деякі думки... Я зостануся тут з однією ротою, а всі інші розташуються там; так буде краще й спокійніше...
•— Ах, нехай пан робить, як знає... Ці тривоги уб’ють мене! — з щирим одчаєм скрикнула Розалія, й непідробні сльози заблищали в неї на очах.
Вона притулила хусточку до обличчя й майже впала в крісло. Тепер їй стало ясно, що вона попала в жахливі лещата й підставила пастку своєму кумирові. Вона зрозуміла, що Кармелюкові загрожує майже певна загибель і що немає ніякої можливості одвернути її. Як умовилися, він чекатиме в землянці до вечора, до ночі... а тоді прийде військо... застукає, піймає... Муки... тортури... страта!.. Записку? Ні, їй тепер уже не вирватися з дому... Послати нікого, Фрося не піде й зрадить. Ах, вона сама, сама занапастила його!
Всі ці думки постали перед Розалією в одну мить з жахч ливою виразністю... Вона геть знесиліла, й істеричне ридання вирвалфя з її грудей.
Зважаючи на тривожний настрій усього товариства, це нікого не здивувало.
— Розюню, ангеле мій... Золотко моєї — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини.— Води! Ой, що ж робити?
В цей час у дверях показалася Фрося.
— Фросю, води, спирту! — гукнув їй маршалок.
Почувши це, Розалія розплющила очі й промовила з зусиллям:
— Ні, нічого; Фросю, допоможи мені встати, прошу прощення в панства, я зараз...
— Ми самі! — одразу скрикнули обидві панєнки, підбігаючи до Розалії, й хотіли були взяти її попід руки, та Розалія відхилила їхні послуги й, спершись на руку покоївки, вийшла до свого будуара.
І як тільки двері за нею зачинилися, нещасна впала на козетку й, звелівши Фросі нікого не пускати до неї, залилася слізьми.
— О Єзус-Марія... Вельможна пані стурбована... але ж гайдамака не посміє до нас удертися! — заспокоювала Розалію. Фрося, підносячи їй флакон з аміачною сіллю.— Москалі прийдуть, а пан Янчевський зостанеться з нами...
— Ох, мовчи хоч ти! — роздратовано скрикнула Розалія.
— Мовчу, мовчу, й не згадуватиму про це... А тут же всякому своє,— зацокотіла Фрося, щоб розвіяти похмурий настрій пані,— циганка та, що приходила до нас колись, знову прийшла й...
— Циганка?..— Розалія одвела хусточку від очей і швидко обернулася до Фросі.— Вона тут?
— Тут, і просить, щоб допустити її до пані...
"їй довіритись, і вона піде... врятує!" — мигнуло в думці Розалії. Як той, хто тоне, хапається за соломинку, ухопилась вона за цю думку й майже крикнула Фросі:
— Веди!
Легковажна Фрося моторно вибігла з кімнати виконувати примху своєї пані. Розалія схопилася з кушетки... За одну мить очі її висохли, розпалені від сліз щоки зашарілися, вона підбігла до столу й, ухопивши аркуш паперу, швидкр написала на ньому кілька рядків; запечатавши в маленький конверт записку, вона затиснула її в руці й нетерпляче почала чекати циганку. Звичайне самовладання повернулося до неї... Віддати циганці записочку — це був хоч і ризикований, але єдиний спосіб урятувати Кармелюка, і Розалія зважилася покластися на ризик. До кімнати зайшла знахарка,
З одного швидкого погляду на збуджене обличчя маршалкової вона зразу догадалася, що з панею сталося щось особливе.. ^
Ну що, циганко, як живеш? — зустріла та її привітно.
— Ой пані вельможна, пані милостива,— принижено заговорила стара, з низькими уклонами наближаючись до Розалії і догідливо прикладаючись до поділку її сукні,— живу, як собака... Просять люди: допоможи, а як допоможеш, то й женуть у потилицю... А тут зима йде, сама хвора, та ще дітей купа... Дай, панійко, щось стареньке, хоч на Гарасимчика...
Розалія надзвичайно зраділа такому приводові вислати пронозливу Фросю з кімнати.
— Слухай, Фросю,— звеліла вона покоївці,— піди лишень у гардеробну та вибори там щось.
Циганка розсипала подяки й благословення.
(Продовження на наступній сторінці)