Дівчата розв’язали Андрія, взяли його обаріч під руки, і всі підскоком побігли до перелазу. їм назустріч б’є сонце з-над заходу. Побіч біжить Кудлай. Перед перелазом Андрій виривається від дівчат і з розгону стрибає через перелаз. — Ану, хто з вас таке втне? — гукає він, але не встиг він оглянутись, як дівчата вже летять за ним, Розчервонілі, задихані, всі вони вриваються до їдальні.
Тут уже всі за столом. Молодих зустріли вигуками, зауваженнями, сміхом. Найпаче, здавалось, буяв Микита, що, видно, ввійшов у моду, бо сидів на почесних місцях — поруч графа і старого Григора. Видно було, що багато говорилось і не менше випилось, бо тон голосів, рухи, колір облич проречисто про це свідчили. — Наталко! А підійди лиш! — гукає Микита. — Це моя найстарша! — каже він до графа. — Вона у мене все. І косач, і орач! А як же, а як же… Все! А, знаєте… В нашому мужицькому ремеслі людина всім мусить бути…
Граф був вдоволений знайомством, Наталка також, але все-таки на цей раз у неї не знайшлося належного слова, а щоки її густо почервоніли. Були тут усі — за винятком Василька. Його даремно шукали на подвір’ї. — О! Він ще в полудень подався лугом до Канева, — казала Омелянчиха.
До глибокої, глухої півночі в будинку Морозів ясно горіли вікна, було чути спів, сміх і музику. Не можна було вірити, що тільки двадцять чотири години минуло, відколи по цьому самому місці ступала смерть.
VIII
Свято минуло непомітно. Три дні з усіх сторін світу злітались до хутора звуки великодніх дзвонів. У Морозів було людно, гамірно і весело.
Гірше допало з погодою. На другий день свята сонце звелося, мов живий огонь. Воно палахкотіло барвисто і пристрасно. До полудня рослини погнали перші листочки. Береза, іва, каштан і бузок укрились легким, пінно-зеленавим відтінком. Місцями не витримали й черешні, і окремі їх галузки облипли ясним цвітом. На пасіці з усіх пнів густо й метушливо сипались бронзові створіннячка, що з бренькотом зривались і негайно зникали в пахучих просторах. Кожна окрема квітка діставала гостя, що нечемно топтався по ніжних пелюстках барвистого віночка.
І це тривало до обіду. По обіді з заходу дуже повільно й спокійно висунулась і почала розгортатись по синьому велика, густа, аж чорна стіна. По часі вона засунула і стлумила сонце, зробилось насуплено, повіяло свіжим… На пасіці зароїлось від поспіху поворотців з далеких мандрів.
А потім здалека почули всі неспокійне, попередливе, перше цього року, вурчання… Чорне небо протинали зиґзаґи вогню.
Здавалось, буде буря, але такої не було. Хмара сунула, поволі розсувалася, вурчало й мигало, але, дійшовши до середини неба, хмара перетворилася в густу та сіру поволоку, з якої почав сіяти дрібний, пронизливо-впертий дощ.
Цим і закінчився другий день. Вкрадливо, ніби вона боса, під молитовний шепіт дощу вступила ніч, а ранок приніс нечувану несподіванку: ніхто не хотів навіть вірити, аж поки не помацав, що все те біле на землі було білим снігом. І коли він пухкими ватяними купками лежав на розквітлих галузках черешень, здавалося, що він подвійно холодний, і тоді хотілось нагнутися і похукати теплом на збентежений квіт.
Це тривало всього півдня. Снігу не стало, але в повітрі висіла гостра прохолода, що входила в ніздрі при диханні, а все довкруги покрилося блідою сіризною. Дзвони і ціле свято від цього несподівано зникли, вернувся будень, і його можна було відчути пучками пальців на кожному місці.
Іван та Андрій надягнули буденне вбрання, волосся їх лежить недбало, коміри не завжди застебнуті. Вони рішають. Іван не був нервовим, але тепер нерви випинаються назверх, мов коріння дерева, що має під собою замало ґрунту. Йому, наприклад, хочеться все сказати одним словом, але такого слова нема й не було. Все довкруги падає, але він, правда, твердить, що хутора на поталу не віддасть. "Трупом ляжу на цьому батьківському порозі!" — виривається в нього гостре, вперте й остаточне.
Так. Андрій обережно, як менший, нагадує, що трупом треба лягти десь там, на границі, і це виводить Івана з рівноваги остаточно.
— Що ти, бідний, розумієш на границях? Що ти тут розумієш? Наївна дитино, що ти белькочеш?
Андрій подивився на брата, і сльози виступили з його глибоких очей, сукуваті слова застрягли йому в сухому горлі. В мозку згустками тиснуться страшні, невисловлені думки, і він зовсім пошепки прошептав:
— Мій рідний брате! Я тільки хочу тобі нагадати, що саме в цей час у череві Росії постала Україна. Нещасна мати намагається вбити свій плід в утробі, але вже пізно. Народження статися мусить. Чому ти в це не віриш?
— Сумасшедшій! Сумасшедшій! — виривається в Івана. Андрій не каже нічого, він тільки ковтає слину. Йому так тяжко було вимовити ці слова, вони так трагічно неймовірні, це може вбити його брата.
— Так? — каже несподівано Іван. — Ти думаєш? Ти віриш? Ах! — і раптом вибухає: — А коли і так, то хочу бачити тебе в лабораторії, а не з наганом у дитячій руці. Ви! — в цьому останньому слові повно презирства, аж уста його перекривились. — Як ти собі це народження уявляєш? Ленін, Троцький, Денікін, Пілсудський… Ех, ти! Двісті мільйонів буде проти твоєї України. І розшарпають ії на отакіські кусники. Як тічка, як собаки… Ти знаєш це?
Андрій опустив голову. — А все-таки це, брате, буде, — проговорив він сором’язно, мов дівчина.
Іван люто подивився на цю вівцю. — Залиши ті свої аргументи знаєш для кого? Для тих, для яких Січ Запорізька — одинокий аргумент історії. Для мене діють інші закони. Як довго не залишать вашої козачої голови козачі комплекси, доти ніхто не дасть вам незалежності в кредит без покриття. Порядку треба! Права! Тривких вартостей! Храми, кораблі, лабораторії… П’ять віків вимахуємо шаблею в порожньому повітрі… І все на місці.
Очі братів зустрілися, погляди схрестилися. Андрій опустив зір першим. — Ми ж мали храми… Чого ти, брате, сердишся?
— Бо ти чомусь не хочеш того розуміти, що храми ті вилізли у нас з чужого мозку, — вже лагідніше промовив брат Іван. — Ти віриш в Україну?
— Вірю! — тихо промовив Андрій. — Як у Бога, — додав він по хвилинці.
— Хм… — бентежиться Іван. — Без француза не потрапимо вагона власного вуголю дістати. Ти думаєш — літак нам зробить пан отаман з оселедцем за вухом? Тисячі отаманів — і ні одного конструктора!
— А що он роблять ті… Вони твоїх конструкторів — ти знаєш що? Вистрілюють, мов зайців.
Іван уважає, що це нахабство, він дивиться на брата поглядом презирства. — Большевики — виривається з Івана, — йдуть, щоб нас з тобою обернути в ганчір’я. Вони для тебе не приклад. За це вони заплатять солоно.
— Але не ми, а вони перемагають.
— Якраз ми перемагаємо! Якраз ми! Це ми так думаємо! Ми так діємо! Бо вони — ми, а ми — вони, ти, я і всі ми, що белькочемо про спасіння світу, а носа втерти не потрапимо… Самі свого носа. Маси! Трупи! Горять маєтки, архіви! Темна рука розвінчує машину, щоб наробити самогону. А я тобі ще раз, і то востаннє, кажу: вертайся мені до Черкас і без свідоцтва зрілості не приходь! Чи ти мене нарешті розумієш?
Ці слова вирвались з Івана хрипко. Він перестудився і кашляє. Андрій не перечить. Перед ним виразно стоїть залізна воля братова, і нема, видно, про що більше казати. Це, зрештою, сам Андрій, це один з Морозів. Не тяжко збагнути, де початок такого наставлення, бо це ж душа хутора говорить, сорок — п’ятдесять років намагливої роботи, батько, брати, професори, Київ, Сибір. Андрій виразно бачить з металу литу людину — тверду й незгинну, що крок за кроком здобуває простір і право на нього, що вступає в сам центр буття, що живе мозком, що цінить кров свою, бо вона дає йому силу свіжості.
— Ну, добре!. Ну, а коли б усі так думали? Коли б… Коли б… Краще такого питання не ставити. Тоді була б ціла історія інакша, тоді не було б, можливо, революції. Ех, люди, люди! Дикі люди!
Андрій відходив кудись, приходив знов, страшно тужив за… Україною. Господи! Ну, як це все уложити так, щоб з цього вийшло дійство, а з дійства вийшла правда, а з правди… Хіба тут помогли б сто чи двісті тисяч озброєних людей з гарматами, фронтами, таборами полонених? Коли б тільки вони помогли нам! Коли б тільки… Двісті тисяч. Мільйон. П’ять мільйонів…
Всі цього мовчки чекали, бо знали, що воно конче прийде. І воно прийшло. В п’ятницю по Великодні принесли з району "повєстку". Іван має явитись до "Чека" на десяту годину, Канів, Пролетарська (бувша Дворянська), дім номер дванадцять. Мар’яна відразу зблідла, їй зробилось холодно і млосно. Взагалі, вона чується не зовсім добре, але вагається щось казати Іванові; їй здається, що вона носить у собі початок нового життя.
Іван прийняв це на диво спокійно. Його загоріле до шорсткості обличчя відразу задеревіло; він тільки подумав, що як добре, що не треба їхати до Переяслава, а всього до Канева. І чи варто на це реагувати взагалі, бо, як казав старий Григор, "вони там не будуть розбиратися, а ворона вороні очей не виклює".
Андрій саме відходить до Черкас, Мар’яна цим зайнята, але нараз вона лишає все і каже: — Я, Іване, йду з тобою. — Цікаво, чого ти маєш іти зо мною. — каже спокійно Іван. Але Мар’яна все-таки йде. Йде та й годі. Перечекає у батьків, але йде.
Навкруги пильна, запопадлива, українська весна. Земля парує, ніби вона вариться в котлі, з неї сходить зелена піна, скрізь, куди не впаде зір, щось ніжне вилазить з нутра і пнеться догори. Григор післав на поля пару плугів, ті крають мастку поверхню грунту. Старий вийшов на середину поля, крутиться, ніби він заблудився, топче широкими ступнями суху груду та позирає на луг, куди пішли син з невісткою. Тепер не скажеш уже про мир в душі і спокій в серці, коли в голові, мов пси сердиті, ворочаються думи.
(Продовження на наступній сторінці)